Кати героями не вмирають. В Івано-Франківську зняли меморіальну дошку кривавим чекістам - 29 Листопада 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Вівторок, 2016-12-06, 4:48 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Листопад 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
 
Архів новин
Головна » 2014 » Листопад » 29 » Кати героями не вмирають. В Івано-Франківську зняли меморіальну дошку кривавим чекістам
6:14 PM
Кати героями не вмирають. В Івано-Франківську зняли меморіальну дошку кривавим чекістам

23 жовтня цього року в управлінні Служби безпеки України в Івано-Франківській області демонтували стелу «Полеглим при виконанні службових обов’язків», що протягом кількох десятиліть в’їдалася в очі людей викарбуваними на ній прізвищами кремлівських прислужників — катів українського народу. Поштовхом до цього рішучого кроку послугувала послідовна наполегливість громадської ради при управлінні, яка в червні цього року гостро порушила питання щодо доцільності цієї стели на другому поверсі адміністративного будинку УСБУ в області.
«Ми звернулися до науковців, істориків і краєзнавців з проханням, аби вони вивчили, чиї саме імена на цій дошці, — сказав начальник УСБУ полковник Микола Найдич. — Після копіткої роботи, беручи до уваги й моральні критерії, було встановлено, що це прізвища тих, хто придушував національно-визвольний рух на Прикарпатті від 1944-го до 1955 року. Тут немає жодного прізвища того, хто б у роки Другої світової війни воював за Україну. Ми зрозуміли, що ця дошка не може й надалі розміщуватися в цій будівлі, а тому й ухвалили рішення про демонтаж».

Герої чи вбивці?
На початку 60-х років минулого століття на стіні другого поверху адмінбудинку управління КДБ в Івано-Франківській області було встановлено гранітну меморіальну стелу 70-м енкаведистам, які загинули від рук українських підпільників у період 1944—1955 років. із наших досліджень випливає, що цей список далеко не повний, оскільки тих офіцерів НКВД-МўБ, що загинули, набагато більше. Чомусь не потрапили сюди начальник Галицького МўБ Жеребенко, начальник гарнізону в селі Блюдниках Галицького району Овчінніков, оперативник-майор Женжера та багато інших. Чому б це?
За даними Станіславського обкому КП(б)У, лише в Галицькому районі до 20 жовтня 1944 року втрати серед офіцерів НКВД становили 33 загиблих і 8 полонених, а серед офіцерів міліції відповідно 23 загинули і 14 потрапили в полон. Полонені енкаведисти та міліціонери потрапили під слідство СБ ОУН, і лише одиниці були звільнені, оскільки не заплямували своїх рук кров’ю ні в чому не винних українців.
Подив викликає і той факт, що серед «лицарів плаща і кинджала» чомусь немає на стелі імен чекістів, котрі загинули в період 1939—1941 років. А якраз це були справжні кати: Уласєнко, Бичков, Бєлий, Клавдія Морозова, яка загостреним олівцем нестерпно боляче колола засуджених жінок в оголені груди, а до голих пупців чоловіків гасила свої недокурені сигарети. Всі ці виродки в людській подобі загинули під час відступу поблизу міста Чорткова на Тернопіллі в сутичці зі стрільцями місцевої самооборони.

