На 40 днів – з 16 травня до 26 червня 1954 року - табір Степлагу в Кенгірі перетворився на територію свободи серед безмежної «тюрми народів». Понад 8 тисяч в’язнів - українців, литовців, євреїв, росіян - повстали проти нелюдських умов концентраційного табору. Серед повстанців переважали українці – засуджені за політичними статтями та вояки УПА. Одним із таких був виходець з Ямниці, що поблизу Франківська, Микола Васильович Бедейчук, вояк УПА з куреня Чорноти. Арештований в 1946 році, він був засуджений до 10 років таборів. Відбував ув’язнення в Красноярську, Караганді, а з 1953 року – в Кенгірі. Після придушення повстання – на Колимі. Микола Бедейчук не був серед керівництва повстання, не брав участі в прийнятті рішень, тим більше в переговорах з владою. Він ходив у патрулі, які організував Конспіративний центр повстанців для охорони території й внутрішнього порядку. В охорону переважно й залучали колишніх бандерівців і литовців з «лісових братів» як найбільш надійних. Він просто чесно й гідно виконував свої обов’язки, як і тисячі інших учасників повстання. Які всі разом і творили те, що сьогодні називають дивом і подвигом Кенгіру. Повстання у Норильську, Воркуті і Кенгірі змусили радянське керівництво реформувати репресивну систему ГУЛАГу й врешті призвели до її падіння. В цьому була перемога повстанців. 5 вересня Миколі Васильовичу виповниться 92 роки. «Я часто дивився в зуби смерті», - каже старенький чоловік, який зберіг поставу і гідність вояка і повстанця. Випробувань, які випали на його долю, вистачило б на кілька життів. - Пане Миколо, з чого почалося Ваше ув’язнення? Як Ви потрапили в Кенгір? До 1949 року я відбув у Красноярську. Там уголовників було багато, не давали нам і кусок хліба з’їсти. Вихоплювали з рук, коли ми йшли отримувати хліб, а було вже темно. І так та пайка маленька, а тут ще вони. Ту пайку там і золото не замінить ніяке… То одного вечора ми їх як погнали… Що було в руках – тим і били. Вони тікали і кричали: начальнік, спасай, бандери б’ють! А ми сказали начальству на другий день: якщо не заберете їх від нас, на роботу не вийдем. Їх забрали. Могла пайка на столі стояти – і ніхто не брав. Потім нас 120 чоловік, більшість українців і трохи литовців, кинули в Караганду… Ви знаєте, що таке столипінський вагон? Це вагони з клітками, в яких зеків возили. Привезли у Казахстан в такий лагер – називався Екібастуз. Ізолювали нас в бараку, де ми пробули 21 день. Весна була… А серед нас два священики. Кажуть: «Хлопці, давайте службу Божу відправимо». Почали правити. А надзиратель, такий дурнуватий був, відкрив кормушку, з якої нам їсти давали, і кричить: «Ви, сволочі! Вся страна плачєт, а ви пайотє!» Ми питаєм: «А што случілось?» «Сталін умєр»… Нам аж ніби каміння з грудей позсувалося… Було за чим правити службу! Нарешті нас з ізольованого барака пустили в лагер. А там було чотири таких зони – лагпункти: два чоловічих, один жіночий і між ними господарський. Тоді в’язні ще носили номери на куфайках і штанах, на вікнах бараків решітки були. Ми кажемо людям: нащо вам тих номерів і решіток? Чого не добиваєтеся, щоб познімали? І начальство погодилося. Потім за роботу і гроші почали платити. Ми там будували збагачувальну фабрику для мідної руди: там копальня була недалеко. Одного разу з другого лагпункту вели колону після роботи в лагер. Система була така, що робили шпон: перевіряли, чи нічого нема… І там якийсь хлопець каже: надзіратєль, ти що нас чіпаєш, нема в нас нічого… А той калмик раптом дав чергу по людях з автомата. Шість чоловік поранив, один помер потім. З того все і почалося. Ніхто не вийшов потім на роботу. - А як прийняли рішення не виходити на роботу? Був такий у третьому лагпункті підполковник Кузнецов (Капітон Кузнецов – один з лідерів повстання поряд з українським націоналістом Михайлом Сорокою, Гіршем Келлером, євреєм, який воював в УПА, та ін. - "ГК"), з власовців. Були ще люди