Військовий та педагогічний діяч, один із засновників Пласту, старшина Українських січових стрільців (УСС), організатор і полковник Січових стрільців у Києві, комендант куреня УСС, згодом – коша УСС, член Стрілецької Ради Іван-Олександр Чмола (пластове псевдо Чмоль) прийшов на світ 6 березня 1892 року в містечку Солотвині на Богородчанщині. Його батько Симеон був суддею, мати Кароліна походила із сім’ї німецьких купців Бунцлів.
Батьки Івана Чмоли належали до народовського крила галицької інтелігенції і прищепили синові твердий національний світогляд. Іван навчався в Перемишльській гімназії, Львівському та Варшавському університетах. Був різностороннім спортовцем і на ювілейному Шевченківському здвигу «Сокола-Батька» 28 червня 1914 р. у Львові успішно виступив одразу в п’ятнадцятьох видах легкоатлетичної програми.
За свідченням сина Ігоря, саме його татові належала ідея створення «Українського січового стрілецтва», в лавах якого він пройшов бойовий шлях від четаря до полковника. «Мій батько Іван Чмола, – писав він у спогадах через багато років, – народився 1892 року в Солотвині Богородчанського повіту. Дідуньо Симеон Чмола був суддею, бабуня Каролина – із сім’ї німецьких львівських купців Бунцлів. Історія їхнього подружжя не так романтична, як практична. Каролина Бунцель одружилася з українцем Дольницьким. Були у них син і донька. Коли очікували третьої дитини, Дольницький захворів і довелось йому помирати. На смертельному ліжку він попросив свого приятеля Симеона Чмолу заопікуватися жінкою і дітьми. Щоб якось вив’язатися з обіцянки, даної приятелеві, Симеон одружився з вдовою. Було в них чимало дітей. Вистачить згадати, що мій тато був у бабуні дванадцятою дитиною, а його молодший брат Іриней – тринадцятою. Бабуня тримала під своїм ліжком дерев’яну скриню. Чи треба було татові якогось цвяха, чи мамі стирки, бабуня витягала їх зі своєї скрині. Був ще там німецький, вічно читаний роман, німецька книжка про пасьянс і клепсидри… Із тринадцяти дітей до дорослого віку дожило тільки троє: найстарший, Володимир Дольницький, і два наймолодші – Іван та Іриней Чмоли».
Ці спогади дуже допомагають зрозуміти характер, переконання та ідеї Івана Чмоли. «На загальнонаціональну арену увійшов тато у Львові двома новинками в українському житті, – писав Ігор Чмола. – Перша – це кинення ідеї, що для відродження українського державного життя нам потрібне своє військо. Про це військо ми повинні подбати не в далекому майбутньому, але саме тепер. Друге – це створення першого українського студентського гуртка скавтінґу. Разом із професором Олександром Тисовським та Петром Франком, тато вважається основником (одним із трьох основників) українського Пласту. Логіка тут ясна: тільки в своїй державі український народ буде мати змогу жити вільним життям; для здобуття держави треба нам свого війська, а кандидата на українського вояка може виховати тільки українська організація молоді».
Гурток, створений восени 1911 р., ще до початку військових конфліктів на Балканах (війни 1912–1913 рр. і ще одну у тому ж 1913 р. – В. Р.) та громадської дискусії стосовно військового навчання, об’єднував студентів та учнів середніх шкіл. Іван Чмола займався більше військовою підготовкою, ніж пластовою роботою. Пластуни знайомилися з будовою гвинтівки («кріса») системи Манліхера, вчилися стріляти, робили вправи з пластовими палицями, гвинтівками, займалися картографією, закладанням телефонів, копанням військових ровів, сигналізацією тощо.
Характерно, що ще з перших сходин організатор гуртка Іван Чмола заявив: «Наш скаутинґ не має бути забавкою, а з нього має зродитися наше рідне українське військо». І він дотримав своєї настанови – програма діяльності гуртка включала стрільбу з рушниці і браунінга, практику з сигналізації, стеження, військові вправи з маршами тощо. Володіючи англійською мовою, І. Чмола перекладав праці Байден-Пауелла (засновник скаутингу для військового вишколу англійської молоді. – В. Р.) і тому, попри мілітарний характер, його гурток дотримувався основоположних засад скаутингу.
