Станиславів: Вулиця Кошарова - 21 Квітня 2015 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Вівторок, 2016-12-06, 4:48 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Квітень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
 
Архів новин
Головна » 2015 » Квітень » 21 » Станиславів: Вулиця Кошарова
9:14 PM
Станиславів: Вулиця Кошарова

Продовжуємо публікувати вперше перекладені українською спогади польського публіциста й журналіста Тадеуша Ольшанського про його рідний Станиславів (із книги "Креси Кресів", 2008).
Із вузькою вулицею Кошаровою в моїй пам’яті пов’язується смерть. Жорстоко закатовані совітами молоді люди, призовники. Приголомшливий вигляд убитих, замучених. Це було спекотне літо 1941 року. Картина, яку я запам’ятав на все життя і яка часто до мене поверталася.
Кошаровою (тепер вул. О.Гончара - ред.) я ходив до школи й зі школи додому за польських і радянських часів, коли ми проживали на вулиці Камінського (тепер вул. І.Франка - ред.). Це була вузька вуличка, що з’єднувала Третього травня (тепер вул. М.Грушевського - ред.) з Камінського. Вулиця вела вздовж казарм 48-го полку піхоти й власне тому так називалася. З другого боку, за дротяною сіткою був сад і город пана Теодора Белея. До вторгнення совітів там були кольорові клумби квітів, грядки помідорів, кавунів і всіляких овочів, ну, і, звичайно, теплиці, що виблискували чистотою. До пана Белея всі ходили по квіти, полуниці, зелень. Радянська влада відразу ж націоналізувала сад і город. Белея, як і всіх буржуїв і власників, переслідувала, тож ділянку занедбали. Це виглядало печально і сумно, бо вже ніхто не займався цим садом,  але тудою мені було найближче додому. На розі Кошарової і Камінського був розташований одноповерховий будиночок із верандою, де була Повітова команда поповнення (військкомат - ред.), яка тепер перебувала під наглядом НКВС.
Цього спекотного червневого дня 1941 року я радісно вертався додому, адже мав у портфелі свідоцтво про закінчення ІV класу з досить пристойними балами, в тому числі й з російської й української мов, які, однак, нам усім плуталися. В українській було більше слів, подібних до польських, а з російською українську мову поєднувала радше кирилиця, а не слова.
Ніхто, звісно, цього дня не міг передбачити, що станеться впродовж доби. Вдосвіта нас розбудили вибухи. Зовсім близько. Це німецькі літаки бомбардували станиславівське летовище. Бомби падали й неподалік на будинки на Зосиній Волі. Уночі з 21 на 22 червня німці напали на СРСР, почалася війна.
Лейтенант Шмуклер (радянський офіцер, який із сім’єю напередодні вселився в помешкання Ольшанських на вул. Франка - ред.) раптово щез, і з нами залишилася тільки його дружина з дитиною. Будиночок на Кошаровій знову став мобілізаційним збірним пунктом, а нашою вулицею щоденно вели колони молодих чоловіків. То були хлопці з села призовного віку, здебільшого українці, з сорочками поверх штанів, з клунками в руках.
Їх вели під наглядом радянські солдати з карабінами з багнетом. Вони не скидалися на таких, що охоче йдуть до війська. Потім їх вдягнули в форму. Була спека, а вони вже обстрижені наголо сиділи у воєнних сорочках, але без зброї. Стали на постій у саду Белея, щільно оточеному конвоєм НКВС. Стелили на землі сірі шинелі і засмагали або стояли в черзі до криниці по воду. Звідти, знову ж таки, під конвоєм їх вели на залізничний вокзал. Нікого до них не допускали. Місто закрили. На шлагбаумах стояли військові патрулі. Один за одним минали дні, сповнені хаосу і браку достовірних новин, з почерговими бомбардуваннями околиць міста. Дружина Шмуклера теж була повністю дезорієнтована. Слухала радіотрансляції з Москви і повторювала, що з дня на день німці почнуть відступати. Однак відчувалася наростаюча паніка, і ми здогадувалися про блискавичні успіхи німецького наступу. Так, як у вересні з нами.
Одного з останніх днів червня вранці-рано під наш будинок на перекошеному бобику під’їхав Шмуклер. Він розбудив дружину криком, дитина почала плакати. За мить з’явилося двоє солдатів, і вони почали пакувати речі Шмуклерів у клунки і зносити до вантажівки разом із нашими меншими меблями, що були в кімнатах, де жили Шмуклери. Батькам і на гадку не спало протестувати.
- Ми вєрньом, дєржитєсь!
