Минає чергова річниця з того часу, коли Червона армія здійснила «визвольний» похід в Галичину. Результатом цього стали зламані долі багатьох людей, репресії щодо свідомих українців, численні людські втрати серед місцевого населення.
Відомий український композитор, музикознавець Станіслав Людкевич (1879 – 1979), висловився на одному зібранні про це досить лаконічно: «Нас визволили і нема на це ради», відповідно в російському описі ця теза була відображена більш анекдотично: «Нас освободили и мы этому очень рады»…
У вересні 1939 р., в результаті військових подій в місті та його околиці (17 – 19 вересня), Галич було «визволено братами зі сходу». Про ці події згадується в ширшому матеріалі щодо даної тематики під назвою «Вересневі дні у Галичі в 1939 році – забуті епізоди. Початок Другої світової війни і окупація міста Червоною армією» опублікованому раніше на даному ресурсі.
Місто почало життя в нових обставинах – від очікувань на краще до щохвилинної тривоги за життя; така ситуація характеризувала перебування у складі УРСР міста та його громадян з вересня 1939 р. до липня 1941 р. (до початку радянсько – німецької війни та захоплення Галича німецьким вермахтом).
На даний час відсутнє повноцінне дослідження, яке описує місто впродовж дворічного перебування у складі УРСР. Радянська пропаганда коротко описувала «покращення» життя, адміністративні зміни, утворення нових закладів та установ (на базі попередньо націоналізованого майна у його колишніх власників).
Цікавою для розуміння життя у «звільненому» місті є нечисленні згадки про тогочасних представників окупаційної влади, які вирішували питання життя і смерті мешканців – службовців Народного Комісаріату Внутрішніх Справ. Вдалося віднайти короткий спогад про одного з них – Петра Коцюбинського (24.11.1919 року народження). Його підготував (з досить відповідною і реалістичною оцінкою), внук Данило Коцюбинський. В спогаді описується враження прибулих в Галичину, оцінку життя місцевого населення, методи використовувані каральними органами, подальшу долю енкавеесівців.
Зокрема, Данило Коцюбинський писав: «…Для мого діда Петра Опанасовича Коцюбинського війна розпочалася не 22 червня 1941 - го, а роком раніше – 18 липня 1940 - го. Точніше, не війна розпочалася, а окупація – щойно захопленої Західної України. А саме – міста Галича Станіславської області (нині – Івано-Франківської).
Як свідчить облікова картка, саме цього дня мій дід, оперуповноважений НКВС у чині сержанта, прибув у розпорядження 2-го Галицького райвідділу НКВС. Для вихідця з бідняцької селянської сім'ї це було дуже солідне і, головне, перспективне службове зростання.
Пам'ятаю, бабуся (яка приїхала разом із дідом – їм обом було в той час по 19-20 років, там і народився мій батько за місяць до війни) розповідала з явною зніяковілістю про те, як сміялися місцеві жителі з допотопного начиння, з яким прибули з глибин «соціалістичного раю» нові господарі – громіздкими та незграбними залізними пічками, нехитрим скарбом. Дід, з явною часткою самоіронії, також розповів мені про те, як уперше в житті у місті Станіславі побачив громадський туалет із прибиральницею та “папіром” – туалетним папером.
Але прибули нові господарі - визволителі до Західної України, зрозуміло, не потішати місцевих та не підвищувати свій побутовий культурний рівень. Були справи важливіші.
Чим займалися чекісти у “братських возз'єднаних землях”? Відомо чим – збирали компромат та шили справи.
Через кого збирали компромат? Через найінформованіших мешканців.
А хто був найінформованішою людиною в юдейсько-уніатському містечку?
Зрозуміло, греко-католицький священик, якого парафіяни йшли на сповідь. Але ж сповідь повинна залишатися в таємниці, чи не так? Повинна. Однак, крім таємниці сповіді, греко-католицьке духовенство має також зберігати ще й обітницю цнотливості.
І ось одне з важливих завдань мого діда та його товаришів по службі полягало в тому, щоб "обробити ксьондза". Тобто, по-перше, напоїти його, по-друге, підкинути до нього в ліжко гарненьку агентку і, по - третє, поставити перед ним дилему: або ти працюєш на «органи», або завтра ж церковне начальство отримає інформацію про твою розпусту…
Завдання було успішно виконане. Бідний «ксьондз» клюнув на наживку, а потім, зрозуміло, вважав за краще – щоб уникнути ганебного вигнання з роботи – «стукати» на парафіян (на даний час не вдалося встановити прізвище греко-католицького священника – А.Ч.).
