Архітектурна Говерла Коломиї - 13 Лютого 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

Хто б, що не говорив про символи мого міста, гадаю лише ратуша була, є і залишиться головною візитівкою Коломиї. То є мозок і серце міста над Прутом-рікою, «розум, честь і совість», якщо послуговуватися лексикою сконалої в Бозі радянської імперії, для всіх часів і народів, які населяли нашу Покутську столицю. Наче до того маяка на березі бухти сходяться в її підніжжі всі головні вулиці і знову розходяться розчиняючись десь там між далекими кварталами.

Чотириста літ тому Коломия в черговий раз потерпала від останньої бусурменської навали. Повітря ще зоставалося насичене запахом обвуглених тіл і будівель. Однак схематичне розташування середмістя не зазнало суттєвих змін, тут завше нуртував ринковий майдан. 24 серпня 1745 року, купці і міщани стали свідками, як перед дерев’яною ратушою, кат Міхал Козловські розрубав на дванадцять шматків бездиханне тіло Олекси Довбуша.

1865 року, хвостом червоного півня ратушу знову зведено на попіл. А в жовтні 1871-го на Ринку здіймалася чергова пожежа, в полум’ї якої згоріло 27 жидівських домів. Так минуло ще шість відбудовних років, і для погорільців розпочали втілювати новий проект. Будівництво вирішено було перенести в протилежний бік площі на південний захід, де під час копання фундаментів почали траплятися чіткі артефакти - сліди людських поховань. Це було місце колишнього цвинтаря польських отців домініканського ордену, які служили при монастирі з 1616-го до 1788 року, що стояв на місці теперішньої Великої церкви св. Архистратига Михайла. Про «знахідки» сповіщала тодішня газета коломийська «Русская рада». Однак цей негативний фактор на зодчих не вплинув і роботи тривали ще два роки і обійшлися місцевій скарбниці у 70.000 золотих ринських. Нова мурована споруда неоренесансного стилю, зі шпилястим готичним покриття нагадувала класичні елементи фортифікації минулої доби. Саме такою постала ратуша у своєму первозданному вигляді – помпезний архітектурний презент, який зостався нам від небіжки Австрії. 22 листопада 1877 року, при великому народному здвигу ратушу освячують. Відтоді, над кожною віконною рамою першого поверху красується овальний герб міста Коломиї, теракотову форму якого було виготовлено зусиллями професорського складу місцевої гончарної школи. А у залі засідань на третьому поверсі того вечора відбувся урочистий комерс з наїдками і танцями. Оркестранти сиділи на спеціальному дерев’яному балконі, підпертому різьбленою колонадою, який сьогодні вже не виконує свого прямого функціонального призначення.

З найвищої точки міста «фоєрмани» вели спостереження за коломийською околицею. В разі пожежі черговий подавав сигнал свистком і рукою орієнтував в напрямку стихії. Вільної хвилини він, задля вигоди обивателів, вивішував табло з показниками температури повітря. Здійнявшись на дрімотний ратушевий балкон, горніст-вартовий, щоранку виконував мелодію «Коли вранішні встають зорі» - творіння Францішка Карпінського, основоположника польського сентименталізму, яке поставив на нотний стан його сучасник композитор о. Медуховський. Цю музичну традицію у нас давно втрачено, однак її переспів ще й нині лунає над замком Краківської резиденцій польських королів у Вавелі.

Рівно через рік після відкриття нового маґістратського приміщення, вдосвіта 1878 - го, із заґратованого ратушевого підвалу вивели на майдан Миколу Драгирюка – останнього ватажка «чорних хлопців». Його тіло гойдалося на шибениці допоки бургомістр не наказав зняти його звідти, бо мертві очі опришка «заглядають» акурат крізь канцелярські вікна. Одна з бувальщин вповідає, що молодший брат страченого Юрина Драгирюк самовільно здався пастерунковому в ратуші, аби розділити трагічну участь рідної людини. Вони хоч і не бачилися, але Юрина підтримував його своєю грою на фрілці, звук якої долав товщу мурів.

