У селах Станківці та Витвиця Долинського району чимало місць з такою історією, від якої волосся стає дибки.
92-річна Катерина Федорів, 89-річний Василь Лесів і 85-річна Катерина Бандра на власні очі бачили, як гинули бійці УПА на Прикарпатті, пише Репортер.
Присягала, як до шлюбу
Село Станківці. Катерина Федорів виходить з літньої кухні з посмішкою. Одягнена у святкове, бо чекала гостей. Знімає шерстяний светр, а під ним вишивана сорочка й камізелька. Каже, сорочку вишила ще дівкою.
Запрошує до хати. З нею приходить її онука Марія та правнучка Вероніка. Всього бабуся нажила двоє дітей, п’ятеро онуків і дев’ятеро правнуків. І нині няньчиться з малою Веронікою – бавить її, співає.
Бабуся розказує, що сама була шустра, тому старші подруги всюди брали її з собою і так затягли у підпілля.
«Я присягнула на Євангелії в церкві, – говорить старенька. – Того дня присігали багато дівчат. То як шлюб нині сі бере – клали руку на Євангеліє і присігали, що не лишемо. І тоді давали псевдо. Я от, з дня на день чекаю смерті, але не скажу своє псевдо. Не можу, бо присігала!».
Юна Кася переводила через села партизан. По двоє, а то й цілий рій – 11 бійців. Сама йшла попереду на 3-4 метри, «а ті позаду – так розстрільно». Якби облава, її б застрелили першою. Цікаво, що недалеко від її хати, у городі москалі розгорнули польову кухню. І Катерина так ходила, що вороги нічого й не підозрювали, «поки не помогли свої люди».
Партизанів водила найчастіше вночі, мовляв, застукає хтось у вікно і знала, що має йти, бо хлопці тут. Сніги, морози, дощі – мусила йти. Партизани з нею навіть не говорили, як і вона з ними. Приведе хлопців, забирає штафету (записку), заплете в косу і йде далі.
У ліс, у криївки ніколи не заходила. Не допускали. Каже, хоч і йшла з ними, але все одно не до кінця вірили, бо багато люду працювало на дві руки.
«Ми з дівчєтами лиш їсти приносили під ліс, а далі візьмемо й сідаємо зашивати їх одіж, бо хлопці обдерті були, – зітхає бабуся. – Много, много було, як би зачєла розказувати… А як ім у тюрмі сиділа… Нас шестеро з одного села здали на саму Провідну неділю: Йосипа, Ільніцького, Павла, Николу, Зосю і мене. Взяли на слідство до Станіслава. Ми всі були зв’язкові».
Онука Марія доповнює бабусю, бо не раз слухала її історії, тому знає про все, що пережила бабуся. Шанують і бережуть стареньку. Марія щораз її обіймає.
У тюрмі Катерина пробула тиждень. Згадує щоденні допити, витирає сльози.
«Боже любий… Так графін з водою, отако високо паперів на людей, кого видали і сидєт троє-четверо слідчих і головний, – згадує старенька. – А ви вже не можете язиком тєгнути, бо тримали від рані й до вечорі. І палиця стоїть така груба, залізна. І питають мене, перегортають папери: «Так було?». А я на все кажу, що нічого не знаю. А вони аж зубами скрегочуть, матюкаються. «Як не знаєш? Ти давала бандитам їсти», – і намахується палицею, але не б’є».
Сказала їм, що вагітна. А ще за кілька місяців перед арештом народила доньку. А за місяць-два перед її арештом засудили Катерининого чоловіка Михайла. Він був станичним, помагав повстанцям провізією. Дали 25 років таборів. Він відсидів майже сім і вийшов за амністією.
«Ото ведуть до камери після допитів, а по коридорах люди на підлозі конають, – знову продовжує бабуся. – А раз на допиті сказали, як у всьому признаюся, пустять додому. Втішилась, бо вдома дитина маленька. Дали час подумати. Але одна жінка засуджена піддала мені такого духу, що були б різали – я б не зізналася».
Але Катерину таки відпустили додому. І після арешту вона продовжувала помагати хлопцям з лісу.
Бабуся пригадує, як до хати прийшов районний провідник Василь Гошовський «Дорошенко» – розпитував про в’язницю, чи не призналась. Він був її сусідом, в урочищі Бовкоти мав криївку. Пізніше підірвав себе гранатою, аби не датися живим.
У Катерини двоє старших братів теж були в партизанці – Микола Кравець «Смерека» воював у сотні «Бея» (Казимира Яворського). Брат Юрко помагав з провізією.
Миколу живцем спалили у сусідній Витвиці. Тіло поховали чужі люди, бо якби рідні зізналися – вивезли б у Сибір усю родину. Бабуся каже, до останнього, поки могла, ходила на братову могилу.
У Станківцях чи не з кожної хати були в партизанці. Бабуся каже, воювати пішли найкращі.
«Не знаю, чого Бог тримає мене на цьому світі. Ті мої вже повмирали, я одна лишилась, – зітхає Катерина Федорів. – Перебула ту війну і тепер. Встаю, лягаю й молюся за тих хлопців. Так жєлую тих, що на фронті».
Я той крик і нині чую
Катерина Бандра на власні очі бачила, як енкаведисти спалили Миколу Кравця «Смереку». Їй тоді було 12. Пригадує, якраз йшли зі школи й біля мосту побачили багато москалів і когось на землі.