Ми дивилися, як вони від’їжджають, але за якихось кілька метрів газик пригальмував зі скрипом шин. Шмуклер вискочив із машини з пістолетом в руці.
- Гдє рєбьонок?! – кричав. А Коля тихенько сидів на брамі.
Совіти зникли раптово, не пам’ятаю вже, якого дня. (...) Якихось кілька годин по тому з’явилися спершу поодинці, а потім цілими групами озброєні цивільні з жовто-блакитними пов’язками на рукавах. Українці. Невідомо, звідки вони взяли зброю. Зайняли не тільки Станиславів, а й всі містечка і села. Всюди вивішувалися жовто-блакитні українські стяги і проголошувалося утворення власної держави – Західної України (...).
В останні дні червня совіти вбили тисячі зачинених у в’язницях поляків і українців.
При будиночку ПКП на Кошаровій зібрався натовп. Кілька днів мені не можна було виходити з дому, і тепер врешті я міг піти подивитися, що там трапилося. Перед входом стояла черга, я зайняв у ній місце. Панували тиша і спокій. Ті, хто виходив, тримали на роті хустки й плакали. Я з чергою поволі просувався до переду, а потім спускався східцями до підвалу. Він був велетенський, значно більший, ніж площа, яку займав будинок. Раптом я опинився у великому приміщенні, де горіло багато свічок. А на підлозі лежали одне попри одне тіла молодих людей. Таких самих, як ті, які кілька днів тому були на постою в саду Белея. Це були призовники, які, безсумнівно, втекли, але їх зловили. Їх було кільканадцять. З оголеними торсами, в самих лише довгих білих калісонах. У них були попалені стопи, зв’язані назад руки і закривавлені обличчя. З кривавою діркою в чолах. Не знаю, чи їх катували перед тим, як застрелити, і припікали ноги, а чи намагалися спалити тіла. Дві жінки стояли на колінах біля одного з чоловіків. Здригалися в безголосому риданні. Кожної миті хтось із черги теж вклякав і запалював принесену свічку. Панувала дивна нудотна задуха солодкавого паленого. Я почав задихатися. Я не мав хустинки, тож підібрав сорочку і так, як інші, приклав до рота і носа. Негайно повернувся додому. Не встиг зібратися з думками і розповісти, що бачив, як батько вернувся з Каси хворих і почав говорити про те, що застрелили лікаря Станіслава Хамерського. Я знав його особисто, бо вчився в одному класі з його сином Сташкєм, з яким дуже дружив і часто ходив до них на Липову, де вони мали гарну віллу. Того дня, коли совіти залишали Станиславів, лікар Хамерський прийшов до клініки і зайшов у свій кабінет. Власне того дня прибиральниця прибирала в кабінеті. Усе старанно витирала від пилюки і зняла зі стіни портрети Сталіна і Леніна, які обов’язково мусили бути у кожному громадському приміщенні. Вона хотіла їх просто протерти. Тієї ж миті з’явилися в кабінеті енкаведисти і, побачивши зняті портрети, на місці застрелили лікаря Хамерського.
Незабаром до нас також дійшла звістка про те, що робилося у в’язниці на вулиці Білінського (тепер вул. Ак. Сахарова - ред.). Коли зібраний там натовп виламав браму, щоби звільнити своїх близьких, побачили на подвір’ї сотні тіл убитих в’язнів. НКВС перед евакуацією замордував всіх, кого встиг. Розкрилася таємниця гуркочучих у в’язниці кілька днів і ночей поспіль двигунів. Вони заглушували постріли і стогони катованих. Спочатку трупи вивозили і закопували на околицях, потім вже на тюремному подвір’ї й у прилеглому саду, а в кінці залишили кількасот тіл на подвір’ї. Ніхто до сьогодні не з’ясував, скільки тоді людей знищили. У в’язниці на вулиці Білінського, розрахованій на 450 осіб, у червні 1941 року, перед вибухом війни, ув’язнили понад 2500 поляків, українців, євреїв – переважно з політичних причин. Бандитів і злочинців випустили, а решту знищили. Свідки казали, що на подвір’ї було понад тисячу жертв. Пізніше у прилеглому саду відкрили три масові поховання, а в селі Пасічна під Станиславовом знайшли ще три великих могили вбитих, але з санітарних міркувань припинили ексгумацію. Могили були неглибокі, літо напрочуд спекотне. Опізнані тіла сім’ї ховали індивідуально. Решту поховали в братській могилі на цвинтарі на Сапєжинській (тепер вул. Незалежності - ред.).
Того дня, коли це все сталося, ввечері в мене піднялася висока температура й сягнула 40 градусів. Я метався в лихоманці до ранку...
Так закінчилося моє дитинство.

З польської переклала Наталя ТКАЧИК

ГК


Переглядів: 150 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016