Вівторок, 2019-10-22, 1:51 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Січень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
 
Архів новин
Головна » 2012 » Січень » 25 » Анна Попович - жива повстанська легенда (ч. ІІ)
9:19 PM
Анна Попович - жива повстанська легенда (ч. ІІ)
А от самій дівчині розривною кулею розірвало м’язи і кістки лівої руки, вона трималась лише на шкірі. Від безвиході Анна хотіла застрелитися, проте пістолет дав осічку. Витягла гранату, але забула розігнути бляшки, щоб витягнути чеку, сіпнула раз, другий...
Прийшла до себе — лежить у ямі, ноги цілі, тільки побиті осколками. Схопилась на ноги й зумисне почала тікати — для того, щоб її скоріше вбили. Бо добре знала, що чекає повстанку на допитах. Солдати побачили, що дівчина жива. За нею кинувся навздогін той, хто її поранив. Анна бігла близько півкілометра, нестерпно боліла рука. Впала на скелю, солдат з розгону зачепився за неї і теж упав. Підвівся, почав тягнути дівчину за перебиту руку — вона захрустіла, тоді вхопив за другу...
Коли Анна втікала, услід стріляли з автоматів, але цього разу кулі не зачепили її, лише порвали одяг. Була вся в крові. Прибіг лікар, зробив їй перев’язку. На дорозі чекали на «здобич» три чекісти-офіцери. «Зібралося чимало людей, які ремонтували дорогу. Побачили мене, закривавлену, і підійшли ближче, впізнали, але виду ні вони, ні я не подали. Хлопець, котрий ходив зі мною до школи, попросив у старшого офіцера дозволу вести мене попід руку з одного боку, а лікар підтримував з другого. Отак мене три кілометри вели пішки. Лікар весь час давав знеболювальні уколи й послаблював джгути».
У Чернику взяли коня, на нього посадили Анну. І так везли дівчину шість кілометрів, поки не під’їхала автомашина, на якій її доставили в Надвірну. Повстанка втратила багато крові. У лікарні їй відрізали руку, забинтували. Коли Анна трохи оклигала, то почалися допити — по два-три слідчі приходили до неї не лише вдень, а й уночі. Повстанці довідалися, що Анна Попович поранена і перебуває в руках ворога, що в лікарні її постійно допитують. «Грім» і «Довбуш» розробили план, щоби звільнити звідти дівчину. Деталі цього плану обговорювали й готувалися до його здійснення в хаті Гринішаків, які жили біля лікарні.
Цією операцією безпосередньо керував молодий надвірнянський повстанець Мирон Свідрук (псевдо «Вільшенко»), були задіяні також Іван Савчук («Голуб») із с. Пнева та Михайло Грабівчук («Милий») із Пасічни. Щоби звільнити Анну, мусили застосувати зброю — при цьому було вбито двох солдатів. Дівчину, яка була в самій сорочці, понесли через річку Бистрицю на гору Городище, а далі мали доставити її в с. Маняву — таке завдання поставили перед повстанцями «Грім» і «Довбуш». Грабівчук відволікав енкаведистів на себе, відступаючи в напрямку Пнева.
Проте хлопці разом з Анною заблудилися і цілу ніч блукали довкола гори — на щастя, як виявилося, бо в Маняві на них уже чекали облавники. Коли розвиднілося, повстанці зрозуміли, що ходять по колу. Анна йти не могла — була боса, підошви ніг потріскали і кривавилися, сил не залишалося зовсім. Навкруги було повно військових, які цілу ніч освітлювали місцевість ракетами. Анну та її рятівників мучила спрага, однак лише ввечері хлопці принесли звідкись води у пілотці.
За якийсь час вони дісталися до Пнева. Хлопці вирушили за харчами та одягом для Анни. Зайшли на найближче обійстя, але господиня, яка вийшла з хати, повідомила, що в селі всюди багато солдатів.
Повстанцям нічого не зоставалось, як повернутися назад до лісу. Так упроголодь вони пробули три дні, тільки вночі пили воду. На четвертий день хлопці знову пішли в село і цього разу принесли Анні молока та сяке-таке вбрання. А вдень принесла їм поїсти одна надійна жінка, яка підтримувала вояків УПА. Сказала, що і в їхньому, і в сусідніх селах облавниками аж кишить.
