П`ятниця, 2019-09-20, 1:04 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Квітень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
 
Архів новин
Головна » 2013 » Квітень » 19 » Заполярне пекло Володимира Аронця. Ч. 2
1:55 PM
Заполярне пекло Володимира Аронця. Ч. 2
Повстанець УПА Володимир Аронець вважає, що немає слів, якими можна було б навіть приблизно висловити ту безмежну міру жаху, страждань і терпінь, що винесли тисячі українців по незчисленних сталінських таборах від Заполяр’я до Далекого Сходу.  
Сьогодні продовжуємо розмову з активним учасником Норильського повстання Володимиром Аронцем, якому завтра виповниться 86 років.
- На якій частині тіла і до якого часу каторжани носили концтабірні номери? Який був ваш?
— Кожен каторжанин носив табірний номерний знак, який обліплював його зо всіх боків: на грудях, на плечах, на правій і на лівій руках, на правій нозі, спереду на шапці. Куди не повернешся — видно твій номер. Він був із прізвищем й ім’ям каторжанина. На свій номер кожний ув’язнений зобов’язаний був відзиватися й зразу відповідати. З цим номером він йшов і на той світ. До Норильського повстання табірні номери носили всі ув’язнені, а після нього — зняли, принаймні, в ўорлазі (раніше називався 25-й, за номером кобальтового заводу, або 3-й ўорний). Щодо мого табірного номера, то в різний час були різні номери: 185-й, 318-й, 705-й. Я мав непокірний характер: з табору — в тюрму, з тюрми — в табір.
- Чи багато ув’язнених помирало? Де і як ховали померлих каторжан?
— Не своєю смертю помирали, а були закатовані і замучені голодом й виснажливими роботами. Особливо багато смертей припадало на ларер восени та взимку, коли наставали сильні морози з буревіями — по 5-10 трупів у ларпункті за ніч (Норлар мав шість лагерних пунктів політичних каторжан, в тому числі й жіночий. — Прим. автора.). Також багато людей не витримували холоду, голоду, наруги, тортур і самі собі вкорочували віку. Особливо багато самогубців було серед естонців і латишів, які до війни добре й заможно жили, тому вони чи не найважче переносили жахливі умови сталінського табірного пекла. А щодо мертвих тіл каторжан, то час від часу згадую таке дике глумління над мертвими. Взимку на санях, а влітку — на возі вільнонаймані або безконвойні вивозили голі-голісінькі трупи до брами табору. Хоча труп був не зовсім голий — його «прикрашала» фанерна бірка з табірним номером, яку прив’язували  до великого пальця правої ноги. За брамою відбувалася така процедура: «вохровці» (ВОХР— «воєнізірованная охрана») пересвідчувались, чи насправді мертве тіло чи може, хтось часом хоче втекти в такий «голий» спосіб. Щоб уберегти себе від таких «нєпоняток», мертвий зек чи ні, «перевіряли» — били кувалдою по головіѕ А тоді вже вивозили понівечені трупи під Шмідтиху (гора ім. Шмідта в Норильську), десь за кілометр від ларера. Причому взимку просто скидали трупи на одну велику купу, а навесні екскаватором копали котлован, куди бульдозером загортали мертві тіла каторжан.
- Важко було залишитися людиною в сталінських таборах?
— Нелегко, але кожен робив свій вибір. Коли мене викликав начальник ларера і запитував, чому не йду на роботу, то я йому відповідав: «Слухай, начальник, коли я маю здохнути коло роботи, то я ліпше здохну в БУРі (барак усілєнного режіма), але на тебе робити не буду! Мені зараз 19 років, буде 33 роки, як звільнюсь, кому я буду потрібний, та ще й без носа?!
(В мене тоді ніс був дуже обморожений). Давай мене краще в ізолятор!». Хоч де там ліпше, адже ізолятор не опалювали на відміну від БУРу. А 300 грамів хліба й півлітра окропу — не той «раціон», з яким легко сидіти одному в чотирьох бетонних стінах на такій самій підлозі за зачиненими дверима з малим віконцем. Одягнутий в кавалерійський бушлат, просякнутий кров’ю вбитого фронтовика, така ж гімнастерка, полатані ватні штани та бурки. А сидів я там не раз...