Катерина Бандра багато вишиває для своїх рідних. Каже, хочуть саме стародавні узори й крій
«Дивимося, а то вбитий повстанець, – каже жінка. – Ноги у воді, а голова на березі. Я прибігаю до хати й кажу татові, аж з вулиці чую страшний рик і вогонь спалахує. Я той крик і нині чую. Біжу ближче, а то ще одна людина горить на землі».
Микола Кравець і Дмитро Штурмак переходили річку Лужанку та й натрапили на москалів…
Спалене тіло люди завернули у верету й відтягли в кущі. Згодом, коли енкаведисти поїхали в гори, люди зійшлися на цвинтарі та й поховали.
«А десь через три дні прийшла, певно, його мама, – говорить Катерина Бандра. – Така стара жінка, дуже плакала. Уклякла на то місце, де він згорів, позгрібала собі попіл у запаску і пішла берегами».
У травні пані Катерина святкуватиме 85 років. Має шестеро дітей, 15 онуків і 10 правнуків. Ще дрова з лісу на плечах носить, водить екскурсії місцями, де були найбільші бої УПА з москалями. От, минулого року приїздили атовці, теж водила їх лісом. Хлопці слухали, питали, мовляв, а які вони були – партизани?
«А вони були завжди з посмішкою! – якось урочисто вимовляє жінка. – Які б не були – бідні, обдерті, знали, що скоро погинуть, – але завжди з посмішкою».
Пані Катерина каже, тепер може вмирати з чистою душею, бо її послухали і тим хлопцям поставили пам’ятник. Дякує голові місцевого осередку «Просвіти» Степану Штурмаку і директору Івано-Франківського фізико-технічного ліцею-інтернату Мирославу Янишівському, який родом із Витвиці.
Каже, що таких місць тут є багато – і всі хочуть хреста та пам’яті. І історій страшних – безліч. Наприклад, як на весілля в село прийшло четверо повстанців. А тут москалі. Троє втекли, а четвертий не встиг.
Голова місцевого осередку “Просвіта” та вчитель історії Степан Штурмак шукає очевидців тих подій та збирає їхні спогади
«То мої мама і баба були на тім весіллі, – розповідає пані Катерина. – То бабу аж колотило. Людей з хати виводили по одному й того шукали повстанця. А він заліз під стіл і там себе зарізав. То був 1946 рік. І таких історій по Витвиці багато».
Розказує, як під сільраду привезли тіла двох партизанів. Їх здав зв’язковий, а хлопці, аби не датися живими, підірвали себе гранатою.
«Поставили їх до ґанка, попідпирали патиками, аби стояли, і ще, пам’ятаю, дали їм до рота дзигари, – згадує жінка. – Ходять коло них, попивають пиво, сміються. Люди проходять, а вони кличуть, чи впізнають. А то й не мож впізнати, бо живого місця нема. А якась одна жінка й заплакала, то москаль її прикладом по плечах: «Что тібє іх жалко?». Де була кров по дорозі, то люди не ставали, а йшли понад краєчком».
Тих повстанців вночі вдалося забрати й закопати на цвинтарі. Рідні одного з убитих попросили односельця, аби споїв сторожа…
Пані Катерина все, що знає, пам’ятає, що їй розказували мама з бабцею, нині описує у своїх оповіданнях. Каже, почала писати кілька років тому. Нині має в доробку три книги.
«Не дай Бог, але то сі вернуло, – зітхає жінка. – То ті самі українці пішли воювати, як і колись».
Лиш кулемети грали
89-річний Василь Лесів порається у себе на кухні. Живе з сином. І в хаті, і на обійсті дуже чепурненько. На стінах багато старих фото. Каже, то все односельці, друзі. Серед них і ті, хто був у партизанці.
Сам він не воював, бо неповнолітніх до лісу не брали. Але допомагав з друзями.
Дідусь знає дуже багато повстанських пісень. Співає про «Бея», а потім розказує про його найбільший бій тут недалеко – в урочищі Підцапове. Каже, було це перед Миколаєм 1945 року. Лежав сніг великий, тиснув мороз. Партизани прийшли до них вночі.
«Мої родичі наносили соломи в хату, постелили на земляній підлозі, і ті хлопці так спали, – пригадує пан Василь. – А рано, ще темно було, сотенний «Бей» закричав з вулиці: «Хлопці алярм, москалі по п’ятах». Усі схопились і пішли».
А потім Василь з іншими хлопцями пішов кататися на санях. Каже, напряму – зо два кілометри до урочища, де був бій.
«І почєлося… Лиш кулемети грали, – з паузами розказує дідусь. – Страшний був рейв може з годину чи більше. Я так пам’ятаю, що ну».
Дідусь каже, того дня було два бої. У першому з сотні москалів залишилося вісім поранених. У партизан – один вбитий. Але потім енкаведисти «вдарили по дротах» і зі Сколе, Вигоди підтягували війська, бо думали, що тут велика сила.
«Грянули з усіх боків і взяли наших у кільце, – розповідає пан Василь. – Москалів десь до 300, а наших, може, 75. Були б наших побили, але стало темно, і хлопці висмикнули звідти. У тому бою багато москалів загинуло, але й партизанів попадало. Загинув один славний кулеметник з нашого села – Микола Яців «Полтава». То був геройський кулеметник. Казали, його сотник так любив, бо він, як сідав за приціл, то як пісню…».
У братській могилі на цвинтарі біля церкви у сусідньому селі Слобода-Болехівська поховані 14 повстанців. Решта – в Церківній, теж недалеко. Як ховали, то обв’язували їх у білу тканину, аби йшли на світло. Такий був звичай.
Світлана Лелик |