За врятування Анни Попович Мирона Свідрука було нагороджено Срібним Хрестом Заслуги першої кляси. Він загинув 1952 року в нерівному бою з чекістами біля нафтопереробного заводу в Надвірні.
Анна ж, трохи підлікувавшись, зв’язується з «Довбушем» і знову поринає у вир повстанської боротьби. А теренами краю тоді прокочувався вал страшних зрад — прямо на зв’язку було схоплено 15 вересня 1951 року «Довбуша», тієї самої осені з тієї ж причини потрапили живими до рук енкаведистів провідники «Курява», «Хмара», «Кіров», «Шварно». З керівних чільників визвольного руху лише «Грім» зоставався на волі. Оскільки ж у лапах ворога опинилися десятки патріотів, то зв’язки між підпільниками було фактично перервано. Тепер кожна боївка діяла на власний розсуд.
Анна Попович («Рожа», «Вишня») разом із Михайлом Зеленчуком («Деркачем») і Дмитром Верхоляком («Дубом») збудували під самим верхом гори Полянський, у верхів’ї річки Сітний, примітивну криївку. Зробили її в синеті, як називають гуцули те місце, де суцільне каміння та клаптики джарапу і зовсім немає води. Дрова брали із сухостою, воду носили в бочівці з-під бринзи, а як замів криївку сніг, то набирали його в банячки та відра, топили і варили їжу.
Вони нічого не боялися, бо розуміли, що їх тут ніхто не міг виявити. Але забракло харчів, бо не встигли запастися на зиму. Тож цієї сніжної пори хлопці змушені були залишити Анну саму. Із продуктів зосталося їй лише шматочок м’яса та два кілограми борошна. Анна вижила завдяки тому, що їла лише раз на день. Вона таки дочекалась повстанців на чолі з «Громом», які забрали її в терен. «Пізніше «Грім», — згадує Анна Попович, — відійшов на свій командний пункт біля Осмолоди. Потрібно було міняти місця постою, бо чекісти буквально йшли за нами. Вони не переставали підсилати до нас провокаторів і зрадників, намагалися знову вийти на слід «Довбуша», якому вдалося втекти з неволі взимку 1952 року, щоби з його допомогою захопити «Грома».
Кмітлива повстанка «Рожа» з Божою поміччю розгадала зловісний план ворога знищити останніх повстанців та командирів УПА, дедалі тісніше змикаючи кільце навколо них, і поділилася своїми міркуваннями з «Громом». Зрештою, крайового провідника не треба було довго переконувати, що єдиний вихід із ситуації, яка склалася, — «просочитися» крізь те кільце і в більш безпечному місці облаштувати надійний для них командний пункт. Тож улітку 1953 року «Грім» перейшов з Рожнятівського району на терени Надвірнянського. Тут, на схилі гори Березовачки, поблизу присілка Рівні зробили бункер — настільки замаскований, що пастух, який пас худобу на полонині, ходив по ньому й нічого не здогадувався. У цій підземній схованці зимувало шестеро осіб: «Грім», «Довбуш», «Деркач», «Яркий», дружина «Грома» Ольга й Анна Попович.
Перебування там повстанців й останній бій командира «Грома» детально описав Михайло Зеленчук, голова Всеукраїнського братства УПА, у своїй статті «Як загинув командир 4-ї ВО «Говерля» Микола Твердохліб — «Грім», опублікованій в журналі «Державність», № 3 за 1992 р., та в книзі «Останні сальви», виданій 1994 р. в Стрию. Але єдиним живим свідком подій, що відбувалися 15 травня 1954-го безпосередньо в бункері і навколо нього, була легендарна повстанка «Рожа». Тому для відтворення тих подій свідчення Анни Попович важко переоцінити. А як випливає з її розповіді, ситуація виглядала так.