- Чи були випадки непокори до повстання і як ви зустріли смерть Сталіна?
— У 1952 році 40 наших хлопців-бандерівців вирішили знищити у таборі всіх «сук» — стукачів і «бригадирів». По чотири чоловіки на «суку». Але нас  продав табірному начальству один литовець. Знову всіх арештували — я відсидів спершу три дні в штрафному ізоляторі, а потім решту із 40 днів — в БУРі. Вже всіх хлопців випустили, а я сиджу — був молодий і впертий. 5 березня 1953 року приходить до мене в БУР «уполномочєнний» енкаведист, який вербував «стукачів» (ув’язнені між собою називали його «кум», та й зараз так, напевно) і каже: «Ти слишал, Сталін умєр?» — «Ну і хѕ з ним!» — відповідаю. Я став вульгарним і брутальним, з табірним начальством та їхніми «суками» не можна було бути інтелерентним, бо зжерли би тебе, як паршиве котє. Там мат був «для св’язкі» слів.
- Як почалося Норильське повстання, зокрема й у 3-му Горному?
— На межі жіночого четвертого й чоловічого п’ятого ларпункту «ўорстроя», які були відокремлені одне від одного лишень колючим дротом, конвоїр з табірної «вишки» застрілив хлопця. Застрілив лишень за те, що той розмовляв з двома дівчатами. Тоді дівчата не вийшли на роботу  й оголосили табірному начальству непокору. Того самого часу їх підтримав четвертий чоловічий ларпункт «мідноплавильний завод», де організатором виступив Степан Семенюк з Волині. А коли розпочалася ця хвиля страйків, то каторжан присмирювали пожежними трансбоями з водою та піском в багато атмосфер так, що пісок пробивав тіло. А жодної бригади каторжан ўорного на роботу не випустили. Бо це ж молоді в’язні підняли бунт, а в нашому таборі зібрали переважно старий контингент каторжан, тож тюремне начальство побоялося серйозних заворушень. Тому всі залишилися в зоні, де нам безперервно, годинами крутили кіно «Небесний тихохід» три дні підряд.
А тим часом 10 чоловік-«зачинщиків» з четвертого чоловічого ларпункту тюремне начальство кинуло до нас у центральний БУР, який був у 3-му ўорлазі Норильська, де тримали запеклих штрафників та особливо непокірних. і що найгірше: тоді в БУРі сховали від нас трьох «сук», аби ми їх не знищили, й туди по одному хотіли закинути молодих бандерівців на «перевиховання». Але наші не дали зачинити двері, виламали їх з БУРу, який був відгороджений від зони тільки сіткою із колючого дроту, й кричали нам: «Хлопці, рятуйте!». А ми ж ходимо-блукаємо по зоні вже давно всі накручені, і два рази нас не треба було кликати на допомогу. Хто камінь, хто кавалок цегли, — все, що можна було взяти в руку, полетіло в бік конвоїрів. Тоді начальник табірного гарнізону майор Повстяний дає команду: «Плі!». Наших двох каторжан вбили, Попика зі Стрия смертельно поранили, і він на другий день зранку помер, а 21 каторжанин із важкими пораненнями потрапили в табірну лікарню.
- Що особливого пригадуєте про ті хвилини і кого пам’ятаєте з комітету повстання?
