З іменем Стефанії Крижанівської пов’язана ціла епоха музичного мистецтва Станиславова – Івано-Франківська. Вона стала однією з перших професійних українських піаністів і педагогів міста. Стефанія Крижанівська належить до того особливого виду творчих особистостей, які створюють тяглість і неперервність традиції, забезпечуючи зв’язок між поколіннями навіть у часи, коли ці зв’язки нещадно рвуться. Її юність минула за Австро-Угорщини, талант розквітнув у час панування Польщі, вона пережила німецьку окупацію і передавала свій досвід учням в часи радянської влади. Інші відомі піаністи приїжджали до міста і від’їжджали, міняючи місце праці, а вона була тут завжди, і завжди – повна посвяти до музики й учнів, яких вчила, перш за все, любити і розуміти фортепіано так, як його любила і відчувала сама. Стефанія Софія народилася 1898 р. в Станиславові і була п’ятою із шести дітей у сім’ї старшого залізничного інспектора Стефана Мішкевича. Його дім був одним із осередків міського культурного життя. Особливо любили у Мішкевичів музику. А що і батьки, і діти були музично обдарованими, домашні концерти, на які сходилися такі ж любителі музики, не були рідкістю. Батько С. Крижанівської був фундатором «Станиславівського Бояна», мати Софія, зі священичого роду Лукавецьких, належала до родини, знаної з громадської та мистецької діяльності. З неї вийшли відомий художник Ярослав Лукавецький, режисер, заслужений артист Росії й України Мирослав Лукавецький, видатний архітектор, дійсний член Спілки архітекторів СРСР, України та Узбекистану, кавалер ордена «Знак Пошани» Олександр Лукавецький, а також лауреат Шевченківської премії, колишній голова Львівського та Івано-Франківського осередків Спілки композиторів України композитор Богдан Янівський. Найстарший брат Стефанії Володимир – на прізвисько Влодко Клявіш – мав абсолютний слух, підбирав по слуху на фортепіано різні твори, хоч і не знав нот, і навіть грав для німого кіно. Товаришував із Січинським, який неодноразово гостив у Мішкевичів. Часто у будні і, звичайно, на свята Стефан Мішкевич збирав усю сім’ю, і з вікон його будинку під парком лунали такі гарні співи, що навіть перехожі зупинялися, щоб послухати. На третій день Різдва, на Стефана, його приходив вітати увесь «Станиславівський Боян». Хористи колядували, віншували, вітали іменинника зі святом та днем ангела. Стефанія від малих років була захоплена музикою; здавалося, вона замінила їй цілий світ. Серед дітей С. Мішкевича тільки вона стала професійним музикантом, і розуміння того, що так колись буде, прийшло до дівчини у зовсім юному віці. Загальну освіту майбутня піаністка здобула в одній із польських шкіл, а гру на фортепіано освоювала спочатку в приватній музичній школі, а потім в консерваторії ім. С. Монюшка, в класі панни Уришівни. У 1914 р. помирає Стефан Мішкевич. Сім’я залишається не тільки без годувальника, але й без коштів – починається Перша світова війна, і всі банківські заощадження родини пропадають. Щоб якось дати раду, Стефанія дає приватні уроки фортепіанної гри. Продовжує працювати над собою як піаністка, їздить до Львова, де навчається у професора Консерваторії Галицького музичного товариства В.Фрімана. У 1921 р. на базі музичної школи, заснованої в Станиславові Д. Січинським та Є. Якубовичем, була утворена філія львівського Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка. С. Крижанівська стає в ньому одним із перших викладачів-піаністів. Вона працює у високомистецькому середовищі, спілкується з С. Людкевичем, В. Барвінським, Р. Сімовичем, І. Недільським, О. Залеським, Г. Лагодинською, Д. Колессою та іншими визначними музикантами. В 1922 р. С. Крижанівська зголошується до здачі іспиту з фаху перед відповідною кваліфікаційною комісією у Львові та показує найвищі результати з усіх предметів. Після отримання свідоцтва продовжує мистецьку й педагогічну діяльність. Найбільш інтенсивно її виконавський талант реалізувався у період між двома світовими війнами. Стефанія Стефанівна