Думаю, не в останню чергу свідчення таких агентів відіграли свою роль при організації масових депортацій жителів Західної України на Урал та Сибір, що тривали весь час, поки не прийшли німці…
До речі, спостерігаючи за тим, як "братськи" поводяться "визволителі-воз'єднувачі", практично ніхто з єврейського населення Галича не спробував піти разом з червоноармійцями, що тікали, в глиб СРСР (в червні – липні 1941 р. – А.Ч.) - польські євреї (а земля ця, нагадаю, ще зовсім недавно була польською) щиро вважали, що німці, які йдуть на зміну російським, виявляться більш цивілізованими окупантами...».
Якою була подальша доля Петра Коцюбинського, чи отримав він від Радянської влади нагороди і визнання за свої «заслуги»?
В 1941 р. році з початком війни він відправляє в тил дружину з сином і відступає в глиб СРСР. У 1942 р., в званні лейтенанта, опинився в особливому відділі НКВС (майбутній СМЕРШ) 259-ї стрілецької дивізії Північно - Західного фронту; згодом попав в німецький полон.
З липня 1942 по 6 травня 1945 р. перебував у німецьких концтаборах, зокрема Маутхаузені.
Після приходу Червоної Армії зміг уникнути довгого сталінського концтабору, можливо, «по блату» відмазали смершівці – як «свого». Проте все ж таки посидіти у фільтраційному таборі довелося.
До кінця 1950-х рр. він не міг працевлаштуватися. Три роки перебував без роботи та навіть без паспорта. Почав пити. Живучи в Казахстані, короткий час працював комбайнером і отримав медаль «За освоєння цілинних земель». Згодом, коли хрущовська відлига докотилася до провінції, вже у 40-річному віці, зміг з нуля розпочати «кар'єру» робітника і врешті-решт дорости до майстра на заводі.
Незадовго до розпаду СРСР П.Коцюбинський переїхав жити до м. Івано-Франківськ - де здавалося, не залишилося нікого з тих, хто міг пам'ятати довоєнні часи.
Внук Данило Коцюбинський згадував той жах, який охопив його діда, коли українські патріоти («рухівці») наприкінці 1980-х р. почали збиратися в одному з міських скверів та обговорювати перспективні майбутньої незалежності. Його дід панічно боявся помсти.
Він знав – можуть згадати попередню «діяльність» в 1940 – 41 рр. в Галичі. У результаті залишив нову 3-кімнатну квартиру і переїхав жити до родини, у тісну «хрущовку» в м. Леніград. Останні роки був морально пригніченим, добили його останні рішення держави, якій служив в молодечі роки: павловсько - гайдарівська конфіскація останніх його банківських заощаджень…
За спогадами внука, енкавеесівець Петро Коцюбинський був незлою, дотепною, домашньою людиною; співав українських пісень, добре готував, любив свійських тварин. Проте, за давньою звичкою зі служби він любив влаштовувати «тихі обшуки» в чужих письмових столах, до самого кінця життя так і не перестав поклонятися Сталіну, перечитувати брехливі мемуари маршала К.Жукова і недолюблював жидів…
Такою була доля службовця НКВС Петра Коцюбинського, представника тоталітарної більшовицької системи.
На даний час не маємо інформації про знищення людей в 1939 – 1941 рр. радянськими каральними органами саме в м. Галичі – але зрозуміло, що заарештовані в місті люди в подальшому відбували ув’язнення в тюрмах СРСР, а окремі з них були страчені в Станиславівській тюрмі та захоронені в Дем'яновому лазі поруч Івано-Франківська.
На жаль, з другим приходом Червоної армії в липні 1944 р. ситуація для населення не змінилася – свідченням цього є могили жертв радянського тоталітарного режиму на цвинтарі Галич - гора. Тут поховані десять жертв комуністичного режиму, закатованих у 1944 р. в камерах НКВС. Останки полеглих виявили у 1990 р. під час спорудження будинку біля колишнього районного відділу НКВС, перезахоронення відбулося 25 листопада 1990 р.
Андрій Чемеринський,
Почесний краєзнавець України | 