Ось яку характеристику Іванові Чмолі та його пластовому гуртку дав військовик і пластун Северин Левицький (псевдо Сірий Лев): «Чмола, своєю чергою, поставив Пласт якнайближче на службу визвольних змагань. Це були роки, коли так і чулося в повітрі, що настане збройний конфлікт між європейськими народами і державами. Треба було, отже, підготувати до цих змагань і нашу молодь. Чмола вивів пластові гуртки не так у «природу», як у «поле». Він надав першим пластовим вправам характер військового муштрування, а керівництво своїми відділами він здійснював строгою дисципліною, наказами згори вниз, меншою ініціятивою знизу…»
3 квітня 1913 року провідник першого українського військового гуртка Іван Чмола виступив на зборах Українського Студентського Союзу. Тодішня преса писала, що І. Чмола говорив про «потребу підготовки національної самооборони шляхом закладання стрілецьких дружин та ширення самостійницьких кличів поміж народом, щоб у той спосіб надати ідеалові Самостійної України реальний зміст і бути приготованими на всякий випадок до евентуальних (можливих – В. Р.) міжнародних конфліктів».
Під час літніх канікул Іван Чмола влаштував двотижневий табір на Чорногорі в Карпатах, де 14 учасників відбували скаутський та військовий вишкіл. Подібний таємний бойовий пластовий гурток І. Чмола заснував у Перемишльській гімназії, де він колись учився. Гурток мав 15 членів. До програми його діяльності входило навчання стрільби на околицях міста.
Зі спогадів Володимира Мурського, одного із засновників великого племені «Лісових Чортів», дізнаємося: «…Чмола постійно наголошував, що ми не гірші від поляків… У кожній польській школі чи гімназії вони утворили свої таємні організації. Наголошував на тому, що військові конфлікти на Балканах можуть привести до зудару великих держав світу і нашої Австрії з Росією. Треба бути готовим до оборони, а можливо, і до боротьби…»
Пластовий гурток Чмоли став початком створення української мілітарної сили, що була першою військовою формацією нашої нації у ХХ столітті – Леґіону Українських січових стрільців (УСС, «усусів»).
З початком Першої світової війни (1914–1918) пластуни зголошуються до Леґіону УСС. Першим з його відділів, який постав із львівських добровольців, була саме сотня Івана Чмоли. Її відразу скерували в село Гаї під Львовом. 25 серпня сотня І. Чмоли повернулася до Львова (розмістилася на вул. Хшановської, 4), а через два дні виїхала до Стрия, звідки разом з рештою «усусів» передислокувалася на Закарпаття.
Забезпечення Українських січових стрільців майном і зброєю Начальна Команда Армії (вища військова формація австрійської армії) поставила в пряму залежність від негайного (ще 8 серпня 1914 р.) введення куренів УСС в бій у районі Почаєва. Розуміючи, що відсутність у Січових стрільців належного озброєння неминуче перетворить їх на живе м’ясо, командант УСС Теодор Рожанковський відмовився виконувати цей наказ. Але після того, як він відмовився відрядити ще не повністю сформований корпус УСС на фронт біля Почаєва, цісар Франц Йосиф І звільнив його з посади.
Цей приклад подіяв і на українських політиків, які хотіли вже йти битися з москалями. «Др. Кость Левицький (голова Головної Української Ради – В. Р.) звернувся до начальника Рожанковського, щоби попровадив відділ У.С.С. на Почаїв. Начальник відмовився, бо взагалі готового до походу відділу ще не було. Сотня Чмоли в Гаях мала старі карабінки «Кропачка» без амуніції та була без ніякого бойового екіпірування…», – писав Микола Угрин-Безгрішний.
Протягом Першої світової війни «січовики» стали одним з найкращих добровольчих підрозділів австро-угорської армії. То була не просто військова частина, яка займалась набором і вишколом новобранців, а школа національної свідомості, а часто – і грамотності. «Усуси» організовували курси з різних галузей науки і практики, де викладали Іван Чмола (географія України), Андрій Мельник (політична економія), Роман Сушко (кооперативний рух) та Василь Кучабський (історія України). Знання і навички з військової справи, організованість та дисциплінованість, товариськість, витривалість, кмітливість допомогли першим добровольцям у військовому вишколі.
У 1914–1916 рр. Іван Чмола брав участь у боях із частинами російської армії на горах Маківка та Лисоня в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова, біля гори Гаїмаки, в степах Поділля. Сотня УСС під проводом Чмоли відзначилася у боях і біля сіл Лісовичі та Семиківці.
