Тарас Шевченко і УПА - 9 Березня 2015 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Субота, 2016-12-03, 11:49 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Березень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
 
Архів новин
Головна » 2015 » Березень » 9 » Тарас Шевченко і УПА
8:07 PM
Тарас Шевченко і УПА

Одним із найяскравіших символів українського національно-визвольного руху в усі часи є Тарас Шевченко, його геніальне запальне слово, все його страдницьке життя. Шевченків пристрасний заклик позбутися ганебного московського ярма, вибороти українському народові волю поривав до боротьби небайдужих представників нації упродовж всього ХХ століття.

Бойовою сурмою звучить він і сьогодні. Роль Тараса Шевченка в українській національно-визвольній боротьбі тяжко переоцінити, адже на його творчості підготовлені тисячі провідників цієї боротьби, виховані мільйони українців.
На загальнолюдських ідеях добра, справедливості, правди, волі великого Кобзаря вибудуване ідеологічне підррунтя національно-визвольної боротьби українського народу в 30-х — 50-х роках минулого століття. Міцні стіни своїх праць зводив на твердому фундаменті Шевченкового слова ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. «Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих. Тарасова муза, — писав Костомаров, — роздерла завісу народнього життя,.. роздерла підземний заклеп, вже від років замкнутий многими замками, запечатаний многими печатями.

