«Ой сербене, сербеночку....» - 21 Квітня 2015 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Четвер, 2016-12-08, 9:53 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Квітень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
 
Архів новин
Головна » 2015 » Квітень » 21 » «Ой сербене, сербеночку....»
9:17 PM
«Ой сербене, сербеночку....»

«Це село проти ночі не згадують», – жартують жителі Чортівця на Городенківщині, хоча самі вже звикли до дивної старосвітської назви, відомої ще з XV ст. І навіть боронили її перед новоспеченою в 70-х рр. радянською назвою Назаренкове – на честь героя Радянського Союзу Петра Назаренка. Рідний Чортовець за совєтське Назаренкове їм миліший. При двох в’їздах у просторе село височіють на пагорбах дві церкви, ніби охороняють поселення – «мурована» Пресвятої Трійці (1790) і дерев’яна Святого Миколая (1906). Саме довкола них на Великдень ведуть сербен - унікальний обрядовий танець, якого нема ніде в Україні.
Дослідники стверджують, що в прачаси на території сучасного Чортівця, який оточений давніми курганами та карстовими печерами, були язичницькі капища. Село лежало на перехресті торгових шляхів із Буковини, Гуцульщини, Закарпаття на Поділля і Полісся, тож тут наклалися одна на одну, окрім язичництва та християнства, й різні етнокультури. Особливо помітна ця релігійно-етнічна мішанка у великодніх обрядах.
Великодня літургія починається з Утрені задовго до сходу сонця. Але ще раніше відбувається інше дійство з посмаком язичництва: на пагорбі неподалік церкви сільські парубки палять скати (так називають автомобільні шини). Готуються до цього ретельно ще звечора – зносять зі всіх кутів села непотрібні шини, зазвичай випрошуючи їх у ґазд. Але часто шини просто крадуть із подвір’їв, бо де ж їх так багато набрати? І вважається такий вчинок не крадіжкою, а виявом парубоцького крутійства, збитками, які напередодні Великодня годиться прощати, як подібно перед святом Андрея.
Із шин парубки розпалюють величезне вогнище й для більшого шоу-ефекту кидають у нього щось «вибухове», наприклад, балончики або ж шифер... Тож переважно ґазд про початок Великодня сповіщають не церковні дзвони, а підцерковне вогняне бабахкання, від якого дрижать шиби в хатах неподалік. Перед Службою Божою хлопці з відчуттям виконаного обов’язку розходяться по домівках відмиватися від чорної кіптяви, а селяни несуть святити кошики в церкву попри згарища з дотліваючими шинами, пробиваючись крізь сморід горілої гуми. Але звичаю ніхто вже не дивується, адже було так у селі споконвіків.
Традиційно після Служби Божої ґазди розходяться по домівках споживати свячену великодню їжу. А після обіду знову збираються на церковному подвір’ї на пагорбі, адже саме тут і саме на Великдень можна побачитися з рідними, друзями, обмінятися новинами... Але найголовніше – люди сходяться подивитися, як ведуть сербен...
Якщо запитати найстаріших жителів села, ніхто вже й не пригадає, звідки й коли взявся звичай сербена і чому саме на Великдень коло церкви. Просто кажуть, стинаючи плечима, що так було віддавна...
Отже, по великодньому обіді на церковному подвір’ї старший чоловік зачинає сербен спершу співом: «Пішов сербен по зарінку / за ним за ним дівчє в вінку... / Ой сербене сербеночку / не смуть мою головочку...» Старші чоловіки долучаються до співу, за ведучим ловляться за руки, утворюючи шеренгу, яка в точному ритмі пісні повільно починає рухатися вперед. Ритмомелодика сербена така, що чоловіча шеренга нагадує бойовий марш, ритуальний танець, який урухомлюється притупцьовуванням на кожному такті, і виходить – два кроки вперед – крок назад, два кроки вперед – крок назад ­– так і рухається. Сербен відразу ж розростається, довшає, бо приєднуються нові учасники... «Ой на горі калинонька,  / на калині гадинонька... / На калинку сонце пече, / а з гадини винце тече...»
Вести сербена можуть всі охочі чоловіки, але сербен вишикуваний строго за ієрархією: найповажніший ведучий, потім ідуть старші ґазди, за ними середнього віку, парубки, а в кінці часто «волочаться» маленькі хлопчаки, які толком ні слів не знають, ні йти сербена не вміють, але вважають за честь бути в ряду з чоловіками... Це така їхня маленька ініціація, посвята в чоловічу спільноту. Інколи сербен розростається настільки, що у ньому водночас можуть співати різні куплети тексту – так що передні ведучі не чують задніх. Але суцільна злагодженість пісні не є на меті – йдеться про незамкнуте коло руху, життя, яке крутиться довкола єдиного центру.
