Національно-визвольна боротьба нашого народу вписана героїчними сторінками в історію України. Проте й досі, на 32-му році після відновлення української незалежності, ще, скажімо, чимало імен вояків Української повстанської армії, 80-річчя з часу створення якої відзначаємо, зостаються невідомими, а то й забутими. Тож сьогодні хочемо принагідно згадати одного з когорти, сказати б, недосліджених діячів визвольного руху. Правда, його діяльність в УПА була зосереджена на боротьбі не так проти «других совітів»-окупантів, як за здоров’я й життя повстанців. Мова про повстанського хірурга Олексія Миколайовича Зеленюка – «Пастера» (в УПА нарекли його, очевидно, ім’ям відомого французького хіміка й мікробіолога Луї Пастера).
Певним відкриттям постаті О. Зеленюка була публікація його спогадів у Львові 2003 р., у яких він відзначав: «Я пережив зі своїм народом не Дантове, а сатанинське, більшовицьке пекло, що було на моїй Батьківщині». Але нині ми вперше представимо діяльність «Пастера» на теренах прикарпатського краю за матеріалами слідчої справи О. М. Зеленюка, з якою нам вдалося ознайомитися в галузевому архіві СБУ в Івано-Франківську. Як свідчать ті документи, його звинувачували «в належності до контрреволюційної організації українських націоналістів».
Вивчивши сторінки допитів О. Зеленюка (всього у справі є 18 протоколів), а за ними й життєпис «Пастера», вкотре переконуємося, що його відданість лікарській справі, яку він остаточно опановував уже в повстанських шпиталях, оскільки не зміг стати дипломованим медиком, подиву гідна. Адже обставини спонукали його навчитися вправно володіти скальпелем. З другого боку, попри важкі часи, життя в більшовицькій та німецькій окупації, боротьбу за виживання О. Зеленюк не зрадив обов’язки медика і принципи людяності…
Олексій народився 1924 р. в селі Жабокричі Крижопільського району Вінницької області у селянській багатодітній сім’ї. В нього були сестри Марія (1917) й Олександра (1928) і брат Павло (1914). Зі справи бачимо, що у процесі слідства впродовж лютого – липня 1947 р. було допитано не лише самого О. Зеленюка. Причому більшість допитів проводили вночі, й вони зазвичай тривали від трьох до шести годин... Додатково провели й допити рідних Олексія – батька Миколи і брата Павла, а також Андрія Камінського, господаря з Каменя тодішнього Перегінського району, в котрого він переховувався- проживав і на обійсті якого його заарештували…
На допиті М. Зеленюк зізнався, що 1932 р. його репресувала радянська влада за невиконання плану хлібозаготівель – у нього відібрали зібраний урожай і він змушений був перебратися з родиною до Одеси, де працював до німецької окупації. З відповідей на запитання слідчих самого Олексія стає зрозуміло, що з 1937 по 1940 рр. він навчався в Одеському медичному училищі, але закінчити його йому не вдалося. Та під час навчання працював в експериментальній лабораторії хірургічної клініки Одеського медінституту, де набув практичного досвіду, асистуючи відомим професорам під час операцій. З кінця травня 1940 р. пішов працювати санітаром у міську лікарню. У жовтні 1940 р. Одеський відділ здоров’я направив О. Зеленюка у Станіславську область, де він почав працювати шкільним медиком, згодом – і лікарем у Перегінську й Калуші.
Працюючи у Калуші, вперше познайомився з активістами українського підпілля, коли його запросили до хворого до Мостищ. Там йому запропонували опіку повстанців й у вересні 1944 р. доставили в ліс поблизу Розточок на Болехівщині, у повстанський госпіталь, яким завідував єврей на псевдо «Амікус». Там він пробув два тижні, потім його перевели до сотні «Літуна», а в жовтні – до госпіталю в згаданому Камені. О. Зеленюк часто ходив до поранених та хворих повстанців і в Берлоги, Петранку, Топольськ на Перегінщині.
Однак його перебування у повстанському госпіталі було нетривале. У жовтні 1944 р. він заявив керівнику боївки «Літуну», що хворий і не може бути при сотні. Тому кілька повстанців відвели його у Камінь до станичного керівника ОУН «Крука», який передав О. Зеленюка під опіку та охорону до місцевого жителя Петра Лалака, на псевдо «Чорний». Відтоді він переважно там і перебував, а повстанці «Чорний» і «Проклятий» були його охоронцями, коли він виходив куди-небудь, аби надати комусь допомогу.
На допитах О. Зеленюк визнав, що «перебуваючи у с. Камінь зорганізував там медичний пункт у домі місцевого жителя Василишина Миколи, де проводив хірургічні операції ранених повстанців». Уже пізніше у своїх спогадах він згадував, що «повстанський шпиталик був облаштований у світлій господарській хаті. Передопераційна й операційна кімнати вибілені, підлоги помальовані олійними фарбами. Кімнати з широкими вікнами, добре освітлені денним світлом».