1916-го під горою Лисонею на Бережанщині сотник Іван Чмола потрапив у російський полон. Два роки він провів у російських концентраційних таборах для австрійських військовополонених в околиці Саратова… Думки полонених щодо їхніх подальших дій розходилися, частина з них виступала за збереження вірності Австро-Угорщині. Іван Чмола, «муж великий творчим духом і ділами», за спогадами очевидця, відстоював думку, щоб не чекати вирішення справи про формування військових частин з полонених українців, а покинути Дубовку і дістатися до Києва. Він тікає з полону і повертається в Україну. До розбурханого Києва Іван прибув разом із полковником Євгеном Коновальцем. Тут вони створюють формування київських Січових стрільців. І. Чмола командував 2-ю сотнею Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, 2-ю сотнею 1-го куреня, згодом був начальником коша Січових стрільців.
Мабуть, саме в столичній лікарні Іван Чмола познайомився із сестрою милосердя Параскевою-Асею Мокроус (1895–1978), батько якої працював заступником директора (головним технологом) у цукроварні українського мільйонера Харитоненка в селі Пархомівка на Харківщині. Дівчина закінчила Охтирську жіночу гімназію і Київський комерційний інститут. У її батьків не раз бували Микола Лисенко, Михайло Старицький, Олена Пчілка та інші відомі діячі української культури.
У роки Першої світової війни Ася добровільно допомагала в їдальнях, на пунктах галицьких біженців, а з проголошенням Української Народної Республіки (УНР) працювала в міністерстві, опікуючись як медсестра хворими та пораненими українськими вояками. Лікарню часто відвідували Є. Коновалець, А. Мельник, І. Чмола та інші стрілецькі старшини, котрі полонили її серце високою культурою, інтелігентністю, а головне – повною посвятою себе справі збереження Української держави. Між Асею та Іваном спалахнуло взаємне почуття. Слід гадати, що якраз тоді вони й обмінялися обручками. Це були два кільця, менше золоте і більше сталеве, насаджені одне на друге. Всередині того, що носив І. Чмола, виднілись вигравірувані ініціали І. Ч. та рік 1919. Ймовірно, аналогічну обручку мала й Ася.
Воєнне лихоліття та нові післявоєнні реалії розвели молодих людей по різних місцевостях. У часи гетьманату Івана Чмолу відправили до Білої Церкви. За Директорії він отримує завдання сформувати запасну кадру корпусу київських Січових стрільців у Кам’янці-Подільському. На допомогу Іван викликає свого молодшого брата Іринея, який був штабним старшиною австрійської армії.
Після взяття Києва 4 лютого 1919 року більшовики продовжили наступ у бік Фастова. Уряд УНР в той час перебував у тимчасовій столиці України – Вінниці. Запеклі бої на станції Боярка тривали з 12 до 15 лютого, корпусом Січових стрільців Армії УНР командував полковник Іван Чмола.
У грудні 1919-го частини київських Січових стрільців були розкидані на широких просторах без зв’язку між собою, з госпіталями та базами постачання. Не було можливості й необхідного резерву сил, щоби провести медичний розподіл тих поранених та хворих вояків, надати у повному обсязі допомогу, якої вони потребували. Ослаблені та перевтомлені тривалими боями, 6 грудня 1919-го частини київських Січових стрільців демобілізували. Частина стрільців долучилася до учасників Зимового походу (рейд військових з’єднань УНР), інші разом зі штабом групи відійшли на захід, де їх інтернували поляки. Серед них був і 27-річний полковник київських Січових стрільців Іван Чмола.
У 1920-1921 рр. він перебував у польському полоні. Відтак деякий час жив у Румунії, де працював садівником… Опісля через Прагу, відвідавши свого брата Іринея, переїжджає до Відня. Збереглася світлина – пам’ятка спільної прогулянки у віденські гори. На зворотній сторінці знимки – підпис Євгена Коновальця, Андрія Мельника та Івана Чмоли. Ще тоді, у Відні, полковник Коновалець сказав: «Твоє місце, Іване, – праця серед молоді».
Лише на початку 1921-го Іван Чмола нелегально приїхав до Києва, забрав наречену і так само нелегально – через Відень і Прагу – повернувся до Галичини. Спочатку він поселився в Рогатині, в гостинній хаті старих друзів – професора Ратича та його дружини пані Ганни. Того ж року Іван одружився з Асею Мокроус. Після цього вони поселилися в містечку Яворові на Львівщині.