У пазурах вампіра
Післявоєнний терор МўБ не знав ніяких меж. У грудні 1944 року працівники підсобного господарства Станіславського НКўБ Щербаков, Довгополов та Примаков виїхали в село Русів Снятинського району. Там вони почали проводити незаконні обшуки, незрозумілою мовою зухвало вимагали горілку, а коли вдосталь напилися, розстріляли сімох місцевих жителів, а ірину Луцик ще й зрвалтували.
Навіть начальник Станіславського НКўБ Нізмайлов на одній із нарад зазначав, що за 1945 рік було незаконно заарештовано 24 912 осіб. А прокурор області Добротін на нараді  12 серпня 1946 року визнав те, що фактично в усіх районах області закони «крєпко» порушувалися. Найбільше злочинів (89%) скоїли працівники у нетверезому стані. Стосовно прокурорів 12 районів краю було порушено кримінальні справи, а самих законників усунули із посад. Заслужили? Авжеж!
Заступник голови Заболотівського райвиконкому Іван Голубцов зрешетив із ППШ дві дівчини із села Ганьківців Снятинського району — Марію Ворощук та Анну Гушпит. Про це писав крайовий референт пропаганди «Гомін» (Михайло Дяченко) в своєму листі до Степана Бандери в травні 1950 року: «Не знаю, чи й самі Шевченко або Данте зумів би перелляти все те на папір, що доводиться тут переносити українському народові в кігтях всевладного МГБ».
Власне, такий терор міг породити хіба що зворотну реакцію. На працівників МўБ почали полювати досвідчені підпільники, та особиво дісталося тим енкаведистам, котрі безжально катували невинно затриманих та рвалтували українських жінок.
Наприкінці 1946 року було взято в полон заступника начальника НКўБ у Коршівському районі старшого лейтенанта Чуйка. Знайдені в нього записки були долучені до матеріалів слідства як компрометаційні документи.
Для того, щоб мати свого агента в середовищі підпілля ОУН, у Рогатинському районі чекісти розробили хитру провокацію і навіть пожертвували начальником райвідділу капітаном Аносовим. Скажімо, 23 березня 1947 року в місті Рогатині було вбито начальника райвідділу НКўБ капітана Аносова агентом внутрішніх військ МўБ УРСР Михайлом Довгим. Керівник цієї спецоперації — оперативний працівник із Києва Свєрцов з метою впровадити свого агента в ряди ОУН навіть дозволив Довгому ліквідувати кількох офіцерів МўБ, МВД, за винятком майора Бугайова і першого секретаря РУ КП(б)У Козюберди. За цей терористичний акт агент Довгий отримав від майора Бугайова 500 рублів премії. Дещо згодом органи СБ ОУН затримали Довгого і після тривалого слідства ліквідували його як небезпечного злочинця, а референтура пропаганди випустила комунікат «Як загинув начальник Рогатинського НКўБ капітан Аносов?», у тому числі й російською мовою.
Під час демонтажу меморіальної дошки начальник УСБУ Микола Найдич також поінформував про те, що за деякими прізвищами, викарбуваними на цій стелі, краєзнавці віднайшли жахливі спогади про злочинні діяння колишніх чекістів. Наводили приклади, коли дівчата, котрі бачили їх, без вагання кидалися в криницю, аби лише не потрапити в руки катів.
Одним із таких був майор Бєляєв. Читаємо з архівів СБ ОУН: «Мародерство працівників Жаб’ївського (нині Верховинського. — З. Б.) РО МўБ вже так набридло, що підпільники були змушені перевдітись в уніформу прикордонників і 26.03.1947 р. просто на дорозі розстріляли начальника райвідділу майора Бєляєва А. С. та оперативного працівника лейтенанта Булмака Л. М.».
Масовими зрвалтуваннями відзначався оперативний працівник Галицького МДБ молодший лейтенант Василь Муштенко, уродженець міста Дебальцевого на Донбасі. Жителька села Залукви цього ж району Юлія Бучко згадувала, як раптом, зустрівши цього чекіста, вона скочила в криницю, щоб не стати збезчещеною. Поведінка горе-чекіста стала предметом розгляду його огидних діянь на засіданні райкому партії 24 липня 1948 року. і не випадково. Василь Муштенко до того «дооперувався», що «нагородив» свою дружину сифілісом. А вона ж свого часу була жіночим конвоїром у Бутирській тюрмі й, не приховуючи злості та ненависті, погрожувала застрелити Муштенка за спричинену їй кривду — зараження сифілісом.
«Майстром» ламати ребра затриманим був також оперативник Бурштинського РО МўБ лейтенант Зубарєв. Але в листопаді 1949 року і на нього впала кара. Бойовики «Зенко» та «Стах» вдало виконали атентат.
інші чекісти, як-от старший лейтенант П. М. Шишкін, мали ненависть до релігії й були, мабуть, войовничими атеїстами. Читаємо про нього у підпільному звіті за 1949 рік: «27.03.1949 р. в с. Козино Єзупільського (нині Тисменицького. — З. Б.) району оперуповноважений Шишкін зробив трус у церкві, причому знищив церковні книги, свічки й іншу внутріцерковну обстановку».
Для того, щоб не писати всіляких рапортів та протоколів про затримання підозрюваних осіб, цей чекіст виводив таких людей за межі села і в полі розстрілював їх. Про один такий  випадок читаємо в звіті ОУН: «7 серпня 1948 р. в с. Дубівці Єзупільського району 7 большовиків під командуванням оперуповноваженого РО МўБ ст. л-та Шишкіна арештували Савчука Михайла, сина Степана, ур. 1927 р. Арештованого тієї ночі замордовано і дострілено». Свої криваві злочини Шишкін із винятковим цинізмом мотивував тим, що «у вас (бандерівців. — З. Б.) тюрми нєту».
Але і він знайшов свій ганебний кінець. 26.11.1949 року неподалік села Дубівців Галицького району засідкою СБ ОУН Шишкіна П. М. було ліквідовано.
Були й такі «опери», яких скеровували на службу в гірські райони за всякі провини або систематичні пиятики та інші аморальні прояви. Одним із таких був майор Сибірцев, який сам напросився на службу в Кутський район простим «опером». На свята Різдва Христового, 6 січня 1949 року, в селі Рожневі Косівського району було вбито  його  і сержанта Бормотова. Ненависть місцевих селян до Сибірцева була такою лютою, що вже мертвому йому хтось відрізав голову.
А ще на меморіальній дошці були імена тих чекістів, котрі загинули у відкритому бою. Але таких — меншість. До них належить лейтенант МўБ А. В. Колєсніков. У підпільному звіті про це читаємо такі скупі рядки: 
«22 жовтня 1944 року біля с. Кубаївка боївка під керівництвом провідника «Шварна» вела бій з оперативною боївкою НКўБ, у висліді якої впав ст. лейтенант Колєсніков». «Шварно» — це Дмитро Найдич із села Ланів Галицького району. Він же — близький родич нинішнього начальника УСБУ в області полковника Миколи Найдича.
8 травня 1950 року під час проведення облави в селі Чесниках Рогатинського району майор МўБ Авсюков ще з одним солдатом зайшли в магазин купити сигарет. Незабаром туди підбігли двоє «стрибків» і через двері смертельно поранили п’яного майора. Так безславно загинув ще один фігурант дошки пошани та «герой плаща і кинджала».
За нашим дослідженням, останнім із «чекістського іконостасу» загинув лейтенант МўБ Григорій Антонович Пугач. Це сталося 22 жовтня 1955 року. Деталі загибелі його невідомі, позаяк ми користувалися лише тими документами, які вже опубліковані і які є в особистому архіві.