— Коли розпочалася стрілянина, люди розбіглися, а я тоді підбіг до малого хлопця з наших гір — Соколюка, якого куля поранила рикошетом у голову. Несу його на руках, кров з голови ллється. і в той час бачу, як з центральної  вахти під ту пору зайшов начальник «рорнооборатітєльного комбіната» генерал-майор Звєрєв. Його, перепудженого, вистачило на кілька слів: «Рєбята! Я розберусь, в чом дєло!», а далі він замовк і швидко побіг. Я ще встиг крикнути йому в плечі, коли він забігав у відчинені ворота гарнізону: «Генерале, що робите?!», а Соколюк хоч був у мене на руках, зумів «на прощання» дати копняка «надзіратєлю», що наздоганяв генерала. Після убивств українців-каторжан та двох десятків важкопоранених в’язнів ми виганяємо з 3-го ўорного ларєра усе начальство за зону. За ними швидко втекли й три «суки». В таборі залишилося десь до 4000 каторжан на чолі з комітетом повстання. Усі каторжани 4 червня почали страйкувати, однією з головних вимог було викликати комісію з Москви, яка б покарала майора. Каторжани за бригадами закріпили охорону. З підручних матеріалів арматури та іншого виготовили ножіѕ З тих безстрашних людей, що створили комітет з 15 чоловік, пам’ятаю Степана Семенюка з Волині, майора Воробйова з Красної армії, з нашої зони в комітеті були Микита Худоба та Назар Вільховець, односельці з Рівненщини.
- Чи провокували повстанців?
— Аякже! І по радіо, і в інший спосіб. Завїдальнею ходив отримувати продукти на зону, і в нього знайшли ножі, які він отримав від табірного начальства, щоб організувати на зоні різанину й безпорядки, щоби скандал і бойню зробити. Словом, його ізолювали. Але ми знали про такі випадки, бо коли починався безлад, тоді могли винищити зону до ноги. Словом, були різні добродії, які запевняли: «Рєбята, виходітє! Вам Родіна простіт, только видайтє кучку провокаторов!». іІназивали прізвища керівників повстання, що входили в комітет. Весь час був сильний пресинг. Постійно два місяці день у день терзали наші душі,  морально нас чавили... Було страшенне напруження. З того часу за зону вже не виходив ніхто. Конвой привозив машиною продукти на центральну вахту, звідки повстанці їх забирали. Тоді Микита запропонував мені нести центральну вахту й чергувати вдень, а він зі своїми хлопцями з бригади — вночі. До цього часу пам’ятаю, як отримував від «надзирачів» бочки з рибою. Жовті хробаки так рухали тріскою в бочках, що виглядало: риба мов жива. То я їм ту рибу повертав назад.
Табірна охорона намагалася послати на нас солдатів, але молоді солдати не пішли на нас.
- Чи намагалася табірна влада розв’язати ситуацію мирним шляхом? Чому й коли почався наступ енкаведистів на каторжан-повстанців?
— Через місяць приїхав у зону заступник начальника — прокурора генерал-лейтенант Вавілов, казав, що з Москви. Його разом з начальником ларера ми впустили до себе. Показали, де поховано невинно вбитих табірною охороною хлопців, повели його до поранених. Запитуємо: «Що ж це за такий організований терор проти ув’язнених?». Він запевнив, що поїде в Москву і там розбереться, та й з тим поїхав. Але його запевнення «нармально разобратца» були тільки на словах...
4 серпня десь в половині четвертої ранку прибігає в барак і будить мене Василько Ясінський (тепер живе в Корничі Коломийського району): «Володю, вставай! Оголосили, що хто не вийде за 20 хвилин за ворота зони, будуть стріляти». Швидко одягнувся, прибігаю на центральну вахту, всі бригади вже стоять напоготові. Микита оголосив: «Будемо захищатись!». А за метрів 300-400 від зони з боку «Коксохіму» бачимо, як рухається до нас колона з семи автомашин — американських «студебекерів» у куряві. В липні й на початку серпня протягом усієї доби в Норильську сонце не ховається за небокрай і все видно як на долоні. Микита вибігає, щоб зупинити першу машину, й дістає з автоматної черги кулю в сонну артерію. Падає. Ми встигаємо його затягти в їдальню. Я стягнув свою шапку, підклав під голову Микиті і послав за фельдшером Богданом зі Львова, який запевнив, що Микиті залишилися лічені хвилі життяѕ А тим часом на територію зони в’їжджає решта машин, роз’їжджається по прямокутнику зони й з обох бортів кожної по сім автоматників поливають повстанців кулями...
- Далі — знову тюрма? Тюремники били?