Іван викладав в українській гімназії географію та руханку (фізкультуру), Ася керувала роботою кухні в учнівському гуртожитку. Там у них народилися сини Тарас та Ігор. У гімназії Івана Чмолу всі сприймали за символ мужності та геройства. Він виховував юних пластунів у дусі патріотизму, навчав фізичного гарту, в усьому подаючи їм особистий приклад. Одночасно І. Чмола закінчив студії у Варшавському університеті. Захистив дипломну працю з геології Карпат й отримав звання маґістра природничих наук.
У ті роки пластова праця набирала розмаху і сили. У гірських місцевостях Карпат – Підлютому, Осмолоді, Ворохті, Корчині, на горі Маківці – командант-скаутмайстр Чмоль проводить одно- і двотижневі табори. Під його проводом 8-30 липня 1926 року на Соколі відбувся перший пластовий табір. Починаючи з 1927-го, тут проводили хлоп’ячі та дівочі зміни по 100-200 учасників кожна.
У 1930 році польська влада ліквідувала Пласт у Галичині. Не оминув поліційних трусів та арештів і скаутмайстр Іван Чмола. Його заарештували. І. Чмола відсидів у польській тюрмі 20 місяців (1930–1932 рр.). Після звільнення влада заборонила йому вчителювати в Яворові – він переїжджає до Дрогобича, де викладає ті ж самі дисципліни у приватній українській гімназії, нелегально провадить патріотичне виховання гімназистів у Пласті. В цьому йому допомагала дружина.
«Іван Чмола – то була людина воєнного типу, дисциплінована. Він піднімав тих хлопців у шостій годині рано, там дисципліна була така. У школі він викладав нам географію і фізкультуру, що називалась тоді «руханка». Перед уроками сходилися грати – у відбиванку (волейбол), кошиківку (баскетбол) і так далі. Чмола організував походи в Карпати. Брав старших. Був дуже строгий, як хтось відставав, він міг залишити в якомусь селі і далі йшов. Крім цього, він провадив бібліотекою – на великій перерві видавав книжки нам з бібліотеки. Але що книжки були старі, він дома їх переплітав. Книжки сам зшивав. В його кабінеті – не дай Господь було, щоб якась мала царапина на столі!.. Всюди в гімназії лавки були такі пописані, а в Чмоли – всі блищали. Його любили, поважали за ту його дисципліну, і в школі, і вдома», – згадував про Івана Чмолу колишній учень дрогобицької гімназії Лев Лебіщак.
У 1930–1939 рр. І. Чмола підтримував зв’язки з таємним пластовим проводом і виконував дані йому спеціальні завдання. З початком Другої світової війни його знову заарештували поляки й ув’язнили в концтаборі «Береза Картузька» (нині Береза в Білорусі – В.Р.).
Додому Іван Чмола повернувся з приходом радянської влади. У 1939–1941 роках він виконував обов’язки завідувача педагогічного дому десятирічки. Щотижня мусив відмічатися у місцевому відділку НКВС, де на столі лежав пропам’ятний альбом УСС, відкритий на сторінці з фотографією Чмоли. У червні 1940-го він робить спробу втекти на Захід, яка не вдалася через зраду провідника.
22 червня 1941 р. близько полудня біля будинку Чмолів, який вони собі не без труднощів побудували, зупинилась енкаведистська вантажівка. Двоє у військовій формі забрали І. Чмолу, по сусідству з ним – теж викладача німецької мови Дрогобицької гімназії та колишнього сотника УСС Дмитра Бурка, наказали лягти в кузові і повезли до будинку обласного управління НКВС. За непідтвердженою версією, Івана Чмолу стратили в Дрогобицькій тюрмі 26-27 червня 1941-го, а тіло закопали на тюремному дворі…
Минуло кілька років, і діти, яких він готував у Пласті, увійшли в доросле життя, стали студентами. Під впливом праць І. Чмоли почали створювати підпільні гуртки, у яких будували плани боротьби за самостійність України. Декого прийняли в Українську Військову Організацію (УВО), вони виконували окремі бойові завдання…
У 1944 році два сини Івана Чмоли – Тарас та Ігор – пішли добровольцями до лав дивізії «Галичина». 1950-го його сім’я переїхала до Баффало (США), дружина померла 3 січня 1978 року, до кінця свого життя вона вірила, що Іван повернеться. |
