Не всім відомо, що колись Станиславів славився своїми годинниковими майстрами, чиї шедеври й зараз прикрашають європейські музеї.
У Музеї художніх ремесел в Будапешті можна побачити вироби станиславівського годинникаря Єжи Радавського, який працював у місті в першій половині XVIII ст. Один з цих годинників виготовлений з позолоченої бронзи, має форму скриньки, яка закривається на замок, схожий на мініатюрну гарматку. Цей годинник виготовлено десь у 1730-1740 рр. Другий шедевр майстра має вигляд книги, на обкладинці якої розміщена гравюра на релігійну тему. На задній стінці обох годинників вказане ім’я майстра і назва міста, де він працював, – Станиславів.
На зламі ХІХ і ХХ ст. в Станиславові теж було багато хороших годинникових майстрів. Найвідомішими з них були Самуель Фоґель, Абрахам Шпіґель, Леон Шенкельбах, Й. Берґман, К. Зайончковський, М. Єґер, який опікувався ратушним годинником, та Ісаак Цукерман, чия крамниця знаходилася по вул. Карпінського (тепер початок вул. Галицької). Його майстерню добре видно на давній поштівці.
Найдешевший годинник у Станиславові початку ХХ ст. коштував 4-6 корон, а золотий міг вартувати й 200-300. Носили годинники тоді не на руці, а на ланцюжку чи у нагрудній кишеньці сюртука. Ланцюжок часто рвався, а з кишеньки годинник випадав, тож не дивно, що оголошень про втрату цієї дорогої речі в давній пресі вистачало.
Наручні годинники ввійшли в моду завдяки військовим, які першими помітили, що вони менше заважають під час навчань чи бойових дій. Що стосується домашніх, то особливим шиком були годинники з маятником і музикою, але тут у місцевих годинникарів були потужні конкуренти – майстри з Відня.
Як бачимо з реклами в газеті ”Кур’єр станиславівський” від 25 лютого 1906 року, такий собі М. Рундбакін з Відня пропонував жителям міста годинник з маятником в корпусі довжиною 71 см з коштовного горіхового дерева. Щогодини цей шедевр вигравав гарні танцювальні мелодії і марші, а коштував не так уже й багато – 15 корон. Годинник, який не вигравав мелодії, а лише бив щогодини і кожні півгодини, продавався ще дешевше – за 13 корон.
Переважно станиславівські годинникарі займалися не лише продажем годинників, а й їхнім ремонтом, а також ювелірними прикрасами. Тому не дивно, що їхні заклади були ласим шматком для різноманітних крадіїв.
Так, у липні 1902 р. Сапєжинська (тепер вул. Незалежності) нагадувала печеру Алі-Баби, адже була всіяна золотими й срібними годинниками і дорогими прикрасами. Темної ночі перед самим світанком один варшавський злодюжка Францішек Зелінський був проїздом у Станиславові й заліз до крамниці місцевого годинникаря і ювеліра Й Берґмана. Там він щедро навантажився коштовними прикрасами й годинниками на суму близько тисячі корон і спробував тихенько зникнути. Але мимо якраз ішов патрульний поліцейський, який побачив його і кинувся навздогін. До колеги згодом приєдналися ще кілька стражів порядку.
Щоб затримати переслідувачів, Зелінський почав викидати прикраси, тож невдовзі значна частина вулиці була всіяна коштовностями. Але на вулиці Собєського (тепер вул. Січових cтрільців) поліцейські його схопили і лише потім позбирали прикраси, що яскраво сяяли в перших сонячних променях. Після того, як його схопили, Зелінський зовсім не втратив почуття гумору і стверджував, що його обов’язок – це красти, а поліцейських – його ловити. Нахабного злодюжку було віддано під суд.
Не кожен мешканець Станиславова міг дозволити собі придбати якісний годинник, тому носити його вважалося престижним. Незважаючи на такий пієтет до годинників, пунктуальність не була поширеною в тодішньому місті.
”Одна з вад світського життя нашого міста – це непунктуальність, - писав ”Кур’єр станиславівський” у 1904 р. Класичним прикладом є вистави і концерти – зазвичай вони починаються на півгодини пізніше, ніж вказано в афішах. Нечисленна жменька пунктуальних страждає від нестерпної нудьги півгодини, а інколи й 45 хвилин. Вистава має бути як потяг: він ніколи не чекає на пасажирів, і непунктуальні мандрівники застають його лише десь на виднокрузі”. На жаль, і публіка сучасного Івано-Франківська особливою пунктуальністю похвалитися не може.
Олена БУЧИК |
