Меморіальний сквер: і мертвим, і живим - 17 Листопада 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Неділя, 2016-12-04, 6:18 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Листопад 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
 
Архів новин
Головна » 2014 » Листопад » 17 » Меморіальний сквер: і мертвим, і живим
9:28 PM
Меморіальний сквер: і мертвим, і живим

раєзнавче об'єднання «Наше місто» звернулося до міської влади Івано-Франківська з ініціативою оновити пантеон Cічового стрілецтва та встановити на кожному хресті таблички з іменами полеглих. Прізвища героїв – не таємниця, їх перелік є в науковців. Тим паче, що анонімність героїв минувшини дещо дисонує зі свіжими могилами героїв сучасності, які цьогоріч були поховані поруч.
 
Некрополь в центрі міста
Меморіальний сквер, так зване "місто мертвих" – один із найстаріших цвинтарів на Західній Україні. Він старший від Личаківського цвинтаря у Львові. Багато відомих людей Станіслава-Івано-Франківська поховані саме тут.
Станіславський християнський цвинтар заснували ще у 1782 році. На цьому кладовищі хоронили не лише цивільних. Останній спочинок тут знайшли і польські вояки, і січові стрільці, і угорські солдати часів Другої світової війни. Історичні джерела зберігають світлу пам'ять про 152-х січових стрільців та воїнів УГА.
Вперше рішення закрити цвинтар прийняв виконавчий комітет «совітів» у 1955 році. Щоправда, впродовж певного часу «червоні» чиновники, аби стерти пам'ять, дозволяли повторні поховання. Захоронення відбувались саме на тих частинах кладовища, де були поховані січові стрільці. У 1980-х роках комуністи майже знищити некрополь позаду обласного драмтеатру. 
«Спершу прийняли рішення, аби залишити 26 могил відомих містян. Багато надгробків знищили і фактично вцілілими залишили лише 11 могил», – каже заступник міського голови Михайло Верес.
Він розповідає про ініціативу членів краєзнавчого об’єднання «Наше місто» встановити на символічних хрестах на могилах січових стрільців таблички з прізвищами людей, які там поховані. Тим більше, що відомо не лише їхні прізвища, а й роки народження та смерті. Земля оберігає прах не лише місцевих героїв, тут є вихідці із Львівської області, Вінниці, Східної України, що воювали у складі УГА та УСС.
Аби люди знали прізвища героїв, таблички на понад сотні білих хрестів планується встановити до наступних Зелених свят. Михайло Верес каже, що частину грошей на це вже передбачили, їх «знайдуть» у бюджеті міської ритуальної служби.
 
Дорога на кістках
На цвинтарі за театром поховані одразу два кровних родичі Інеси Сухорукової, яка є внучкою відомого бібліофіла, пластуна, воїна УГА та першого директора обласної бібліотеки Василя Пашницького. На території Меморіального скверу похований її прадід Іван Харук. Він був священиком, щоправда, парафію мав не у Станіславі. У 1939 році йому у Львові зробили операцію на нирки, і він помер. Та, оскільки теологічну студію він закінчив тут, у місті залишилися всі родичі, то тіло на вічний спочинок перевезли сюди.
«На місці, де починаються могили січових стрільців, там, де перша могила зліва, бо хрести йдуть у два ряди, був похований мій прадід Іван Харук. У середині 70-х років, у часи, коли цвинтар нищили, моїй мамі не дозволили перенести його останки на Чукалівку», – згадує Інеса Сухорукова. Вона запевняє, що всі документи на поховання прадіда в архіві залишилися, але жодної візуальної ознаки про його місце останнього спочинку немає, її знищили жорна комунізму. «Єдине, що залишилось на цьому місці неторканим, – дерева, – каже жінка. – Моя мама могилу діда впізнає по дереву і мене туди приводить».
На самій дорозі на вул. Мельника є величезний дуб. А поруч з ним, нині під асфальтним полотном, покояться останки ще одного родича Інеси Сухорукової – професора учительського інституту Василя Пашницького. Коли у червні 1941 р. радянська влада втікала від гітлерівських військ, НКВДисти встигли ще замордувати 17 чоловіків, серед них був і Василь Пашницький. Його арештували 22 червня, в день нападу Німеччини на СРСР, тримали у підвалах катівні, де нині приміщення 5-ї школи. Напередодні входу в місто угорських військ 27 червня  останніх замордованих в’язнів, зокрема й Пашницького, поховали у спільній  могилі.
«Це було останнє поховання у Станіславі. Моя бабця була вагітна, і її попросили дружини інших замордованих, а серед загиблих були і адвокати, і лікарі, не ходити на похорон. Казали: не вродиш, – розповідає жінка. – Колись там було продовження цвинтаря. Асфальт на вулиці Мельника, на місці братської могили залили недавно. Якби мама могла, лягла б посеред дороги і не пустила транспорт, аби по людських кістках їздили».
Інеса Сухорукова пригадує, що бабуся завжди наказувала: захоронення в’язнів відбулося чітко навпроти дуба. Лампадки під цей дуб родичі  кладуть донині. «Моя мама Іда Пашницька кожного разу на день народження тата, день смерті, поминальні дні, початок розкопок у Дем’яновому Лазі запалює лампадки. Але могилу під товщею асфальту пам’ятає не лише вона. Туди приходять нащадки родичів інших замордованих, бо кожного разу мама каже: приходжу, дивлюся, вже якась лампадка горить», – продовжує жінка.
В народі кажуть, що цвинтар можна зносити, коли мине сто років. Щоразу, коли Інеса Сухорукова проходить територією Меморіального скверу, її охоплює відчуття, що вона йде по кістках. «Мені щиро жаль усіх молодих, хто загинув. Там гуляють, скачуть, танцюють. Це фактично має бути меморіальна пам'ять, а не місце для розваг», – переконана вона.
Як справедливо зауважує жінка, нині героїв згадують лише на свята. А колись було не так. Вона переповідає ще один бабусин спогад про пам’ятник Денису Січинському у Меморіальному сквері, що споруджений за проектом Михайла Зорія. На самому початку до бандури на пам'ятнику прикріпили струни, і за вітряної погоди бандура співала. Причому струни не просто дзвеніли, а вигравали мелодію. "А потім їх знищили, як і нашу пам'ять…» – зітхає жінка.
 
