Така сфера досліджень, як благочинна діяльність УГКЦ, все ще не знайшла свого історика. А тим часом вклад церкви в розбудову української науки і мистецтва, без сумніву, заслуговує монографічного опрацювання. 
В даній статті хочу розповісти про благочинну діяльність митрополита Андрея Шептицького на прикладах археології, зокрема, дослідження княжого Галича доктором археології Ярославом Пастернаком. Обидва тісно співпрацювали, починаючи з 1920-х років. Першою спільною працею цих двох визначних особистостей стали розкопки в катедрі Святого Юра у Львові. Митрополит Андрей Шептицький  спонсорував археологічні розкопки і в наступні роки. Найвагомішим результатом цих досліджень є, без сумніву, розкопки Ярослава Пастернака в стольному княжому граді Галичі. Як пише доктор Ярослав Пастернак: «Його ексцеленція митрополит Андрей Шептицький навесні 1934 р. поручив мені вести його ж коштом нові, систематичні розкопки на всьому терені колишньої столиці». 
Давно очікуваною подією польового сезону 1936 року стало відкриття фундаментів і нижньої частини стін кафедрального Успенського собору княжого Галича, місцезнаходження якого понад 700 років залишалось невідомим науці. Після цього відкриття усі дискусії щодо локалізації княжого Галича припинились. Катедра в Галичі виявилась лише на 1,5 м коротша і вужча від київського Софіївського собору. Успенський собор був місцем інтронізації князів. У 1215 році в соборі відбулася коронація угорського королевича Коломона на короля Галичини. У 1235 р. в Успенському соборі вокняжився Данило Романович.
Найбільшою сенсацією розкопок 1937 року стало відкриття у притворі собору кам’яного саркофага з тлінними останками його засновника князя Ярослава Осмомисла, який був тут захоронений 1 жовтня 1187 року, про що згадує літопис. До речі, це і є перша писемна згадка про Успенський собор. «А що ще було великою несподіванкою, то те, - розповідав Ярослав Пастернак, - що на самому вступі моєї цьогорічної праці у поширеній минулорічній сонді найшов  я – погляньте! – ось цей саркофаг. Великий і тяжкий, тесаний з одної кам’яної брили білого вапняка, з таким же тяжким, трішки випуклим, але розбитим віком. Він такого типу, які зустрічаються у Києві у княжій добі. Зовсім неорнаментований і без написів, бо й не був призначений для публічного виду. В ньому ж тлінні останки, мабуть, князя. Та певне, що саркофаг був ограблений, невідомо коли, можливо у ХІІІ ст., у часі татарських наїздів; на це вказує розбите віко саркофага й порозкидані кості покійника».
Коли звістка про відкриття поширилась довколишніми селами, почалося масове паломництво до місця розкопок. Один із очевидців – Дмитро Герчанівський, управитель крилоських дібр греко-католицької митрополії згадує: «…  Крилос став місцем відвідин, студій, прогулянок і прощ. Сотні людей з різних куточків краю бували тут тепер щоденно, у свята. Щоденно можна бачити богомільних прочан, які на колінах відмовляли молитву перед саркофагом, цілували добуту з ровів землю і брали грудку з собою. Це розкопане церквище на зиму покривали великим дахом із дощок на високих стовпах – для охорони від снігу й дощу».
Археологічні розкопки в княжому Галичі Я.Пастернак проводив до 1941 року. Кожен польовий сезон приносив щось нове, раніше незнане, в науку. І так цілих вісім сезонів. Через кілька років у передмові до своєї монографії «Старий Галич» Я. Пастернак напише: «Згадуючи при цій нагоді всіх тих, хто став мені в допомозі при відповідальній праці, я хочу передусім висловити велику подяку меценатові української науки і мистецтва, митрополиту Андрею Шептицькому, який потрібними матеріальними засобами взагалі уможливив перші наші розкопки в Крилосі». 
У 1944 році помирає митрополит Андрей Шептицький. 
У 1949 році Я.Пастернак емігрує до Канади. 
Де поділися тлінні останки князя Осмомисла, ніхто не знав. Не згадував про їх місцезнаходження і сам першовідкривач у своїх численних статтях, монографіях повоєнного часу. Були всі підстави вважати, що останки князя Осмомисла втрачено в часи війни або повоєнного лихоліття, як і тисячі інших наших національних святинь і реліквій. Однак, і цього разу, як і тоді, у 1937 році, у 750 роковини з дня смерті князя Осмомисла, не обійшлося без Божої ласки: його тлінні останки віднайшлися тепер у переддень вже двох знаменних дат - відновлення української державності і пов’язаного з цією подією перенесення тлінних останків Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого з крипти собору Св.Софії в Римі до Львова у крипту собору Св.Юра. І, власне, з цієї нагоди, коли проводилися опоряджувальні роботи у Святоюрському храмі, глава УГКЦ кардинал Іван Мирослав Любачівський у листопаді 1991 року звернувся до НТШ з проханням провести у підвівтарній частині катедри Св.Юра археологічні розкопки. Виконати цю роботу доручили дослідній групі Археологічної комісії НТШ у Львові. 
Найбільшою сенсацією новітніх розкопок у крипті собору Св.Юра стало відкриття 14 листопада 1991 року тлінних останків князя Ярослава Осмомисла, які супроводжувалися скляною капсулою. В ній знаходилась записка, написана на бланку музею НТШ довоєнного періоду. Записку датовано 31 серпня 1939 року. Її автор – Ярослав Пастернак - стверджує, що «… приложені до цього письма кости є ті самі, які я найшов у кам’янім саркофагу серед фундаментів княжої галицької катедри в Крилосі. Це є тлінні останки основника згаданої катедри, галицького князя Ярослава Осмомисла, що помер 1187 року…»
Більш як півстоліття пролежали перезахоронені останки князя Осьмомисла в соборі Св.Юра у Львові. Про умовне їх перепоховання можемо лише здогадуватися. Оскільки записку написано за день до початку Другої світової війни, то напрошується здогад, що попередити Я.Пастернака про наближання війни, а, отже, і небезпеку для останків князя, які вже на той час стали національною реліквією, міг сам митрополит Андрей Шептицький. Він же міг і підказати ідею перезахоронення тлінних останків князя саме в крипті собору. Без благословення митрополита Андрея Шептицького це навряд чи можна було здійснити.
Невідомо також, чи процес перепоховання здійснювався за участю доктора Я.Пастернака і митрополита Андрея Шептицького, чи за їх відсутності. З’ясування всіх обставин перепоховання князя – справа майбутнього. Але одне знаємо напевне: до пошуків і збереження унікального раритету української культури прилучилися свого часу дві найвизначніші особи – митрополит Андрей Шептицький і доктор археології Ярослав Пастернак. Хочеться вірити, що тісна співпраця на терені науки Церкви і світських науково-дослідних установ, яка ще з передвоєнного часу має глибокі традиції, знайде своє продовження і в наш час.   

Тарас ЗІНЬКОВСЬКИЙ