Навесні 1954 року, коли зійшов сніг, повстанці вийшли з бункера. «Грім» і «Довбуш» намагалися встановити зв’язки з уцілілими підпільниками, зокрема з надрайонним провідником «Хмарою» — Петром Мельником, не знаючи, що той загинув у Лоєві ще 27 квітня 1953-го. В це село йде А. Обрубанський з смт Делятина. З ним «Довбушеві» належало зустрітися по дорозі назад 14 травня біля нафтової вишки в Пасічні — про це, як стало відомо згодом, було домовлено з «Громом». «Довбуш» мав повернутися не пізніше 15 травня; якщо ж до вказаного терміну його не буде, — це сигнал тривоги: треба негайно залишати бункер. Михайла Зеленчука послали в розвідку в с. Зелену, а заодно він мав принести продуктів.
Проте 12 травня в Лоєві «Довбуша» захопили зрадники. Той стійко тримався на допитах, аж поки 16 травня не згодився показати енкаведистам, де розташований бункер: як він сподівався, на той час там уже нікого не мало бути. Однак «Грім», незважаючи на засторогу Анни про те, що необхідно терміново залишити бункер, цього не зробив. Повстанка розповіла про свій поганий сон, та провідник заспокоїв: залишимо його вранці, тобто 17 травня. 
Анна цілу ніч не спала, над ранок почула, що хтось ходить по бункері. Подумала, що то повернувся «Довбуш», відкрила дучку і... побачила зверху кирзові чоботи й шинель. Вона все зрозуміла і розбудила «Грома». На те крайовий провідник, для якого небезпечність ситуації стала цілком ясною, сказав повстанці: «Ми готові...» Анна ствердно кивнула головою, подала командирові сорочку, яку сама вишила (такі підготувала в подарунок до уродин «Довбушу» і «Грому»), а другу подала його дружині. «Грім» одягався по-святковому, а Ольга не повірила Анні: мовляв, та збожеволіла, бо так гірко плаче. Дружина провідника сама відкрила дучку, щоб виглянути надвір, — і над головою просвистіли кулі, вона впала, але була жива. Ще за якийсь час вона вилізла на нари й застрелилася, хоча перед цим командир заборонив Анні та Ользі так чинити.
Тоді сам «Грім» відкрив дучку і попросив чекістів показати того, хто привів їх до бункера. Привели «Довбуша». «Грім» запитав його: «Це ви, пане сотнику? Як ви почуваєтесь?» — «Як баран, що в палатці зарізаний... Заздрю вам», — відповів той. Більше йому не дали говорити.
І  ось уже до бункера підійшов сам начальник Станіславського управління КДБ полковник Костенко. Запропонував «Грому» здатися, пожаліти жінок і відпустити їх. На що провідник відповів: «У мене жінки мужні». Він добре розумів, що пощади їм не буде. Чекісти час від часу закривали люфтівник, через який у бункер надходило повітря. «Грім» і Анна були виснажені до краю. Тоді провідник поклав пістолет на стіл, а взяв до рук автомат, пішов до виходу й відкрив дучку. Вистріляв у чекістів усі патрони, останній залишив для себе. Однак цей його постріл був не зовсім вдалим. Анні назавжди запам’яталося, як «Грім» повз долівкою, з рота текла кров, просив добити його. Виконуючи наказ провідника, вона тричі намагалася вистрелити в нього, однак патрон заклинило і пістолет не діяв. «Грім» згасаючим голосом попросив Анну дати йому пістолет... Він уже не рухався. А сама повстанка знепритомніла.
Цієї миті в бункер заскочив солдат і витягнув її нагору. Хапнула повітря  і прийшла до себе. Облавники запитали Анну, чи «Грім» ще живий, чи вже ні. Відповіла, що не знає. Тоді вони послали її в бункер знову, щоби перевірила це і викинула наверх усю зброю. Повернувшись туди, Анна побачила, що командир лежав нерухомо...
Розповідаючи про події майже 60-річної давності, «Рожа» мовби заново опиняється в тому часі й просторі, якщо ним можна назвати тісну підземну схованку повстанців-підпільників. Свого часу вона чула інформацію, ніби «Грома» ще живим забрали до Києва, вилікували, а через рік розстріляли. Повстанка в це особливо не вірить, але дива можуть траплятися... і через десятки років ще ятрить їй душу те, що не виконала останнього наказу командира — застрелити його. Але ж набоїв уже не було і для того, щоб вона сама собі заподіяла смерть. Зрештою, «Грім» заборонив Анні губити себе, казав: ти повинна залишитися жити, щоби пізніше розказати людям правду про боротьбу повстанців, бо чекісти збрешуть...