І страшно, і боляче, і чарівно було заглянути туди». Многим сучасникам страшно було глянути в обличчя — воскрешеної Шевченком — героїчної України, — як тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про ўонту й Залізняка: — «сусіди од страху, од жалю німіли»; страшний був дух предків поколінню, скарловатілому в рабстві...». Ці слова Дмитра Донцова вельми слушні в наш непростий час.
ОУН, яка в умовах бездержавності зуміла створити могутню «армію безсмертних» — Українську Повстанську Армію й впродовж багатьох років боротися проти двох найбільших мілітарних потуг у світі — нацистської Німеччини й комуністичної Москви, за духовного й морального провідника мала Тараса Шевченка.
З раннього дитинства розпочав своє знайомство з пророчим Шевченковим словом уродженець карпатського села Верхнього Березова 
Мирослав Симчич — сотенний УПА «Кривоніс», жива українська легенда. Чотирирічному допитливому хлопчикові «Кобзаря» читала бабуня Юлія Голинська, з родини Пригродських. Бабуня Юлія надзвичайно любила маленького Мирослава, хоча посидючістю він не відзначався. Хлопчина залюбки проводив значну частину часу в оселі Голинських у селі Нижньому Березові на Косівщині. Там, без суворого батьківського ока, почувався дуже вільно. 
Батько Юлії Голинської — сільський дяк — був людиною грамотною й дуже мудрою. Дав доньці добру освіту, прищепив любов до поетичного слова, особливо Шевченкового. У своїй хаті дяк мав велику книгозбірню, до якої приходили випозичувати книжки навіть жителі довколишніх сіл. Юлія не просто знала й любила творчість Тараса Шевченка, вона нею жила. Цю велику любов розумна й здібна жінка зуміла прищепити маленькому Мирославові, запалити в його дитячій душі національні іскорки. Кожного недільного й святкового дня, коли не працювалося по господарству, бабуня з внуком сідали на печі й поринали в солодкий світ поезії. Бабуся не тільки читала, а й декламувала з пам’яті. Книжок було немало, та й пам’ять вона мала добру. Отож вірші яскравими пацьорками нанизувалися на нитку незасміченої дитячої пам’яті. Найбільше було Шевченкових, і засвоювалися вони найкраще. «Я виріс українцем і залишився ним на все життя, як би воно там не складалося, саме завдяки бабуні Юлії й Тарасові Шевченкові», — каже сьогодні 92-річний Герой України Мирослав Симчич. — «Саме вона, улюблена моя бабуня, зуміла відкрити, оголити в моїй дитячій душі ті струни, яких так легко торкалося й торкається українське поетичне слово, найбільше — Кобзареве. Ми сиділи обоє на печі, читали «Кобзар» і плакали — літня жінка й маленьке хлопченя. 
і досі ті струни бринять у моїй душі найсолодшою музикою. Ні смертельні кулі — німецькі й московські, ні десятки років у комуністичній неволі не змогли їх обірвати. Звучать струни...». 
Дуже хутко малий Мирослав захотів стати козаком. Як у Шевченкових поемах! Бувало, після бабусиних віршів вибігав на просторе подвір’я з дерев’яною шаблюкою і рубав нею завзято навідмаш «ворогів». Щоразу цитував:
Неначе птахи чорні в гаї,
Козацтво сміливо літає.
Ніхто на світі не втече!
Огонь запеклих не пече...
Батьки віддали Мирослава не до польської державної школи, де всі уроки вели чужою мовою, а до української «Рідної школи». Тут, в оазі українськості посеред чужовірної духовної пустелі в умовах польської окупації, запалену мудрою Юлією Голинською в гарячому дитячому серці іскорку любові до українського слова й України роздмухали українські вчителі. Надзвичайно важливу справу робили вчителі-патріоти, допомагаючи маленьким українським школярикам робити перші кроки в житті, прищеплюючи їм щиру любов до отчого краю, до рідного слова, віру в Господа. З подарованим бабунею Юлією «Кобзарем» малий Мирослав не розлучається ніколи, навіть під подушку кладе на ніч.
Шевченкове слово в українських селах звучало завжди. Не був винятком і Верхній Березів. Жоден сільський культурний захід не обходився без Тараса Шевченка. Кобзар був на сільській сцені в поетичному слові й пісні. Аматорські гуртки ставили Шевченкові вистави, їздили з ними довколишніми селами. Особливо масово, врочисто й цікаво відзначали Шевченківські дні. Організовували їх здебільшого члени ОУН.
Розсунути літературні горизонти юному Мирославові Симчичу допоміг Микола Матіїв-Мельник з поблизького містечка Яблунова. Колишній український січовий стрілець і старшина УГА, учасник боїв у «чотирикутнику смерті», відомий письменник і журналіст за німецької окупації якийсь час викладав у Школі деревного промислу в Коломиї, в якій навчався майбутній повстанець. Саме Микола Мельник поглибив Мирославову любов до поетичного слова, змусив побачити Шевченка новим, дорослішим, поглядом. Сам викладач обожнював Кобзаря й цитував його на кожному кроці.
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
і ми — не ми, і я — не я!..
Цими Шевченковими словами суворий викладач не раз «батожив» лінькуватих студентів. Проте здебільшого мужній український вояк усміхався загадково й дещо хрипкуватим голосом цитував улюблене:
Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В своїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано 
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито
і розп’ятієм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленними піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати!
* * *