постійно виступає у станиславівських концертах сольно і акомпануючи хоровим колективам, вокалістам та інструменталістам. Це були як загальноміські імпрези – на честь Т. Шевченка, М. Шашкевича, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Гайворонського, так і організовані музичним інститутом. В рецензіях відзначалася фаховість її гри. Так, у 1925 р., характеризуючи концерт, присвячений І. Франку, С. Людкевич писав: «[…] мішаний хор […] виконав трудну кантату Стеценка «Єднаймося» зі сопрановим сольом, бездоганно і з повним зрозумінням, до чого особливо причинився дискретний, а вимовний фортепяновий супровід п. Мішкевичівної» («Діло», 1925/131). Широко відомими були виступи С. Крижанівської у складі камерного тріо викладачів музичного інституту, у 20-рр. – із скрипалем О. Вислоцьким та віолончелістом І. Недільським, у 30-і рр. – із І. Недільським та І. Сенкевичем. З відомих співаків їй пощастило співпрацювати з Василем Тисяком (у 1929 р.) та Михайлом Голинським (у 1935 та 1937 роках). Станиславівська філія музичного інституту долучилася до культурного життя міста від початку своєї діяльності. Пописи найкращих учнів та концерти викладачів, з одного боку, говорили про розвиток і ріст професійної музичної освіти, з іншого – мали просвітницько-виховний характер, знайомили громадськість з найкращими досягненнями класичної музики. Цікавими і пізнавальними були концерт камерної музики від 2 лютого 1934 р., де С. Крижанівська акомпанувала І. Сенкевичу, хору «Думка» та виступала у складі камерного тріо, та лекція-концерт італійської скрипкової музики від 25 березня 1934 р., проілюстрована творами у виконанні І. Сенкевича – С. Крижанівської. Широкий резонанс отримав «Вечір європейської танцювальної музики», що відбувся 1 червня 1935 р.; Стефанія Стефанівна виконала на ньому дві п’єси Рубінштейна (соло) та два Слов’янські танці Дворжака у чотири руки із викладачкою інституту І. Снігурович. Рецензент газети «Діло» відзначив усіх виконавців-піаністів цього заходу словами: «Учительки Музичного інституту вивязались із своїх завдань незвичайно солідно і прецизно» («Діло», 1935/151). Як педагог Стефанія Стефанівна залишила про себе найкращі спогади. Колишні учні розповідають, що вона була строгою і вимогливою вчителькою, але вміла заохотити займатися, в її класі хотілося грати, бути в музиці. Через її руки пройшли цілі покоління юних музикантів. Одні з них стали професійними піаністами, композиторами, музикознавцями, решта здобули інший фах, але музика і ті знання, які вони отримали у своєї вчительки, все одно залишилися з ними як частина їхнього духовного світу. Серед її учнів – піаністи Юрій Цибрівський і Тарас Левицький (обидва у США), Богдан Тихонюк (викладав у Львівській музичній академії), Ірина Гриневич (була одним з провідних педагогів Івано-Франківського музучилища), співак і бандурист Богдан Шарко (Німеччина), музикознавець Зеновія Штундер-Людкевич (Львів), композитор і фольклорист Ігор Мацієвський (в Росії) та багато інших. Особливе місце серед них належить композитору Анатолію Кос-Анатольському. Учні Стефанії Стефанівни завжди пишалися, що вона вчила цього відомого митця. - Мама розповідала, як до неї якось прийшла скромна, інтелігентна жінка, привела з собою хлопчика і попросила взяти у свій клас: «Візьміть його, Ви не пошкодуєте», – згадує донька Стефанії Стефанівни Дарія Крижанівська. – Це був малий Анатоль. Вчився він дуже добре, був відмінником, завжди добре грав на концертах. Мама вважала його найталановитішим із своїх учнів. Якось на концерті під час його виступу пропало світло у залі. Мама переживала, як же він докінчить грати, але він впевнено йшов уперед і щасливо закінчив твір. Потім Анатолій Йосипович поїхав до Львова, мама довго нічого про нього не знала, аж якось по радіо – це було вже по війні – оголосили про твір Анатолія Кос-Анатольського. Мама слухала, а потім і каже: «Може, то мій Только Кос?» А за якийсь час він прийшов маму відвідати. Ми відкрили