Уже згодом слідчий, котрий, напевно, здогадувався про її душевне сум’яття, ніби ненароком натякнув: «Він ще прожив трохи, але недовго. Ти позбавила його фізичних мук, а нас — зайвого клопоту...» Два роки Анна перебувала під слідством, із камери її вдень і вночі водили на допити. Повстанка чекала вироку. і в лютому 1956-го військовий трибунал Прикарпатського військового округу нарешті оголосив його: засудити Анну Попович до позбавлення волі на строк 25 років (пізніше суд скоротив цей термін до 10 років, які вона повністю відбула в таборах). А «Довбуша», «Яркого», «Деркача», «Дуба» засудили до розстрілу. «Довбуша» розстріляли 1956 року в Києві; решті трьом із перелічених повстанських провідників замінили розстріл на 25 років позбавлення волі. 
Боже провидіння і доля керують людиною. Анна відбувала покарання в таборах Кемеровської, іркутської областей, у Мордовії, де лютували 40—50 градусні морози, а влітку в’язням дошкуляла «мушка». Нелегко було їй, інвалідові без лівої руки, пережити каторгу. Але навіть у таких нелюдських умовах вона зберегла в серці глибоку віру і любов до Бога. Обов‘язково святкувала святвечір, Христове Різдво і Великдень. Ще під час слідства офіцерові-енкаведисту, який під час їхніх тривалих розмов пробував перевиховати Анну в атеїстичному дусі, вона заявила, що Бог таки існує і немає в світі такої сили, яка б змусила її відректися од віри в Нього.
І в таборах упродовж цілих 10 років Анну двічі на тиждень викликали на допити, всіляко схиляли до того, щоб вона покаялась, — обіцяли зменшити строк покарання, але вона не піддалась на вмовляння. З почуттям власної гідності, впевнена у своїй правоті, говорила: «Для мене особисто волі нема, для мене воля — це незалежна Україна. Я не збираюся плювати в мертві очі своєї матері-мучениці та брата, котрі віддали життя за Україну».
На волю, якщо так можна було сказати про тоталітарний, антигуманний режим, Анна вийшла  17 травня 1964 року. Пов’язала свою долю з Павлом Матейком, також учасником національно-визвольної боротьби, подружжя оселилося на Львівщині. Практично аж до розвалу СРСР колишня повстанка перебувала під наглядом, кожен її крок відстежували «стукачі». Анна все це з гідністю витримала, бо з нею, як вона каже, завжди були Господь Бог і Пречиста Діва.
Уже багато років досліджує історію визвольних змагань на теренах нашого краю Микола Сіщук — корінний, як і Анна Попович, гуцул із карпатського села Зелени, а нині житель Надвірни. Він, автор численних газетних публікацій цієї тематики, книг «Неначе писанка село Зелена» (Львів, 2006) та «Мовою сердець і документів» (Дрогобич, 2009), пише, що ця нескорена повстанка виконала до кінця заповідь «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї» з Декалога українського націоналіста. Хочу висловити Миколі Дмитровичу щиру вдячність за допомогу в підготовці цієї публікації. До речі, його батьки активно підсобляли повстанцям харчами й одягом, які не раз носив до лісу і малий Миколка, повідомляли їм дані розвідувального характеру. Батько нині знаного на Прикарпатті краєзнавця Дмитро Сіщук у той час працював головою споживчої кооперації в Зелені, а мати Олена була домогосподаркою. Батька військовий трибунал військ МВС Станіславської області 3 жовтня 1951 року засудив до 25 років позбавлення волі з конфіскацією майна, матір — до 10 років позбавлення волі так само з конфіскацією майна.
Час невблаганний у своєму плині. Анні Попович незабаром буде вже 87, але вона і сьогодні обстоює засади незалежності, соборності й подальшої розбудови України. Її ім’я золотими літерами вписано в літопис визвольних змагань поряд з іменами «Грома», «Різуна», «Довбуша», «Прута», «Кривоноса». У справу великої діяльної жертовності цих та багатьох інших патріотів ради здобуття волі для України внесла свою лепту і відважна гуцулка, мужня героїня Анна Попович.
Іван КМЕТЮК

Переглядів: 540 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019