Космач — найбільше село на Прикарпатті (84,5 кв. км), розташоване на стику Косівського, Верховинського й Надвірнянського районів, оточене гірськими хребтами. Таке географічне, а значить і стратегічне розташування села використав Головний провід ОУН, організувавши у травні 1943 року на околиці села, в урочищі «Збановець», перший на Прикарпатті підпільний вишкільний військовий табір «Чорні чорти» ім. Є. Коновальця з підготовки кадрів для УПА. У квітні 1944-го Крайовий провід ОУН організував у Космачі аж три військові школи: офіцерську в присілку Завоялах, підстаршинську за Завоялами, під горою ўреротом, і медсестринську в Плаюцах. На початку вересня сотня з куреня «Скуби» вигнала з села гарнізон червонопогонників. З того часу до половини лютого 1945 року в Космач не ступала нога завойовника. Тут проходили вишкіл новосформовані загони УПА, поновила роботу офіцерська школа. 14 жовтня того ж року відбулося офіційне святкування другої річниці з дня створення УПА. А вороги з того часу стали називати Космач «бандєровской століцей». Тут обходили Різдвяні свята керівники крайових проводів ОУН, командування військового округу № 21 «Гуцульщина» та сотні, які на той час перебували в Космачі. Автор цих рядків (на той час пропагандист станичної ОУН, псевдо «Кучерявий») із троюрідним братом Миколою Гаврищуком (псевдо «Буйний», підірвався гранатою восени 48-го, щоб не потрапити до рук ворога) як зв’язкові куреня «Книша», що був на постою в присілку Завоялах, на святвечір чергували з паровицею коників, запряжених у сани, біля будинку паламаря Василя Багрійчука, де святкували провідники. Командирів (а тепер відомі їхні короткі біографічні довідки) ми добре знали: «Козак» (Микола Яворський, 1916, Тернопільська обл., командир ТВ «Гуцульщина» — 29.01.1946, с. Космач, гора Штев’єра), курінний «Скуба» (Дмитро Гах, 1919, с. Хриплин, що тепер у складі Івано-Франківської міськради, — 27.09.1945, Воскресинецька гора біля м. Коломиї), курінний «Недобий» (Юліан Матвіїв, 1912, с. Білявці Львівської обл. — 08.04.1953, розстріляний у Києві), курінний «Книш» (Дмитро Горнякевич, 1910, с. Чернів Рогатинського р-ну — 02.11.1946, с. Космач, присілок Медвежий), керівник Коломийського окружного проводу ОУН «Борис» (Григорій Легкий, 1922, с. Слов‘ятин Тернопільської обл. — 20.10.1950, підніжжя гори Кормитура між селами Шешорами і Лючею), два курінні, колишні офіцери Червоної армії — «Лісовий» (Андрій Злобін, 1918, Чернігівська обл. — квітень 1945, с. Баня-Березів Косівського р-ну), «Степовий» (Тарасенко, 1918, Дніпропетровська обл. — 20.04.1945, с. Снідавка Косівського р-ну), керівник Буковинського крайового проводу ОУН «Сталь» (Василь Савчак, 1921, с. Ямниця Тисменицького р-ну — 20.10.1950, загинув разом із провідником «Борисом»). Останніми, яких ми не знали, прибули керівник Карпатського крайового проводу «Роберт» (Ярослав Мельник, 1920, с. Бережниця Калуського р-ну — 31.10.1946, гора Яворина біля с. Липи Долинського р-ну) з дружиною Танею (Антоніна Мельник-Король, 1924, с-ще Войнилів — 31.10.1946, загинула разом із чоловіком), референт СБ крайового проводу ОУН «Митар» (Володимир Лівий, 1919, с. Болехівці Львівської обл. — 05.12.1948, с. Топільське Рожнятівського р-ну) з дружиною Мартою (Дарія Цимбаліста, 1923, с-ще Войнилів — 05.12.1948, загинула разом із чоловіком). Сіли за столи до святкової вечері, як на небозводі з’явилася перша зірка. А о 19 год. в небо злітали вогні від сотень ракет. Найяскравіше небо сяяло над присілком Завоялами, де базувалися сотні куренів «Книша». В історію УПА ці Різдвяні свята ввійшли не лише як святкування Різдва у звільненому від московських зайд селі, а й як відзначення великої перемоги повстанців над ворогом у Рушорі напередодні Нового року. Це був найуспішніший і найрезультативніший бій УПА на Прикарпатті. А унікальність його в тому, що одна сотня повстанців знищила цілий батальйон червонопогонників. У цьому бою командував сотнею «Мороза» 22-річний (!) чотовий «Кривоніс» (Мирослав Симчич). А було це так. 29 грудня розвідка УПА повідомила командування військового відтинку № 21, що в райцентр Яблунів приїхало більше десятка «студебекерів» (машини, які надала Америка СРСР як воєнну допомогу) із солдатами. Було зрозуміло: готується напад на Космач. Командування відтинку УПА наказало сотні «Мороза» УПА, яка складалася переважно з вихідців із сіл тодішнього Яблунівського району, що знали тутешню місцевість, зробити засідку на шляху з Яблунова до Космача в присілку Рушір. Місце для неї обрали між двома мостами через однойменний з присілком потік. Тут, на стику сіл Космача і Лючі, стрімко змикаються до потоку Рушора з північного заходу гора Марура, а з південного сходу — кінець хребта Кормитура, утворюючи вузьку, на сотню метрів, долину, по якій протікає цей потік, а уздовж нього петляє автомобільна дорога, що пролягає з селища Яблунова через околицю Лючі до Космача. У цьому місці шлях двічі перетинає потік Рушір. Перший через нього міст підірвали угорці при відступі влітку 44-го (і нині тут тільки об’їзний міст), і проїзд відбувався в об’їзд по мілководному замерзлому потоці, а другий, на відстані сотні метрів від першого, повстанці розібрали. Вдосвіта 30 грудня випав сніг, який замаскував сліди і позиції партизанів, що залягли праворуч перед першим мостом, на схилі Марури, і ліворуч, паралельно до долини, на відрозі Кормитури. Рано-вранці машини із солдатами впритул одна за одною в’їхали в цю ущелину і зупинилися перед розібраним мостом. З кабін машин повискакували командири, підбігли до броньованого легковика. Видно, доповідали про ситуацію і слухали наказ про подальші дії. «У цей момент, — згадує Мирослав Симчич, — я скомандував «вогонь!», і з сотні стволів різнокаліберної зброї понісся з двох боків, з фронту і з тилу, вниз на ворога град смертоносного свинцю. Куля з протитанкової рушниці «прошила» броньовик і тіло командувача цього наїзду, як згодом стало відомо, підполковника військ НКВС Деррачова. Наступна куля підірвала останню машину колони, що унеможливлювала відступ ворога. Таке велике скупчення солдатів було для повстанців майже суцільною мішенню. Вижили в цій бойні лише деякі з тих, що вели оборону з-під підірваних машин». Цілу наступну ніч, як згадувала жителька Яблунова Ганна Томащук-Пецюк, батьківська хата якої була поряд із приміщенням гарнізону червонопогонників, убитих звозили туди на санях, а звідти перевозили машинами до Коломиї. На сьомому кілометрі дороги Яблунів—Космач, на узбіччі між мостами через річечку Рушір, нині височіє дерев’яний хрест, який засвідчує місце цієї битви і нагадує про безславний кінець, що чекає будь-якого завойовника. Лук`ян ВАРДЗАРУК |