Власне, обійстя М. Василишина було часто місцем зустрічі медичного персоналу підпілля, огляду хворих, передачі медикаментів. Про окремі такі зустрічі О. Зеленюк згадував: «Літом 1945 р. у с. Камінь у домі Василишина М. я зустрів «Степанівну», яка з іншими дівчатами (біля 6 осіб) робили із бинтів і вати індивідуальні пакети». І що саме тут «осінню 1946 р. я одержав від Українського Червоного Хреста хірургічні інструменти анатомічний пинцет, желудочний зонд і скальпель».
За слідчою справою та спогадами О. Зеленюка, життєпис «Пастера» в УПА – це складні будні, коли він не лише часто рятував життя повстанців, а й сам боровся у різний спосіб за власне виживання, рятуючись на горищах, в оборогах з сіном від радянських агентів, коли перед фронтовиками вдавав вчителя-біженця. Умови, в яких йому доводилося надавати медичну допомогу чи проводити хірургічне втручання, просто неймовірні з точки зору сучасних колег повстанського хірурга. Про багато таких випадків він зізнався під час допитів, а пізніше описав їх у своїх спогадах.
Приміром, на одному з допитів він розповів, як надавав допомогу пораненому в руку повстанцеві на псевдо «Гарковенко»: «Я оглянув раненого, і встановив, що він заражений гангреною, і спитав його, чи згідний він на операцію, результат якої в такому стані міг бути смертельним. На наступний день мені сказали, що «Гарковенко» вже згідний на операцію. Переконавшись в цьому від самого «Гарковенка», я вказав на ампутацію руки до плечового суглоба. У проведенні операції мені допомагала «Невідома».
Цікаво, що цей епізод так заліг у пам’яті О. Зеленюка, що він пише про нього й у своїх спогадах: «Від часу поранення минуло вже два тижні. Рана в ділянці ліктьового суглоба лівої руки, очевидно, були перервані кровоносні судини руки, бо почалась ішемічна гангрена. Рука нижче рани почорніла, і незабаром ішемічна гангрена перейшла в газову. Оглянувши пораненого, я не сумнівався в діагнозі: газова гангрена після вогнепального поранення руки. Дівчата готують все необхідне до операції. Найперше виварюють лляне полотно на операційне поле. Не можу знайти пилки для перетину плечової кістки. Думаю, що далі робитиму, і тут у мене виникає ідея. В селі є кузня, там повинна бути пилка для заліза, а якщо вона ріже залізо, то і кістку перепиляє. Приносять з кузні пилку, всю вкриту іржею та мазутом. Дівчата труть її піском, промивають бензином, якось не скоро, але дуже добре почистили… Операцію проводжу під ефірним наркозом, пилкою легко перерізую плечову кістку. Ампутація третини плеча лівої руки. Стрілець видужав і через місяць пішов додому до Брошнева. Він і дотепер там мешкає. Я добре пам’ятаю операцію через ту пилку, і повертаючись спогадами до неї впевнений, що не мої знання хірурга, а воля Божа стримала хлопця при житті».
Серед тих, кого доводилося лікувати, «Пастер» пригадував «Партизана» – чотового із сотні «Журавля», пораненого в ногу, котрому влітку 1945 р. ампутував ногу, а також повстанця «Зайця», пораненого в легені, якому провів хірургічну операцію з видаленням перебитої ключиці.
Лікар визнавав, що не завжди можна було зарадити повстанцям, які потребували його допомоги. Зокрема пригадував, як улітку 1945 р. його викликали до згаданої Петранки, де в домі місцевого жителя лежав ранений в обидві ноги і заражений гангреною повстанець. Однак, оглянувши вояка, ніякої допомоги йому не надав. Бо той перебував у такому стані, що йому медична допомога була вже не потрібна.
У побутовому забезпеченні повстанського хірурга часто сприяла провідниця ОУН «Калина», яка передала йому шапку, піджак і сорочку. Продукти харчування постачали йому ті самі «Чорний» і «Проклятий». Адже під час перебування в підпіллі «Пастер» не підтримував жодних зв’язків з родичами.
Звичайно, «енкаведистських» слідчих чи не найбільше цікавили спільники Олексія з підпілля, а тому вони часто повторювали запитання з тим, аби все ж почути від нього щось про них. О. Зеленюк і називав своїх спільників, але суто за їхніми псевдо, згадував зокрема того самого єврея «Амікуса», лікаря-грузина, котрого кликали «Новокаїном» і який працював у повстанському госпіталі поблизу Розточок і не раз як санітар допомагав йому під час хірургічних операцій, а також повстанського медика на псевдо «Полтавець», вихідця з Полтавщини.
Часто запитували «Пастера» і про те, хто постачав до шпиталю «Амікуса», як його ще називали, продовольство й медикаменти. Та на це О. Зеленюк завжди відповідав, що не знає, оскільки і справді ніколи тим не цікавився…
У лютому 1947 р. О. Зеленюка заарештували. Польовий трибунал у Станіславі засудив його на десятирічне ув’язнення, яке він відбув у концтаборі «Мінлаґа». Вийшов на волю 1956-го. 1964 р. О. Зеленюку вдалося вступити на навчання до Львівського державного медичного інституту, одержати 1971-го диплом лікаря з відзнакою та влаштуватися на роботу за спеціальністю на Львівщині, де він і помер 27 листопада 2004 р.
Ігор ЛЮБЧИК.
Доктор історичних наук,
професор кафедри українознавства
Івано-Франківського національного медичного університету. |
