У вересні 1902 року у львівській тюрмі для чоловіків відбулися заворушення серед в’язнів. Щоб трохи «розвантажити» львівський карний заклад, близько двохсот в’язнів було вирішено перевести до тюрми «Діброва» в Станиславові.

Від того часу в станиславівській тюрмі настали неспокійні часи, адже між прибулими і місцевими в’язнями раз у раз виникали конфлікти. Ці сварки вилилися у бунт, який відбувся 3–4 січня 1903 року. Близько сьомої вечора з тюремних кравецьких та столярських майстерень почулися гучні крики: «Б’ють!», «Мордують!», «Не дамося!».

Кілька львівських в’язнів виламали двері і вибігли до коридору, де їх затримали прибулі загони військових крайової оборони. Проте у камерах бунтівники продовжили свої «виступи»: ламали двері, вибивали вікна, намагалися виламати ґрати, нищили меблі, зривали підлоги у камерах і голосно кричали.

Близько другої години ночі запанував спокій, але о шостій ранку все почалося знову. Тюремні дозорці з допомогою війська повиносили з камер усі меблі, а також зв’язали шістнадцятьох ватажків бунту і помістили їх в окремі камери.

Наступного дня в тюрмі вже було майже тихо, хоч перед «Дібровою» зібралися юрби цікавих містян, які почули про бунти у тюрмі. Бачачи юрбу, деякі в’язні кричали і викидали принесену їм їжу через вікна.

З 960 в’язнів «Діброви» у бунті брали участь близько трьохсот, і якби вчасно не втрутилося військо, наслідки могли би бути дуже серйозними. Проте, як зазначала місцева преса, немає лиха без добра. Саме після цього бунту до «Діброви» провели телефон, щоб тюремне керівництво могло швидко повідомляти про нештатні ситуації. Дивно, але до цього в тюрмі телефона не було, хоч багато мешканців і закладів міста тоді вже мали телефонний зв’язок.

Підготувала Олена БУЧИК