Енкаведистські «дударики»
Навіть у період незалежності України в окремих книжках і далі тривало паплюження історії національно-визвольного руху вже новоявленими масловськими, колєсніченками та іншими «знавцями» історії України.
Місцевий історик Я. Заборовський, який все життя викладав міфи Давньої Греції, раптом написав у 2003 році книжку «На стежинах історії», де всіляко поперекручував діяльність УВО, ОУН, УПА в боротьбі українського народу за свободу і незалежність. Згадував цей знавець міфів і тих енкаведистів, яких увіковічили на почесній стелі. Він із глибоким сумом зазначає: «...В області загинуло 70 чекістів, але імена та прізвища жодного з них ніколи не стояли на табличках із назвами вулиць нашого міста, була просто «вулиця чекістів», на якій розташоване обласне управління їхньої організації». На тобі! Чи не тими іменами енкаведистських посіпак, рвалтівників і кривавих убивць, про яких оповів я штрихами, хотів би назвати вулиці давнього українського Станиславова—Івано-Франківська міфічний історик Заборовський? Звичайно, він має рацію — була в Івано-Франківську «вулиця чекістів», але ж ніде в усьому світі не було вулиць «гестапівської», «сигуранської», «штазької» та з іншими моторошними назвами. Зате були в місті Франка вулиці Крюченка, Дзержинського, Урицького. В 1982 році міська рада Івано-Франківська перейменувала вулицю Проектовану на вулицю чекіста ільїна Миколи Петровича. В рішенні №352 від 27.10.1982 року з притаманним каребістсько-комуністичним пафосом виписали: «З метою увіковічення пам’яті чекістів, які проявили мужність і героїзм у боротьбі за утвердження соціалістичного устрою на Прикарпатті».
А як же не пам’ятати Я. Заборовському те, що в Івано-Франківську був встановлений доволі масивний гранітний пам’ятник чекістам, які загинули за встановлення радянської влади на Прикарпатті, і височів цей бовдур на Валах в обласному центрі. Коли вже в час незалежності України цей пам’ятник демонтували, тут стався великий конфуз. Як грім серед ясного неба вихлюпнув на поверхню такий прикрий факт. Елементи гранітної основи пам’ятника чекістам у ході спорудження його було вкрадено з єврейського кладовища в Коломиї.
Були й «ходячі» пам’ятники колишнім чекістам — це їхні діти, керівники міста і великих підприємств: шукайли, шульги, шахови, кожушки і лихачови та інші з їхніми «ідеальними» біографіями. Вони, неначе тіні, снували за місцевими людьми, пильно стежачи за кожним їхнім кроком. Ніхто тоді й не здогадувався, що ректор Івано-Франківського педагогічного інституту імені В. Стефаника, доктор історичних наук і. К. Васюта колись був працівником НКВД. Ці «таваріщі» та їм подібні потерпали від страху, щоб, не дай Боже, націоналізм і словом не проскочив. Навіть у піснях чи в анекдотах.
За часів СРСР усі знали про те, що білоруське село Хатинь вщент спалили німецькі карателі з поліцаями. Є там потужний меморіальний комплекс і все, що необхідне для увічнення пам’яті жертв фашизму. Але й тепер, мабуть, мало хто повірить у те, що лише в нашій області зникли з лиця землі 32 села — 32 українські «Хатині». і спалені вони вже були не німецькими карателями і поліцаями, а чекістами й польськими «стрибками» — Селище, Курів, Тумир, Гутиська, Посіч...
історія все пам’ятає. Правдиво, до найменших дрібниць. Який же сильний народ, що має свою історію, хай навіть таку, що болем спопеляє душу. Й ніхто і ніколи не в змозі її переписати, а перекручення прислужників і блюдолизів виправить час. Він заліковує і найтяжчі рани.

Зіновій БОЙЧУК. Історик-краєзнавець


Переглядів: 120 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016