Ратушева споруда є також своєрідним пам’ятником. Так, зліва, на рівні другого поверху встановлено пропам’ятну дошку на честь Архинякнязя Кароля Габсбурга I-го (17. 08. 1887-1. 05. 1922) – останнього цісаря Австро-Угорської імперії, короля Угорщини, Галичини та Володимерії, якого в березні 1912 року було спрямовано на військову службу до нашого міста в чині майора драґунів 7-го полку кавалерії. Про цей історичний факт тріумфальної зустрічі імператорської кавалькади під стінами Коломийського маґістрату засвідчила світлина невідомого автора. Згодом міські та європейські видавництва роздрукували листівку з подружніми портретами Кароля і Зити де Бурбон-Парма фон Габсбург (1892-1989). У квітні того року на цьому ж місці знову велелюддя – зустрічають архикнягиню Зиту, яка прибула на постійне помешкання до чоловіка-престолонаслідника. Але про те, що він зійде на трон імператора ще ніхто не знав, як невідомо було й те, в яку круговерть затягне знаменитий рід. А сама дошка безслідно зникне з вежі.

З ідеологічних міркувань радянських керманичів, було закрито від цікавих очей сусідню дошку присвячену польському генералу Тадеушу Костюшко (4. 02. 1746-15. 10. 1817). 1794 р. військовокомандувач Костюшко очолив визвольний рух проти мілітарних зазіхань Прусії та царської Росії. На честь 100-літньої річниці від цієї події одну з коломийських вулиць назвали його іменем (тепер Театральна), а на ратуші встановили пам’ятну таблицю. Дошка оздоблена бароковою рамою, в горі якої профіль Т. Костюка в лицарських обладунках. Протягом правління радянської влади про згадані події нічого не нагадувало. Її відновлено на початку 1990 року.

27 серпня 1956 рік. З нагоди 100 річчя з дня народження Івана Франка, на рівні першого поверху, в основі ратуші, з права від головного входу (до нині не зберігся) змонтовано дошку, яка засвідчувала, про його утримування під вартою у цьому будинку 1880 р. Текст надто узагальнений що до терміну його перебування в ратуші, та написання окремих творів. Поет фізично не зміг створити жодного рядка, як хибно стверджує партеровий горельєф на розвітреному роздоріжжі. Згодом подібна текстова частина перемандрувала до іншої художньо-меморіальної дошки (25 серпня 1981) зі скульптурним портретом І. Франка. Нова таблиця зі старими погрішностями фразеологічно відповідала типовому радянському зразку: «З 4. 03. по 11. 06 1880 р. в цьому будинку та судовій тюрмі (вул. К. Лібкнехта) був ув’язнений великий український письменник революціонер-демократ Іван Якович Франко.

За цей час він написав такі твори: «Вільні сонети», «Думи пролетаря», «Вічний революціонер» та інші». Насправді він провів тут тільки одну ніч з 4 на 5 березня у чоловічій камері попереднього утримування, яка розміщувалася із ще 4-ма келіями в партері, до якого заходилося з подвір’я. Перший вірш написаний у в’язниці на тодішній вулиці Романовського, тепер М. Павлика називався «Правдива казка» (12. 03. 1880), за тим лягли на папір сонети, прозові твори, записано десятки народних приповідок, анекдотів, коломийок, пісень. Що до гімну «Вічний революціонер», то питання, коли й де саме він був створений залишається відкритим. Відрадно тільки, що його задум відносять до коломийського періоду. І, знову ж таки у тій же ратушевій арештанській келії І. Франко один раз переночував з 10 на 11 червня того ж року і вранці був відправлений пішки під конвоєм до рідних Нагуєвич. Цікавим співпадінням став той факт, що рівно через 100 років це крило колишнього магістрату завалилося від вибуху газу. Це трапилося вночі, а тому ніхто фізично не постраждав. Руїни довго не розбирали, і лише після проголошення української незалежності на їх окрушинах збудували зграбненьку рестораційку «Марта».