грамотні – священики, вчителі, які цим зайнялися. Я сам неграмотний був… Начальство в зону не заходило – ми вигнали всіх. - А як давали собі раду з харчами? Як організували побут? Між жіночим лагером і другим лагпунктом був хоздвір – пекарня, пральня, все, що треба. У нас були люди, які вміли і варити, і хліб пекти. У нас все було налагоджено. Був порядок. У зоні нічого не відбувалося такого, щоб влада могла причепитися. Наші пости всюди стояли день і ніч. Адміністрація поклала біля прохідної радіо, і воно кричало, що в кого малий термін, випускати будуть, молодих звільнять. Але всі трималися. Адміністрація прорізала в зовнішніх стінах проходи і пропонувала виходити – здаватися. Ні один не вийшов. Тоді нам привезли битовиків – в’язнів, які сіли за кримінал. Хотіли спровокувати заворушення, різню. У наш лагпункт чоловік п’ятдесят таких точно прийшло. Ми прийшли до них і сказали: хлопці, у нас жінки є, якщо хто рушить жінку – того чекає смерть. Вони з нами погодилися. Ми потім разом прорізали входи в глиняному паркані до жіночої зони. Солдати поверх голів стріляли з кулеметів тоді - страшили, але ніхто не боявся. Ми зробили проходи між лагпунктами, поставили варту попри огорожу: ми стояли всередині, солдати – зовні і на вишках. Всі були чимось зайняті: хтось варив їсти, хтось чергував – усі мали роботу. Битовики між нами розсіялися, що їх і не було видно: їх мало, нас тисячі… Кузнєцов збирав нас деколи в столовій і розповідав про результати переговорів. Казав: влада хоче витягнути нас за межі табору, ми не повинні піддатися, треба стояти, чекати поки приїде керівництво з Москви. - З ким ви трималися купи? Не було непорозумінь між в’язнями? У бригаді було більше українців, а, крім нас, найбільше литовців – хлопці з партизанів. Але конфліктів не було – ні з руськими, ні з ким. Ми вірили, що можемо добитися правди. - Як придушували повстання? Ми того дня чекали начальство з Москви. Я тоді чергував у жіночому лагпункті: вночі тільки хлопці чергували, а вдень і жінки. Десь під четверту годину ранку, навіть не знаю, яким чудом, що ніхто не чув, до стін підійшли танки. А навколо ж стояли наші пости! Та якби ми знали, що вони танки пустять, то викопали би пастки, ями, і танки би сіли туди… Мене якраз замінили на посту, і мені метрів сто п’ятдесят лишалося вже до бараку, як танки прорвалися через стіни і пішли гуляти по зоні. Танки так близько проходили від входів у бараки і стін – попри самі двері, що душили всіх, хто не встиг відскочити. Мені пощастило, що я відскочив в інший бік, а не тулився до арака. Я бачив, як людям ноги мололо, чавило. Ми кидали каміння, але що то могло помогти. Не було спасу. За танками йшли солдати з автоматами, оточували бараки, але не стріляли. Не знаю, скільки людей подавили, але немало. Потім нас вивели за табір, обклали кулеметами і кожного викликали по прізвищу. Відсилали в інші лагеря. А керівників додатково засудили. Я попав у Колиму, нас чоловік 300-400 з Кенгіра туди відправили. З Комсомольська-на-Амурі нас привезли на саму річку Амур: там були рейки, з яких вагон з’їжджав просто на паром. Нас повантажили в корабель «Луначарський» і так везли в Магадан. На Колимі знали, звідки ми приїхали, думали, що не знати які бандити, вороже зустріли. А потім ми місцевих вчили бульбу садити. Там я досидів своїх 10 років. А потім мене ще на Чукотку відправили – на вільне поселення. Вже паспорт видали. І знаєте, і там можна було жити, яка там природа чудова, риби в ріках стільки… Але так до родини хотілося – 10 років нікого не бачив. І я поїхав у Караганду, бо тато з мамою вислані були, а сестра засуджена. Як я приїхав, вони в малесенькій кімнатці жили: батьки, сестра з чоловіком і мала дитина. - Коли повернулися в Україну? У 1966 році. Ще 10 років у Казахстані прожили. Приїхали – а хату «добрі люди» розібрали повністю. Лише криниця, яку в 1932 році викопали, лишилася… Записав Сергій БОРИС |