Герої нашого часу
За останніх півроку Меморіальний сквер зажив новим життям. Тут з’явилися «свіжі» могили, де похований 20-річний іванофранківець Роман Гурик, застрелений снайпером на Майдані, та шестеро місцевих правоохоронців, які одними з перших полягли в зоні АТО.
«Я, напевно, одна така, хто скаже, що від того, що тут прогулюються з дітками, сидить на лавочках молодь, поруч шмигають машини, просто щаслива. Тому що навіть у страшному сні не уявляю, як малий був би десь окремо, на тихому кладовищі похований. У мене таке враження, що це місце якраз для нього. Навіть мої діти збираються, беруть ролики в руки і кажуть: ми їдемо до Ромчика», - розповідає мати полеглого активіста Євромайдану Ірина Гурик. Жінка впевнена: син був настільки життєрадісним, що дискомфорту від гамірного сусідства не відчуває.
За три місяці буде рік, як він загинув. Тому Ірина Гурик вже подумує про пам’ятник Небесній сотні у сквері. Про стандартний надгробок і чути не хоче. «Для хлопців, які загинули в зоні АТО, можна робити однакові пам’ятники, бо місце їх загибелі однакове – війна, вони йшли зі зброєю захищати Вітчизну. А Роман – це окрема історія, він з цукерками в кишені поїхав на мирну акцію», – аргументує свою думку мати героя. 
«Ви не подумайте, що я хочу малого відділити від решти, – додає вона. – Поховані поруч нього розуміли, що вони йдуть на війну і там будуть стріляти. Хоча я на сто, а то й на мільйон відсотків впевнена, якщо би малий був живий, він би прямо з Майдану автобусом поїхав на АТО. Був би дзвінок і слова: «Мамо, я в автобусі їду на Схід…».
Ірина Гурик думає про те, що монумент на могилі сина Романа має бути на віки, він мав би об’єднати всі символи Майдану. «Я б хотіла, аби це була його постать, були шини, ознаки Майдану. Хочу, аби з одного погляду на пам’ятник, не вичитуючи історію, не маючи поруч книжок, людина розуміла, за що загинув Роман. Якщо захочуть поставити просто пам’ятну дошку та надпис, я однозначно не погоджуся. Ми живемо сьогодні, завтра, рік, два, десять, а сквер – на віки», – пояснює вона. Жінка каже, що від влади до неї з цього приводу ще ніхто не звертався і допомогу ніхто не пропонував.
 
Алея пам'яті
Меморіальний сквер в Івано-Франківську – це пам’ятка культурної спадщини. Тому зараз із сучасними захороненнями виникають певні паперові колізії, зауважує Михайло Верес. Заступник міського голови визнає, що рішення дозволити поховання було радше емоційним, аніж виваженим. Адже статус Меморіального скверу має відповідні вимоги. Якщо ж на його території відбуваються поховання, то це вже діюче кладовище. «Коли приймалося рішення виконавчого комітету про надання дозволу на поховання на території скверу Романа Гурика і шести хлопців, полеглих під час АТО, виходили з міркувань, що вони загинули за Україну, вони герої та заслуговують такої честі», – пояснює він.
Наразі у зв’язку з цими похованнями виникли певні правові протиріччя. У міській владі пропонують в перспективі створити алею пам’яті героїв у Дем’яновому Лазі на частині землі, яка належить товариству «Меморіал». Михайло Верес вірить, що хоронити військовослужбовців, полеглих на Сході, більше не доведеться. Але на тій алеї можна проводити захоронення людей, які мають певні заслуги перед містом. Над узаконенням місця під алею пам’яті вже працює земельне управління та архітектура, а останнє слово – за сесією міської ради, яка має затвердити відповідне положення.
Меморіальному скверу Михайло Верес пропонує надати статусу історико-меморіального заповідника. Адже досі його надра не звідані, а тут поховано багато відомих людей. На думку віце-мера, на території скверу варто провести комплексну роботу: пошукову, історичну, краєзнавчу, наукову. Бо це окрема і надто важлива сторінка історії міста.
 

Ірина ТИМЧИШИН


Переглядів: 164 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016