— З машин ще пострілювали, але люди потрохи виходили з бараків і з їдальні, складали ножі, усіх клали під дулами на землю. Моя лисина далеко виблискувала, то я в числі перших дістав копняка і зі словами «вставай, пашол, сволоч!» мене запихають серед перших 15 каторжан у «воронок» і відвозять у тюрму, яка була там само, де й «братський» цвинтар, — під Шмідтихою. А загалом, до числа співучасників організаторів потрапило 130 чоловік. Заводять нас «на хату», ми роздягаємось догола, навколо одного каторжанина стає по чотири «надзирачі», беруть за руки-ноги, піднімають на рівень голови і зо всієї сили кидають плечима до підлоги, щоб усе всередині повідбивати. і так три рази підряд. тож наступні три дні ніхто з нас нічого не те що їсти, місця спокійного не міг собі знайти: ні повернутися, ні поворухнутися. Вміли нелюди добре над людьми знущатися. Там, у тюрмі, ми посиділи неповний місяць. А з початком вересня, коли Єнісей ще не замерз, нас, 130 чоловік, посадили в Норильську на відкриту платформу вузькоколійки в Дудінку, а це 100 км. А там уже чекали трюми корабля «Марія Ульянова», який привіз нас до Красноярська. В трюмі цього корабля до нас приєднали 131 «політичного», серед них — мого земляка Євгена Грицака. Звідтам етапом відправили всіх у Владімірський централ. У Красноярську я почав харкати кров’ю — придбав туберкульоз. У мене виявилася каверна розміром як двокопійкова монета. Тому  попросив перевести мене від хлопців в одиночку. А тим часом відбулося слідство над кожним каторжанином, і кожному із 130 наших накинули по рокові та відправили транзитом по сім чоловік «столипінським вагоном» у Владімірський централ. А комітет — окремо.
- В «Архіпелазі Гулаг» про відносини між НКВД, таємною політичною поліцією СРСР і світом «блатних», який зневажав «гражданскій мір», читаємо: «ѕХто кого перевиховав: чекісти — урок, чи урки — чекістів? Урка, що прийняв чекістську віру, — це вже «сука», урки його ріжуть. Чекіст, що засвоїв психологію урки, — це впертий слідак 30—40-х років або вольовий ларерний начальник, вони в пошані, їх просувають по службі». Чи підтримувало серед «блатних» табірне начальство «раскрой черепушку врагу народа»?
— «Блатні» й енкаведисти, як два близнюки, доповнювали одне одного. Переважно з «блатних» і набирали ВОХР. Більше ніде й ніколи в світі кримінальні не мали такої влади над «політичними». А всі українські каторжани — «політичні» й скільки наших людей там кістками лягло — один Бог свідок...
Але бандерівці, особливо наймолодші, ніколи не корилися. Наведу один яскравий приклад з нашого табірного життя. По тому випадку, коли нас, 40 чоловік, арештували, четверо українців — політичних каторжан: Пельдер Тарас зі Стрия, мій ровесник, два кубанські козаки: один — Головко, а другого вже не пам’ятаю, як і четвертого в’язня, змовилися знищити нарядчика — кримінальника Кучєрєнка, який немилосердно знущався над каторжанами. Пронесли на зону ножі, після «розводу» його зарізали, ножі помили в коридорі начальника табору й поклали їх йому на стіл, сказавши: «Забери свого пса». Хлопцям додали по рокові до їхніх термінів, та й все.
Коротко підсумовуючи: коли в 1946 році «вори» ще зневажливо ставилися до політичних каторжан, то вже через рік, як їх почали вирізати, вони самі бандерівцям запропонували мир. Але цим я хочу сказати про іншу важливу річ. Будь-який бандит, що вбивав і різав на волі невинних людей, займався розбоєм чи злодійством, був соціально близький большевицькій владі. І хоч «блатні» цю владу відкрито зневажали, але вона допускала, що можна «пєрєковать любого матьорого прєступніка». Натомість політично засуджені за статтею 54 КК УРСР на все життя залишалися «політично небларонадьожними». Більше того, їхнім дітям заборонено було вступати у вищі навчальні заклади. До речі, мій син Степан так і не вступив.
Роман Івасів

Переглядів: 228 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019