Субота, 2021-10-23, 6:36 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Січень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
 
Архів новин
Головна » 2012 » Січень » 23 » Анна Попович - жива повстанська легенда (ч. І)
5:18 PM
Анна Попович - жива повстанська легенда (ч. І)
Пов’язати свою долю з національно-визвольними змаганнями судилося тому поколінню галичан, яке народилося після Першої світової війни. Виховані на традиціях Тараса Шевченка та Івана Франка, легендарних опришків та безстрашних усусів, вояків УГА, юнаки і дівчата поринули у вир боротьби за волю й незалежність України. Не залишилася осторонь цього й Анна Попович.
Вона прийшла на світ 29 травня 1925 року в гірському селі Зелена на Надвірнянщині. У сім’ї було п’ятеро дітей, жили бідно, як і більшість гуцульських родин. Аня, коли їй було два роки, впала в криницю. Діти, що бавилися поруч, наробили крику, і рідні її врятували. Змалку Аня вирізнялася серед своїх ровесників тим, що в неї старі люди помічали щось надприродне: часто бачила страшні сни, дитиною ходила чомусь засмучена, жаліла дівчаток і хлопчиків з бідних родин.
Водночас вона була щирою і відвертою, допомагала батькам по господарству. Аня охоче записалась на курси крою і шиття, що їх організував у селі Василь Фицинець. Він, як пізніше довідалася дівчина, був членом ОУН, а провадила за завданням проводу цієї організації вишкіл для десяти дівчат Анна Цапей. Польській поліції стало відомо про діяльність Фицинця, і він тікає із Зелени. Починають переслідувати і тих дівчат, які ходили на курси, тож їм доводилося спати не вдома, а по чужих хатах.
На щастя, це тривало недовго, бо 1 вересня 1939 року на Польщу напала гітлерівська Німеччина. А в Західну Україну, відповідно до пакту Молотова—Ріббентропа, прийшли «червоні визволителі», які за неповні два роки до початку німецько-радянської війни залишили кривавий слід на нашій землі. Нездоланне бажання боротися з окупантами викликала у дівчини побачена на власні очі жахлива картина жертв сталінського режиму — чоловіків і жінок, яких енкаведисти замордували у Надвірні в червні 1941-го. Тож із 1943 року Анна в рядах УПА, тоді ж помер її батько.
Влітку 1944-го на Прикарпаття прийшли «другі совіти», які прагнули насадити тут свої порядки, і наразилися на значний спротив місцевого населення. Як станична села Черника Анна разом із подругами заготовляли продукти для повстанців, за що дівчат заарештували, спочатку тримали у гарнізоні Зелени, а потім повели пішки до Надвірни. Там їх два тижні допитували й били, але ніхто з 15 осіб не зізнався у своїй вині. Аня схитрувала — назвала не своє прізвище, і її відпустили. Та через два дні енкаведисти схаменулися і прийшли арештовувати дівчину знову, одначе вдома не застали — вона була вже в курені «Довбуша». 
В УПА перебували і два рідні брати юної гуцулки — Михайло та Василь. Михайло ще з п’ятьма повстанцями загинув 5 січня 1946 року геройською смертю в бункері в урочищі «Зубричний» (тоді чудом врятувалася Марія Клюшта, або, як її називали, Чуприниха — дружина підрайонного провідника Дмитра Клюшти на псевдо «Чуприна»). Уже в часи незалежності України Анна з допомогою небайдужих людей — своїх родичів та української діаспори в Канаді — перепоховала брата на сільському цвинтарі; було відправлено панахиду й освячено надгробний пам’ятник Михайлові Поповичу.
В курінь «Довбуша» відважна повстанка взяла з собою і маму й перебувала там до 1947-го. Як зв’язкова вона часто долала не один десяток кілометрів гірськими плаями та зворами. Мама ж ходила з лісу за харчами до села, але одного разу її схопили енкаведисти й по-звірячому замордували. Загинув і ще один Аннин брат, Василь, — 1948 року в селі Маркові Богородчанського району (де його могила, дотепер невідомо).
Коли повстанські сотні як такі перестали існувати, надрайонний провідник «Довбуш» забрав Анну до себе — вона була його секретар-друкаркою і господинею. Зиму 1949—1950 рр. провели в бункері біля гори Синячки, в якому зимувало десятеро осіб на чолі з Миколою Твердохлібом («Громом») — колишнім командиром четвертої військової округи «Говерля», а потім крайовим провідником Служби безпеки Карпатського краю.