Перший більшовицький прихід до міста восени 1939-го, ознаменувався багатьма пріснопам’ятними подіями, зокрема спаленням коломийського архіву 300-літньої давності, який палав протягом доби в замкнутому магістратському подвір’ї. Однак знайшлося кілька порядних і сміливих городян, яким вдалося під покровом ночі проникнути до потаємних схронів і вирятувати від рук червоних варварів цінні історичні документи. Все що вдалося винести було ретельно упаковано у типові сірі папки знаменитої віденської фірми «Крона», які переховали в підвальне приміщення будинку навпроти (тепер прокуратура). Подальша доля нашої задокументованої минувшини покрита завісою небуття. Давно померли свідки тієї операції. Останнім, хто знав про врятовані рештки був Мирослав Атаманюк, який не раз розповідав авторові цих рядків де розшукати цінні папери, але таємницю свою цей чоловік забрав за собою у могилу.

А вже 30 червня 1941р. свідома громада міста прикрасила головну споруду покутської столиці гірляндами вічнозеленої хвої. Молоді підпільники Василь Мельничук на псевдо «Чумак», Роман Сельський – «Мундзьо» та командир новоствореної старшинської школи у Коломиї Мирослав Харкевич здійняли на щоглі вежі українське знамено. Та нацисти швидко відчули небезпеку і загравання з автохтонами невдовзі переросло у збройний спротив. ОУНівців Влодка і Романа, та ще кільканадцятеро членів організації було закатовано. Частина коломийської громади й після цього продовжувала вірити окупантам, проводжаючи з ратушевого мобілізаційного комітету новобранців до формування дивізії «Галичина» 9 травня року 1943-го.

Повоєнне покоління коломийців добре, мабуть, пам’ятає відвідини стоматологічної поліклініки, яка разом з медучилищем розміщувалася в ратуші та її бічних «крилах» від 1947 року. А внутрішній просторий двір й далі використовували, як різного роду масові громадські судилища. Так було до 1970 року, коли вперше за радянських часів на ратушу звернули увагу реставратори. До всесоюзного святкування 100 -річчя В. Лєніна середмістя Коломиї було охоплено глобальною реконструкцією. Підрядні роботи провадило ремонтно-будівельне управління № 4 під керівництвом Василя Луціва. Проєкт опоряджувальних робіт належав головному архітекторові міста Степанові Гуменюку. Відмолоділа ратушева вежа постала перед містянами вищою на кілька метрів. Це сталося завдяки надбудові чотирьох колон, які, немов органи, удекорували жерстяними, циліндричними конструкціями майстра-монтажника пана Вінтоняка…

Епохальним став березень 1990 року. Довготривалий процес переселення медучилища в приміщення військового штабу ракетників, що на розі вулиць Франка і Павлика сягнув рівня всесоюзного масштабу, що радше нагадувало політичну акцію протиборства між свіжими демократичними силами і агонізуючою чинною владою. Коли на щоглі сивої ратуші втрете піднято освячений національний стяг сюди знову зайшли істинні господарі старого маґістрату. Прапороносцями новітньої доби зголосилися бути депутати першого демократичного скликання Володимир Янкевич і Тарас Романюк.

Не можливо обійти увагою й сам ратушевий годинник, який ось уже сто тридцять літ справно відлічує коломийський час. Опікуном дзиґарів був у міжвоєнний період XX ст. механік-емерит (пенсіонер) Іван Юрчишин з вулиці Мокрої, і як засвідчує один з родинних документів, одержував за цю працю 200 золотих щотижнево – чималі гроші, як за тамтешніми мірками. Спрощений варіант віденського механізму приводився в дію за допомогою 50 кілограмових чавунних тягарів і масивного маятника. Пишу про це в минулому часі, бо нині з жалем доводиться констатувати, що віднедавна од старих дзиґарів залишився лише циферблат, а самі вони переведені на сучасну «не живу» електроніку.

Довідка: Стаття написана в рамках проекту "Східноєвропейські перлини: створення та просування продуктів міського культурного туризму в транскордонному просторі", що здійснюється за співфінансування Європейського Союзу в рамках Програми транскордонного співробітництва Польща-Білорусь-Україна на 2007-2013 роки. Під час написання статті були використані авторські тексти Василя Нагірного, члена Національної спілки журналістів України.