«Далі хлопці, далі наші, / наварили мама каші, / а якої – пшоніної, / далі хлопці, далі мої...» Сербен зі співом ритмічно обходить церкву тричі за годинникової стрілкою. Після того ведучий, не перериваючи руху й співу, заводить шеренгу у велике коло, в центрі якого – гурт старших жінок, які співають гаївки, або ж малі діти. Однак ведучий не змикає шеренгу сербена в коло, а звужує досередини, утворюючи спіраль, яка щораз щільнішає, уповільнюється, аж допоки зовсім перестає рухатися через тісноту, стає згустком ритмічної енергії. З висоти пташиного лету це може нагадувати обвиту сіру змійку з чоловічих голів і капелюхів довкола великої пістрявої плями жіночих квітчатих хусток. Тоді починаються змагання, хто дужчий: пасивні жіночі мелодійні прославляння весни чи активний чоловічий схожий на бойовий сербен. Дійство закінчується вигуком «Христос воскрес!» і побажаннями від ведучого «дочекати від нині за рік, аби нікого не бракувало!»
Ведучий танцю – це неодмінно шанований і поважний чоловік, якому негласно передали право вести сербена, і він веде його, маючи за честь, з року в рік. Легендарним ведучим впродовж багатьох років був Іван Палагіцький, по-сільському його називали Іван Ганин (Шершеляфам. Чи то мама його була Ганна, Гані, чи то дружина...) Цей колоритний чоловік прожив понад 90 років і до останнього вів сербена... Він шив і фарбував людям шкіряне взуття, знався на травах, вмів ловити п’явок і лікувати ними, багато ходив босий пішки, кохався в мисливстві. У хаті Палагіцького по стінах були розвішані шкіри впольованих звірів, висіло й опудало орла, зроблене ним власноруч. Іван Ганин вів сербен у своїх мисливських атрибутах – капелюсі з пір’ячком, широкому шкіряному поясі, високих чоботях до колін. А ще він мав старовинний топірець, який тримав у правій руці на чолі сербена.
Сербен можна побачити впродовж трьох днів великодніх свят, а потім на Провідну неділю його дружньо ведуть через усе село від православної церкви, «дерев’яної», до «мурованої» католицької, об’єднуючи їх. Там обряд і закінчується, аби відродитися наступного року на Великдень.
«Ой дівчино чорнобрива, / чим ти брови намастила: / купервасу купувала / чорні брови малювала...» Звідки взявся такий танець у Чортівці і що він означає, ніхто вже достеменно не пригадає, але в 70-х роках ХІХ ст. залишив згадку про сербен і тексти пісні польський етнограф і фольклорист Оскар Кольберг, який досліджував Покуття. Слова сербена, незважаючи на його маршову, досить войовничу форму, переважно родинно-побутові та обрядові, інколи іронічні: «Ой у полі вівса много, / половина зеленого. / Ішли хлопці в поле жати / та забули серпи взяти. / Серпи взяли, хліб забули, / такі то-то женці були. / Вернулисі за серпами / та й забули хліб з торбами...» Але ключ до розгадки (чи принаймні наближення до неї) дає саме слово «сербен».
У 80-х роках ХІХ ст. з Покуття люди масово виїздили на заробітки – на постійно до Америки та Канади, але також на сезонні роботи до Німеччини на так званий «напуст» і на Балкани... А звідти робітники повертали на роботу в Сербію... А в Болгарії, Сербії, взагалі на півдні Балкан переважають групові хороводні танці. Там і могли скопіювати покутяни сербський танець, а потім привезти його додому, щоб похизуватися. Чому саме на Великдень? Бо з заробітків поверталися до великих свят. Це гіпотеза кандидата історичних наук, доцента Михайла Паньківа. Науковець також стверджує, що на Покутті і в сусідніх із Чортівцем селах була традиція вести сербена, але з часом вона забулася.
А взагалі серпа (серба, срба) – водночас румунський і молдавський танець, запозичений у сербів, і танцюється він у цілому або ж розімкненому колі. Зрештою, в чортовецькому сербені є й такі слова: «Волох косить, волох косить, / а волошка їсти носить. / Коби скорше докосити, / коби їсти не носити...» А волохами, як відомо, називали молдаван і румунів. Тож не менш виправдана версія, що сербен на Покуття  прийшов безпосередньо з Буковини, яка довший час була під Волощиною, влахами.
Сербен не просто люблять - його поважають, його чекають, як шанованого рідкісного гостя на найбільше християнське свято. Про нього говорять як про окрему особу, чоловіка. Його  не танцюють - його ведуть, бо хтось має подати руку іншому, і той веде за собою... Це не просто обрядовий танець чи марш, це вінок, який обертається довкола центру, ніби в вічній безнадійній надії зімкнутися, вінок життєвої пульсуючої енергії, яка не перестає з правіків. Ода життя, руху.


Наталя ТКАЧИК


Переглядів: 154 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016