Пов’язати свою долю з національно-визвольними змаганнями судилося тому поколінню галичан, яке народилося після Першої світової війни. Виховані на традиціях Тараса Шевченка та Івана Франка, легендарних опришків та безстрашних усусів, вояків УГА, юнаки і дівчата поринули у вир боротьби за волю й незалежність України. Не залишилася осторонь цього й Анна Попович. Вона прийшла на світ 29 травня 1925 року в гірському селі Зелена на Надвірнянщині. У сім’ї було п’ятеро дітей, жили бідно, як і більшість гуцульських родин. Аня, коли їй було два роки, впала в криницю. Діти, що бавилися поруч, наробили крику, і рідні її врятували. Змалку Аня вирізнялася серед своїх ровесників тим, що в неї старі люди помічали щось надприродне: часто бачила страшні сни, дитиною ходила чомусь засмучена, жаліла дівчаток і хлопчиків з бідних родин. Водночас вона була щирою і відвертою, допомагала батькам по господарству. Аня охоче записалась на курси крою і шиття, що їх організував у селі Василь Фицинець. Він, як пізніше довідалася дівчина, був членом ОУН, а провадила за завданням проводу цієї організації вишкіл для десяти дівчат Анна Цапей. Польській поліції стало відомо про діяльність Фицинця, і він тікає із Зелени. Починають переслідувати і тих дівчат, які ходили на курси, тож їм доводилося спати не вдома, а по чужих хатах. На щастя, це тривало недовго, бо 1 вересня 1939 року на Польщу напала гітлерівська Німеччина. А в Західну Україну, відповідно до пакту Молотова—Ріббентропа, прийшли «червоні визволителі», які за неповні два роки до початку німецько-радянської війни залишили кривавий слід на нашій землі. Нездоланне бажання боротися з окупантами викликала у дівчини побачена на власні очі жахлива картина жертв сталінського режиму — чоловіків і жінок, яких енкаведисти замордували у Надвірні в червні 1941-го. Тож із 1943 року Анна в рядах УПА, тоді ж помер її батько. Влітку 1944-го на Прикарпаття прийшли «другі совіти», які прагнули насадити тут свої порядки, і наразилися на значний спротив місцевого населення. Як станична села Черника Анна разом із подругами заготовляли продукти для повстанців, за що дівчат заарештували, спочатку тримали у гарнізоні Зелени, а потім повели пішки до Надвірни. Там їх два тижні допитували й били, але ніхто з 15 осіб не зізнався у своїй вині. Аня схитрувала — назвала не своє прізвище, і її відпустили. Та через два дні енкаведисти схаменулися і прийшли арештовувати дівчину знову, одначе вдома не застали — вона була вже в курені «Довбуша». В УПА перебували і два рідні брати юної гуцулки — Михайло та Василь. Михайло ще з п’ятьма повстанцями загинув 5 січня 1946 року геройською смертю в бункері в урочищі «Зубричний» (тоді чудом врятувалася Марія Клюшта, або, як її називали, Чуприниха — дружина підрайонного провідника Дмитра Клюшти на псевдо «Чуприна»). Уже в часи незалежності України Анна з допомогою небайдужих людей — своїх родичів та української діаспори в Канаді — перепоховала брата на сільському цвинтарі; було відправлено панахиду й освячено надгробний пам’ятник Михайлові Поповичу. В курінь «Довбуша» відважна повстанка взяла з собою і маму й перебувала там до 1947-го. Як зв’язкова вона часто долала не один десяток кілометрів гірськими плаями та зворами. Мама ж ходила з лісу за харчами до села, але одного разу її схопили енкаведисти й по-звірячому замордували. Загинув і ще один Аннин брат, Василь, — 1948 року в селі Маркові Богородчанського району (де його могила, дотепер невідомо). Коли повстанські сотні як такі перестали існувати, надрайонний провідник «Довбуш» забрав Анну до себе — вона була його секретар-друкаркою і господинею. Зиму 1949—1950 рр. провели в бункері біля гори Синячки, в якому зимувало десятеро осіб на чолі з Миколою Твердохлібом («Громом») — колишнім командиром четвертої військової округи «Говерля», а потім крайовим провідником Служби безпеки Карпатського краю. Ранньої весни командир «Грім» відпустив хлопців у село за продуктами і щоби принесли паску, бо ж наближався Великдень. Зрадник доніс чекістам, що в Зелені перебувають повстанці. Хлопці, відчуваючи навислу над ними небезпеку, вирушили назад до своєї підземної схованки. Намагалися не залишати після себе слідів — користалися з того, що місцями на землі вже не було снігу. Проте облавникам наступного дня таки вдалося взяти правильний напрямок на бункер. Повстанці залишили його завдяки вчасно поданому стійковим сигналу і взяли курс на село Луг, але й там було чимало чекістів. Рейдуючи, вони пішли в напрямку Пасічни, де жила сім’я Анниного брата Василя. Одначе і в цьому селі їх підстерігали енкаведистські засади. Підпільники, що притаїлися на горищі хати, опинилися на волосок від загибелі. «З тієї критичної ситуації дала нам змогу вийти, певно, якась надприродна сила, а точніше мужність самих повстанців і Божа опіка», — згадує нині Анна Попович. Тоді вона прийняла неординарне, але ризиковане рішення: хлопці лягли у віз, зверху їх притрусила соломою і впрягла коня... Вже дівчина поганяє гривастого до лісу. «Вона поїхала по дрова», — сказали місцеві жінки облавникам, ті й повірили. Там, у лісі, була решта хлопців. Отак вони перехитрили ворога і вирушили в керунку Зелени. На той час у рядах учасників визвольних змагань залишилися найвідданіші справі повстанці, котрі вирішили йти до кінцяѕ Зиму 1950—1951 рр. четверо осіб проводили в бункері надрайонного референта СБ «Довбуша», видовбаному серед старої лісосіки-зрубу на узбіччі звору (ущелина, в якій протікає гірська річка) «Прелуки» біля с. Зелениці. Перед Різдвяними святами в цю підземну схованку прийшли жити ще п’ятеро повстанців на чолі з «Громом», бо лісництво відвело для вирубки ту ділянку лісу, де був їхній бункер, — неподалік від річки Рафайлівця, лівої притоки Бистриці Надвірнянської. «Оскільки на них харчів ми не заготовили, то командир «Грім» наказав мені, — згадує Анна, — варити так, щоб вистачило до весни. Тому всі, хто тут зимував, харчувалися обмежено». Настала весна 1951-го, і всі з бункера пішли, як говорили повстанці, в терен у справах, Анна залишилася сама друкувати звіти. Так минали для неї дні й тижні, вже й літо прийшло в Карпати. Одного дня дівчина, втомлена думками й переживаннями за долю своїх бойових побратимів, мимоволі задрімала. і приснилося їй, що чує голос уже покійної матері: «Анно, йди геть звідси!». «Я подумала, що то мені вчувається. Проте вві сні знову долинула до мене настійлива засторога моєї неньки: «Вже йди!». Далі чую — стукає хтось у дучку. Відхилила її — стоїть курінний «Довбуш»: «Подай мені сумку і швидко виходь з бункера!». Аж пізніше вона дізналася, що 14 червня 1951-го, як стало відомо з не відразу отриманого «Довбушем» донесення, при виконанні бойового завдання потрапили в засідку два повстанці — Дмитро Лопатчук («Козак») і Михайло Березицький («Карпенко»). і в цьому бою сили сторін були нерівні — геройською смертю загинув «Козак», а тяжко поранений «Карпенко» потрапив у полон до ворога. Повстанці остерігалися того, що він під час допитів може не витримати звірячих катувань і сказати, де розташований їхній бункер. Що й сталося. Треба було негайно залишати підземну схованку, забрати звідти документи й радіоапаратуру. Але оскільки «Довбуш» на той час перебував в іншому районі, то йому довелося добиратися до бункера майже три дні. Повстанський провідник випередив чекістів буквально на декілька хвилин. Після того, як подала йому сумку, звелів Анні взяти ще й апарат, який забрали в «стукача» (той, коли повстанці приходили в село, натисканням кнопки давав знати про це чекістам). Ледве встигла дівчина передати апарат і вилізти із бункера, як почула клацання затвора автомата. Крикнула командирові: «Тікай!» і заслонила його собою. Фактично врятувала курінному «Довбушеві» життя — йому вдалося втекти. Іван КМЕТЮК, "Галичина" (Закінчення в наступному номері) |
