П`ятниця, 2020-04-10, 9:26 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Лютий 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
2425262728
 
Архів новин
Головна » 2014 » Лютий » 21 » Яблунів — колиска великого міма Марселя Марсо
5:58 PM
Яблунів — колиска великого міма Марселя Марсо
Репортер «Ратуші» побував на батьківщині видатного Короля тиші Марселя Марсо 
«Ми всі вийшли з провінції», — писав Ернест Хемінгуей. І він, безумовно, мав рацію. Не можна скласти докладного реєстру, скільки геніальних людей вийшли з провінційних містечок, забутих Богом селищ і сіл. Ця істина згадалася мені, коли відвідав Яблунів — селище на Прикарпатті. Саме звідсіля тягнуться корені одного з найвидатніших мімів світу Марселя Марсо. 
Селище Яблунів розташоване на півдорозі між Коломиєю та Косовом. «У післявоєнні роки воно мало статус районного центру, але після адміністративної реформи Яблунів перетворився на звичайне селище міського типу. Обриси майбутнього містечка Яблунів сформувалися приблизно 1593 року. Тоді цей населений пункт називався Столпчатів. Згодом власник Столпчатова Станіслав Влодек надав йому юридичний статус міського поселення Влодків», — каже історик Дмитро Мариняк. 
Пан Дмитро розповів, що великі доходи в усі часи приносила лісоторгівля, яка зазвичай перебувала в руках євреїв. Один такий тартак зберігся в Яблуневі й до наших днів. Колись ним володів Йозеф Вайндберг. І тут починається цікава історія. Мабуть, кожній людині, навіть далекій від театрального мистецтва, не чуже ім’я всесвітньовідомого артиста — міма Марселя Марсо. Цей француз створив свій оригінальний театр одного актора. Проте мало кому відомо, що його батьки родом із Яблунева. Батько Марселя Марсо був власником того тартака. Проте життєві обставини склалися так, що батько згорнув свій бізнес, продав лісопильню і виїхав у Францію до своїх родичів. 
Марсель Марсо з теплотою згадував про свою матір Гандзю, ім’я якої французи переробили на свій кшталт — Шастя. В одному з інтерв’ю Марсо зізнавався, що йому над усе запам’яталася улюблена страва, приготовлена матір’ю — деруни, начинені грибами. 
«Коли я мав шість років, — писав у спогадах знаменитий мім, — я взяв у батька капелюх, його штани, наклеїв собі смішні вуса й копіював Чапліна». 
Талант до мистецтва перевтілення Марсо успадкував від своїх пращурів. Річ у тому, що за своєю природою гуцули мають неабиякий дар до театральної гри. Цю рису помітив і великий український письменник, етнограф і збирач народних звичаїв Гнат Хоткевич. Рятуючись на початку ХХ століття від утисків самодержавства, Хоткевич тимчасово емігрував в Галичину і на Прикарпаття. Тут він і створив свій славетний Гуцульський народний театр, який складався з малописьменних селян і лісорубів. Трупа гастролювала по містах і селах краю з незмінним успіхом, показуючи вистави з класики української драматургії. 
Цікаво й те, що за переказами місцевих жителів, перед смертю видатного міма, а помер Марсель Марсо 2007-го, якийсь француз приїжджав на єврейське кладовище, яке розташоване обабіч траси метрів за 500. Навіть більше, він уперто розшукував якусь могилу. Як з’ясувалося, він розшукував Ґандзю Вайндберґ. У багатьох біографічних довідках є розбіжності щодо того, звідки родом батьки всесвітньовідомого міма. В одній енциклопедії подають Івано-Франківськ, в інших згадують Коломию. З архівних довідок я довідався, що батьки Марсо все-таки народилися в Яблуневі. Тому, аби на власні очі побачити, що ж розшукував загадковий гість із Франції, кореспондент «Ратуші» вирушив до Яблунева. 
