Торік Галич відзначив 1115-літній ювілей. Від святкування повіяло містечковістю, і ми мали можливість ще раз пересвідчитися, що він просто «вариться у своєму соку». А де велич давньої столиці, де заходи державного рівня, де наш галицький гонор? Відзначення цього проміжного ювілею нагадувало ситуацію, коли в настінному годиннику розрядилася батарейка. Стрілка ще пробує рухатися, але сили, щоб обійти циферблат, уже не має. Так само і з Галичем. Він ще пробує піднімати голову, щоб нагадати всім про свою колишню славу, але не знаходить підтримки в нині сущих галичан. Та це й не дивно, що всі на Галич махнули рукою — в кожного і так вистачає різних проблем. Тому й нидіє давня столиця, бо не може вона лише на власній історії піднятися вгору. Адже для того, щоб Галич змінився, потрібно і нам змінити своє ставлення до нього. Звичайно, будь-яку подію можна висвітлювати по-різному. Хтось напише про Галич у пафосному дусі, зазначить, як гарно пройшли ті чи інші заходи. Зрозуміло, що і так писати потрібно, адже люди готувалися та доклали до цього святкування багато зусиль. Але є й інший бік медалі. Ми нікого не звинувачуємо, боронь Боже, бо ситуація направду є непростою, насамперед економічна. А від неї, від стану фінансів багато що залежить. Але ми розуміємо інше, що немає великого бажання ситуацію в Галичі змінити. Подивіться самі. Фактично для огляду туристів тут пропонують усі ті об’єкти, які були доведені до ладу ще 15 років тому, тобто до 1110-річчя Галича. інформація про них уже така «заяложена», що набиває оскому. Фактично одне і те ж перемандровує із довідників до книг чи статей і навпаки: храм Св. Пантелеймона, Княжа криниця, Галичина могила, Успенська церква в Крилосі і так далі. Єдині позитивні зміни бачимо в тому ж таки Крилосі, де довкола церкви у середньовічному стилі відновлено дві вежі і частину стіни. Вони гарно вписалися в об’ємно-просторове вирішення цієї місцини. У так званий Рік замків пробували щось зробити на Галич-горі. Але, як кажуть, віз і нині там (і замок також у непривабливому стані). А він направду міг би перетворитися на один із найцікавіших дивоглядів сучасного Галича. Проте нема кому його довести до пуття. Можна також оборонні споруди звести на частині валів, прокласти канатний перехід через Мозолів потік з села до «Меча і Рала» (це буде захоплювати дітей), реалізувати інші задуми. Але самого бажання тут мало. Ніколи б не написав у такому тоні, якби не одна мандрівка кілька років тому по румовищах храмів давнього Галича. Тоді ми із покійним нині Миколою Скаврінком із Залукви пройшлися по місцях, де колись стояли середньовічні церкви. Картина була невтішною. Серед зарослих бур’янами полів ледве відшукали ті місця. Їх позначено непримітними залізними хрестами, обкладеними камінням. Це були хрести не пам’яті, а скоріше — нашого безпам’ятства. Тоді і прийшла в голову цікава і несподівана ідея — а що якби ці церкви спробувати відновити, якщо не всі, то хоча б окремі з них, наприклад, Спаську чи Кирилівську? Остання, до речі, була однією із найбільших на Надлімницькій височині. Але яке було б їх призначення? Чи міг би храм функціонувати в полі, далеко від населеного пункту? А якби поруч із храмом звести кілька будівель, таких, які були в середньовіччі, і таким чином спробувати розвивати історичний етнотуризм? Тобто наші сучасники на деякий час за відповідну плату «переносяться» в інші часи. Вони в етноселищі, де немає ні світла, ні газу, за його межами залишають автомобілі, мобільні телефони, інші засоби цивілізації. Вони могли б жити там якийсь час, як наші далекі предки. Працювали б на землі (її довкола є досить), ловили б рибу, збирали гриби, самі собі готували б їжу, гуртувалися б у громаду з «колегами» по відпочинку. А дозвілля — їзда на конях, змагання зі зброєю, ознайомлення з літературою про княжу добу. На перший погляд ідея видається наївною та нереальною. Але якщо десь відновлюють трипільські житла, десь проводять бойові турніри, десь прочани живуть якийсь час у монастирях, схожим до монашого життям, то чому б нам не запропонувати туристам проживання в «середньовічному Галичі»? Може, хтось захоче і буде спроможний таку ідею реалізувати — якщо не тепер, то з часом. А коли ніхто не підтримає цю ідею, то потрібно пробувати щось інше. Головне, щоб Галич не тупцював на місці, бо зроблено справді замало. Він повинен повільно, але поступово рухатися вперед. Щось зробить влада, щось Церква, щось меценати, але все це залишиться після нас. і тоді до Галича потягнуться звідусіль, бо він, на наше переконання, повинен вражати, а не виглядати злиднем. і це потрібно робити вже, робити з року в рік, не чекаючи чергового ювілею. А на завершення наведемо слова з виступу на святі колишнього голови облдержадміністрації Михайла Вишиванюка, який сказав: «Дякую всім, кому не є байдужою історія Української держави. Адже Галич займає в ній особливе місце. Це давнє місто має право бути в одному ряду з Києвом. Першочергове завдання, яке стоїть сьогодні перед владою, — відновити Галич у всій його красі. З цією метою буде створено оргкомітет, який розробить програму заходів з розвитку Галича та навколишніх сіл». Хочеться в це щиро повірити. Іван ДРАБЧУК |