Ранньої весни командир «Грім» відпустив хлопців у село за продуктами і щоби принесли паску, бо ж наближався Великдень. Зрадник доніс чекістам, що в Зелені перебувають повстанці. Хлопці, відчуваючи навислу над ними небезпеку, вирушили назад до своєї підземної схованки. Намагалися не залишати після себе слідів — користалися з того, що місцями на землі вже не було снігу. Проте облавникам наступного дня таки вдалося взяти правильний напрямок на бункер. Повстанці залишили його завдяки вчасно поданому стійковим сигналу і взяли курс на село Луг, але й там було чимало чекістів. Рейдуючи, вони пішли в напрямку Пасічни, де жила сім’я Анниного брата Василя. Одначе і в цьому селі їх підстерігали енкаведистські засади. Підпільники, що притаїлися на горищі хати, опинилися на волосок від загибелі.
«З тієї критичної ситуації дала нам змогу вийти, певно, якась надприродна сила, а точніше мужність самих повстанців і Божа опіка», — згадує нині Анна Попович. Тоді вона прийняла неординарне, але ризиковане рішення: хлопці лягли у віз, зверху їх притрусила соломою і впрягла коня... Вже дівчина поганяє гривастого до лісу. «Вона поїхала по дрова», — сказали місцеві жінки облавникам, ті й повірили. Там, у лісі, була решта хлопців. Отак вони перехитрили ворога і вирушили в керунку Зелени.
На той час у рядах учасників визвольних змагань залишилися найвідданіші справі повстанці, котрі вирішили йти до кінцяѕ Зиму 1950—1951 рр. четверо осіб проводили в бункері надрайонного референта СБ «Довбуша», видовбаному серед старої лісосіки-зрубу на узбіччі звору (ущелина, в якій протікає гірська річка) «Прелуки» біля с. Зелениці. Перед Різдвяними святами в цю підземну схованку прийшли жити ще п’ятеро повстанців на чолі з «Громом», бо лісництво відвело для вирубки ту ділянку лісу, де був їхній бункер, — неподалік від річки Рафайлівця, лівої притоки Бистриці Надвірнянської. «Оскільки на них харчів ми не заготовили, то командир «Грім» наказав мені, — згадує Анна, — варити так, щоб вистачило до весни. Тому всі, хто тут зимував, харчувалися обмежено».
Настала весна 1951-го, і всі з бункера пішли, як говорили повстанці, в терен у справах, Анна залишилася сама друкувати звіти. Так минали для неї дні й тижні, вже й літо прийшло в Карпати. Одного дня дівчина, втомлена думками й переживаннями за долю своїх бойових побратимів, мимоволі задрімала. і приснилося їй, що чує голос уже покійної матері: «Анно, йди геть звідси!». «Я подумала, що то мені вчувається. Проте вві сні знову долинула до мене  настійлива засторога моєї неньки: «Вже йди!». Далі чую — стукає хтось у дучку. Відхилила її — стоїть курінний «Довбуш»: «Подай мені сумку і швидко виходь з бункера!».
Аж пізніше вона дізналася, що 14 червня 1951-го, як стало відомо з не відразу отриманого «Довбушем» донесення, при виконанні бойового завдання потрапили в засідку два повстанці — Дмитро Лопатчук («Козак») і Михайло Березицький («Карпенко»). і в цьому бою сили сторін були нерівні — геройською смертю загинув «Козак», а тяжко поранений «Карпенко» потрапив у полон до ворога. Повстанці остерігалися того, що він під час допитів може не витримати звірячих катувань і сказати, де розташований їхній бункер. Що й сталося. Треба було негайно залишати підземну схованку, забрати звідти документи й радіоапаратуру. Але оскільки «Довбуш» на той час перебував в іншому районі, то йому довелося добиратися до бункера майже три дні. Повстанський провідник випередив чекістів буквально на декілька хвилин. Після того, як подала йому сумку, звелів Анні взяти ще й апарат, який забрали в «стукача» (той, коли повстанці приходили в село, натисканням кнопки давав знати про це чекістам). Ледве встигла дівчина передати апарат і вилізти із бункера, як почула клацання затвора автомата. Крикнула командирові: «Тікай!» і заслонила його собою. Фактично врятувала курінному «Довбушеві» життя — йому вдалося втекти. 
Іван КМЕТЮК, "Галичина"
(Закінчення в наступному номері)

Переглядів: 742 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 21. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2021