двері, а за порогом – високий, пристойний, усміхнений мужчина. Яка то була зустріч! Потім, буваючи в Івано-Франківську у своєї родини, Анатолій Йосипович кожен раз відвідував маму, розповідав про справи у Спілці композиторів та різні музичні події. Привозив до нас свою дружину і дітей. А коли написав спогади про Станіслав, присвятив у них місце і своїй першій вчительці фортепіано. Стефанія Крижанівська мала великий педагогічний досвід, колосальне знання репертуару, не задумуючись, могла моментально підібрати відповідну для кожного учня програму. Знала можливості не тільки своїх, але й чужих учнів. Часом, коли молодий викладач вагався, чи давати в роботу той чи інший твір, приходила дуже делікатно на допомогу, підказуючи, чи варто саме цій дитині з ним працювати. Колишня учениця, а потім колега С. Крижанівської Мирослава Радловська згадує, що методичними порадами вона ділилася щедро і щиро. Особливо наголошувала, щоб викладач сам досконало знав ті твори, які вибирає своїм учням, і уникав таких, над якими роботи у дитини буде багато, а результатів мало. – Мама мала добрий підхід до дітей, не тільки займалася з ними по спеціальності, але дбала і про ширший їх розвиток, – говорить Дарія Крижанівська. – У 30-ті роки вона організувала з учнів свого класу невеликий хор – щось до десять дітей, музично-драматичний гурток. Хор виступав на шкільних концертах і мав успіх, і учні, і батьки були дуже задоволені. Його називали «маленьким Бояном». Також мама поставила з учнями свого класу «Козу-Дерезу» М. Лисенка. Репетиції проводила вдома, у старій батьківській хаті, де тоді мешкала. Не раз після академконцерту чи екзамену робила учням невелике свято: збирала їх і вела до своєї мами, яка готувала з такої нагоди домашнє морозиво, і всі пригощалися. У січні 1940 р. станиславівська філія музичного інституту була реорганізована в дитячу музичну школу і музичне училище. С. Крижанівська залишилася в школі, в якій викладала до 1957 р., тільки після війни один рік пропрацювала в музичному училищі. За німців, щоб прогодувати себе і доньку, працювала, крім музичної школи, концертмейстером в музично-драматичному театрі та в Гуцульському ансамблі. Воєнні і повоєнні роки були дуже важкими, голодними, холодними, побутово і матеріально не влаштованими. Не зважаючи на складні обставини, Стефанія Стефанівна вчила дітей музиці. Вона не тільки вважала це своїм педагогічним обов’язком, а просто не мислила себе поза музикою і учнями. Це було те, чим вона жила увесь час. Після війни вона рідко виступала, грала більше вдома, особливо свого улюбленого Шопена, деякі з п’єс якого ще замолоду переписала собі від руки. - Мама любила все гарне і ніжне. І сама була тонкої душі, вразлива. Плекала коло хати квіти. А музика була понад усе. Вона вся була в музиці, квітах і піснях. Якось, коли я вчилася у Львові, мама приїхала мене відвідати. Я жила на квартирі, де було фортепіано. Повертаюся додому і чую, як хтось у моєму домі грає. І така це була гарна, але й сумна музика, і щось цілком мені невідоме. А надворі була осінь, про таку кажуть – «золота», гарний сонячний день, і та музика так підходила до того чудового дня. Заходжу до себе – а то мама грає. Сказала, що це так, «під настрій». То був її твір, точніше, її імпровізація, і тільки той єдиний раз я щось таке почула – з маминої творчості. Її душа прагнула творити… Виходячи на пенсію, Стефанія Стефанівна підготувала для колективу своєї музичної школи сольний концерт. На пенсії відвідувала академічні концерти, консультувала учнів та вчителів. Традиції її фортепіанної школи продовжила донька, яка перші кроки в музику – як виконавець та педагог – робила під керівництвом матері. На одній із сторінок юнацького щоденника С.Крижанівської є слова, вписані туди її вчителькою Михаліною Уришівною: «Музика є найкращим із усіх мистецтв на світі. Вона удосконалює розум і звеселяє серце. Тільки шляхетні люди розуміють її і люблять». Вона розуміла і любила. Галина МАКСИМ’ЮК, музикознавець |