Чи не в кожній повстанській сотні був стрілець чи командир на псевдо «Тарас» або «Кобзар». Велику любов і шану до свого національного пророка вояки УПА проявляли й тим, що ледь не в кожного в наплечнику, окрім набоїв і харчів, був дбайливо загорнутий у вишитий рушник «Кобзар». На кожному занятті з ідеологічного вишколу в повстанському відділі неодмінно було і Шевченкове слово. На творах Тараса Шевченка й на його життєвому прикладі будували більшу частину своєї виховної роботи політвиховники. Мирослав Симчич згадує один з епізодів із повстанського життя. Вишикувана сотня стоїть «на струнко» посеред великої лісової галявини. Яскравий сніг на гірських вершинах засліплює очі. Командир «Мороз» ставить бойове завдання кожному підвідділу. «Кривоніс» — командир першої чоти в Березівській сотні. Сотенний закінчує. Слово має політвиховник «Левадний». Він без жодного вступу дзвінким голосом декламує, вказуючи правицею то на засніжені гірські вершини, то на повстанський стрій, автомат стискає в лівій руці:
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!..
Політвиховникові слова прозвучали серед мертвої тиші так переконливо й заклично, що кожному захотілося негайно в бій. Ворога тоді розбили в короткій запеклій сутичці. Луна від гарячого бою ще влягалась у закривавлені сніги під карпатськими смереками, а в кожній повстанській душі не переставало дзвеніти: «Борітеся — поборете!..».
* * *
У московській неволі боротьба не припинялася. Шевченко теж був за колючими дротами — не уярмлений, не покорений, як і тисячі українських повстанців, — вільний, ненависний і страшний для червоної Московії. Українські політв’язні, попри сувору заборону табірної влади, завжди умудрялися відзначати Шевченківські дні. Вічну сибірську мерзлоту розтоплювало гаряче поетове слово, зігрівало вільні душі зарратованих українських борців. Кожен український політв’язень знав Шевченка, декламував його вірші, співав пісні. Намальовані художниками-невільниками портрети Кобзаря в’язні переховували й оберігали, як найцінніші реліквії. Шевченко мандрував етапами від «лагпункту» до «лагпункту». Люди без освіти знали Шевченкові твори не гірше за випускників університетів. Траплялися й такі, що знали Шевченків «Кобзар» напам’ять. і в цьому теж феномен поета-пророка. Його творчість не тільки для голови, а й для душі, для серця.
* * *
Всього «Кобзаря» в ясних головах зберігали провідники українського національно-визвольного руху Михайло Сорока та Володимир Горбовий. З цими велетами духу сотенному «Кривоносу» пощастило спілкуватися впродовж тривалого часу на 307-му «лагпункті» в Тайшеті. Туди керівництво ГУЛАГу зібрало було всіх «неблагонадійних» політв’язнів. Про своє життя-боротьбу обидва непохитні борці розповідали вельми скромно й часто з гумором. 
і Горбовий, і Сорока були напрочуд розважливими, справляли враження людей, які знають, що роблять і для чого прийшли на цей світ, людей, свідомих своєї місії. Ніколи не впадали у відчай, не злилися. Молодому Мирославові Симчичу було вельми спокійно з ними, бо й сам знав про своє призначення. Провідники повсякчас наголошували на тому, що весь український національно-визвольний рух завжди був побудований на Шевченкових творах. Кожна зустріч героїчного повстанця й обох провідників неодмінно переростала в розмову про Лесю Українку, Івана Франка, а найчастіше — про Тараса Шевченка. Спокійний і непохитно-впевнений  доктор-правник Володимир Горбовий любив цитувати густим басом:
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн...
Людина-кремінь Михайло Сорока мав напрочуд чуттєву й тонку душу. Досвідченому в бувальцях Симчичу часто здавалося, що в його табірному другові вживаються дві людини: твердий революціонер-борець без страху й сумніву та життєрадісний юнак з дитячою наївністю й щирістю. Сорока частенько затягував чудовим тенором:
Зоре моя вечірняя, 
Зійди над горою, 
Поговорим тихесенько 
В неволі з тобою. 
Горбовий із Симчичем, обидва теж неабиякі співаки, долучалися. Шевченкові слова рвали хитросплетіння колючих дротів навколо табору, відносили невільників на крилах пісні до рідного краю. Нерідко сибірський колючий вітер висушував сльози на очах «мурових» чоловіків.
Розкажи, як за горою 
Сонечко сідає, 
Як у Дніпра веселочка 
Воду позичає... 
Понад 33 неймовірно тяжкі роки пробув у московсько-комуністичній неволі мужній повстанець Мирослав Симчич. Допомогли йому вижити в тій юдолі віра в Бога й Тарас Шевченко. З мудрим і розважливим, гострим і запальним Шевченковим словом повстанець-ветеран не розлучається ніколи. Незважаючи на далеко не «сценічний» вік, співає Шевченкові пісні зі сцени в складі хору Братства ОУН—УПА, яким керує в Коломиї Марія Маївська. Як і колись, у далекій юності, не втомлюється декламувати Шевченкову «Розриту могилу». Улюблений твір, та й не лише цей, знає напам’ять.
Тарас Шевченко — незмінний супутник і помічник борців за справедливість, гідність і волю. Поет був щоденно з ними на Майдані під час Революції гідності. Кобзареве слово воює сьогодні проти московських окупантів на східних рубежах України. Поет завжди там, де правда воює з кривдою, де добро б’ється зі злом. Про Шевченків пророчий геній і сьогодення писав 65 років тому далекоглядний Дмитро Донцов у своїй праці «Заповіт Шевченка»: «Диявольську силу Півночі — брутальну, облудну, цинічну, забріхану, протягом вісьмох століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона —  ненавидів він всім серцем своїм, всею душею своєю і всім помишленієм своїм. Ненавидів, як ненавидить людина вільна того, хто плює їй в душу, хто топче ногами її гідність людську, хто трупами народів встелював свій шлях історичний. Ця ненависть полум’ям бухає з кождого рядка, написаного ним...». А на завершення: «Вивчаймо його Заповіт! Заповіт того, хто карався, мучився, але не каявся! Заповіт старої героїчної — страшної ворогам — України! Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростувалися похилені й горбаті! Щоб устали мертві! Щоб знову воскресли тіні славних прадідів!».

(Подано із незначним скороченням.)


Михайло АНДРУСЯК. м. Коломия


Переглядів: 164 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016