Плити з написами єврейською мовою, яких на цвинтарі виявилося близько тисячі, подекуди перевернуті, подекуди порослі мохом, вражали. Блукаючи поміж них, натрапляв і на цілком збережені, які витримали випробування часу та історії. «А що шукаєте, паночку?», — підійшовши до мене, з цікавістю запитує жіночка років 80-ти. Як з’ясувалося згодом із розмови, пані Марія впродовж багатьох років доглядає за цвинтарем. «Довелося не одну ложку горя черпнути у житті. Ще дитиною мене вивезли на Сибір, а повернувшись назад додому, так самотньою й живу. Ще коли жив чоловік, то було легше, а тепер…», — бідкається вона. 
Неподалік цвинтаря видзвонює дзвіночками корова та подає звук. «Зараз важко когось із молодих допроситися, щоб покосили траву між могилами та почистили дерева, які ростуть на кладовищі, — каже пані Марія і веде далі: — От два дні тому попросила одного місцевого хлопця, то він півдня ремствував, скільки йому заплатять. А в мене ж пенсія невеличка, — хитає головою моя співбесідниця. Від пані Марії довідався, що подібні єврейські цвинтарі є ще у Печеніжині та Косові, але ці кладовища, на відміну від Яблунівського, не в такому хорошому стані й значно менші розмірами. «Ось тут, — показує рукою доглядачка цвинтаря, — мабуть, похований їхній рабин із сім’єю. А он, далі, торік встановили цей новенький пам’ятник. Приїжджали якихось двоє людей зі Станіслава (колишня назва, тепер Івано-Франківська. — Авт.), про все мене розпитували, а потім встановили ось цю плиту. Та сюди, пане, у часи воєнного лихоліття звозили євреїв зі всіх навколишніх сіл — Космача, Лючі, Брусторів, Шешор». 
Отак поблукавши єврейським кладовищем, подався у центр Яблунева, де вгледів вельми цікаву «процесію». Із церкви виносять покійника. Люди у жалобі, попереду яких крокує півень, майже підтюпцем біжать на цвинтар. Здається, що небіжчик зараз сам вискочить із труни й кинеться до своєї могили. Все це, звісно, я сприймав, мов кадри незнятого фільму з легким сарказмом Еміра Кустуріци, а не зі суворим реалізмом Інґмара Берґмана. Та ось один із моїх провідників, Дмитро Мариняк, перервав мої роздуми розповіддю про історію Яблунева. Виявляється, у час воєнних лихоліть це тоді ще невеличке містечко стало одним із центрів військових підрозділів УПА. За це місцеве населення заплатило високу ціну. На початку 90-х років минулого століття активісти «Меморіалу» приступили до розкопок закинутої криниці, в якій були виявлені понівечені скелети, з яких де-не-де стриміли заіржавлені цвяхи, що свідчили про пекельні муки невинних людей, яких піддали тортурам кати з НКВС. Багато родичів загиблих зійшлося до криниці. Впродовж десятиліть вони зберігали мовчанку про своїх рідних, які загинули в катівнях. Жертв було перепоховано за релігійним звичаєм. 
Та попри це, у центрі Яблунева стоїть і невеличкий монумент, часів радянської епохи, солдатам, загиблим у часи Другої світової війни, прізвища яких, як і на попередній могилі-меморіалі — воїнам УПА — також вигравірувано. Що тут скажеш, у цьому провінційному містечку, яке на своєму віку побачило та пережило долі стількох людей, переплелася багатовікова історія цього чудесного краю Черемоша й Прута. Є в Яблуневі й жіночий монастир Василіянок, у ньому перебувають черниці, які щодня моляться за душі закатованих без вини. «У давні часи в Яблуневі був навіть замок-фортеця. Археологи реконструювали його зовнішній вигляд — частокіл, мури. Замок, ймовірно, мав захищати населення від жорстоких завойовників», — каже Дмитро Мариняк. 
Провінційність — це поняття не географічне, а моральне. Вдумаймося над цим і знайдімо свої корені. Здається, саме до цього нас закликав Марсель Марсо…
Ратуша

Переглядів: 440 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 20. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2020