Четвер, 2022-01-27, 6:34 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Квітень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
 
Архів новин
Головна » 2019 » Квітень » 20 » Вони йшли на світло. Живі свідки розказують, як гинули бійці УПА на Прикарпатті
6:56 PM
Вони йшли на світло. Живі свідки розказують, як гинули бійці УПА на Прикарпатті

У селах Станківці та Витвиця Долинського району чимало місць з такою історією, від якої волосся стає дибки.

92-річна Катерина Федорів, 89-річний Василь Лесів і 85-річна Катерина Бандра на власні очі бачили, як гинули бійці УПА на Прикарпатті, пише Репортер.

 

Присягала, як до шлюбу

Село Станківці. Катерина Федорів виходить з літньої кухні з посмішкою. Одягнена у святкове, бо чекала гостей. Знімає шерстяний светр, а під ним вишивана сорочка й камізелька. Каже, сорочку вишила ще дівкою.

Запрошує до хати. З нею приходить її онука Марія та правнучка Вероніка. Всього бабуся нажила двоє дітей, п’ятеро онуків і дев’ятеро правнуків. І нині няньчиться з малою Веронікою – бавить її, співає.

Бабуся розказує, що сама була шустра, тому старші подруги всюди брали її з собою і так затягли у підпілля.

«Я присягнула на Євангелії в церкві, – говорить старенька. – Того дня присігали багато дівчат. То як шлюб нині сі бере – клали руку на Євангеліє і присігали, що не лишемо. І тоді давали псевдо. Я от, з дня на день чекаю смерті, але не скажу своє псевдо. Не можу, бо присігала!».

Юна Кася переводила через села партизан. По двоє, а то й цілий рій – 11 бійців. Сама йшла попереду на 3-4 метри, «а ті позаду – так розстрільно». Якби облава, її б застрелили першою. Цікаво, що недалеко від її хати, у городі москалі розгорнули польову кухню. І Катерина так ходила, що вороги нічого й не підозрювали, «поки не помогли свої люди».

Партизанів водила найчастіше вночі, мовляв, застукає хтось у вікно і знала, що має йти, бо хлопці тут. Сніги, морози, дощі – мусила йти. Партизани з нею навіть не говорили, як і вона з ними. Приведе хлопців, забирає штафету (записку), заплете в косу і йде далі.

У ліс, у криївки ніколи не заходила. Не допускали. Каже, хоч і йшла з ними, але все одно не до кінця вірили, бо багато люду працювало на дві руки.

«Ми з дівчєтами лиш їсти приносили під ліс, а далі візьмемо й сідаємо зашивати їх одіж, бо хлопці обдерті були, – зітхає бабуся. – Много, много було, як би зачєла розказувати… А як ім у тюрмі сиділа… Нас шестеро з одного села здали на саму Провідну неділю: Йосипа, Ільніцького, Павла, Николу, Зосю і мене. Взяли на слідство до Станіслава. Ми всі були зв’язкові».

Онука Марія доповнює бабусю, бо не раз слухала її історії, тому знає про все, що пережила бабуся. Шанують і бережуть стареньку. Марія щораз її обіймає.

У тюрмі Катерина пробула тиждень. Згадує щоденні допити, витирає сльози.

«Боже любий… Так графін з водою, отако високо паперів на людей, кого видали і сидєт троє-четверо слідчих і головний, – згадує старенька. – А ви вже не можете язиком тєгнути, бо тримали від рані й до вечорі. І палиця стоїть така груба, залізна. І питають мене, перегортають папери: «Так було?». А я на все кажу, що нічого не знаю. А вони аж зубами скрегочуть, матюкаються. «Як не знаєш? Ти давала бандитам їсти», – і намахується палицею, але не б’є».

Сказала їм, що вагітна. А ще за кілька місяців перед арештом народила доньку. А за місяць-два перед її арештом засудили Катерининого чоловіка Михайла. Він був станичним, помагав повстанцям провізією. Дали 25 років таборів. Він відсидів майже сім і вийшов за амністією.

«Ото ведуть до камери після допитів, а по коридорах люди на підлозі конають, – знову продовжує бабуся. – А раз на допиті сказали, як у всьому признаюся, пустять додому. Втішилась, бо вдома дитина маленька. Дали час подумати. Але одна жінка засуджена піддала мені такого духу, що були б різали – я б не зізналася».

Але Катерину таки відпустили додому. І після арешту вона продов­жувала помагати хлопцям з лісу.

Бабуся пригадує, як до хати прийшов районний провідник Василь Гошовський «Дорошенко» – розпитував про в’язницю, чи не призналась. Він був її сусідом, в урочищі Бовкоти мав криївку. Пізніше підірвав себе гранатою, аби не датися живим.

У Катерини двоє старших братів теж були в партизанці – Микола Кравець «Смерека» воював у сотні «Бея» (Казимира Яворського). Брат Юрко помагав з провізією.

Миколу живцем спалили у сусідній Витвиці. Тіло поховали чужі люди, бо якби рідні зізналися – вивезли б у Сибір усю родину. Бабуся каже, до останнього, поки могла, ходила на братову могилу.

У Станківцях чи не з кожної хати були в партизанці. Бабуся каже, воювати пішли найкращі.

«Не знаю, чого Бог тримає мене на цьому світі. Ті мої вже повмирали, я одна лишилась, – зітхає Катерина Федорів. – Перебула ту війну і тепер. Встаю, лягаю й молюся за тих хлопців. Так жєлую тих, що на фронті».

 

Я той крик і нині чую

Катерина Бандра на власні очі бачила, як енкаведисти спалили Миколу Кравця «Смереку». Їй тоді було 12. Пригадує, якраз йшли зі школи й біля мосту побачили багато москалів і когось на землі.

Катерина Бандра багато вишиває для своїх рідних. Каже, хочуть саме стародавні узори й крій

«Дивимося, а то вбитий повстанець, – каже жінка. – Ноги у воді, а голова на березі. Я прибігаю до хати й кажу татові, аж з вулиці чую страшний рик і вогонь спалахує. Я той крик і нині чую. Біжу ближче, а то ще одна людина горить на землі».

Микола Кравець і Дмитро Штурмак переходили річку Лужанку та й натрапили на москалів…

Спалене тіло люди завернули у верету й відтягли в кущі. Згодом, коли енкаведисти поїхали в гори, люди зійшлися на цвинтарі та й поховали.

«А десь через три дні прийшла, певно, його мама, – говорить Катерина Бандра. – Така стара жінка, дуже плакала. Уклякла на то місце, де він згорів, позгрібала собі попіл у запаску і пішла берегами».

У травні пані Катерина святкуватиме 85 років. Має шестеро дітей, 15 онуків і 10 правнуків. Ще дрова з лісу на плечах носить, водить екскурсії місцями, де були найбільші бої УПА з москалями. От, минулого року приїздили атовці, теж водила їх лісом. Хлопці слухали, питали, мовляв, а які вони були – партизани?

«А вони були завжди з посмішкою! – якось урочисто вимовляє жінка. – Які б не були – бідні, обдерті, знали, що скоро погинуть, – але завжди з посмішкою».

Пані Катерина каже, тепер може вмирати з чистою душею, бо її послухали і тим хлопцям поставили пам’ятник. Дякує голові місцевого осередку «Просвіти» Степану Штурмаку і директору Івано-Франківського фізико-технічного ліцею-інтернату Мирославу Янишівському, який родом із Витвиці.

Каже, що таких місць тут є багато – і всі хочуть хреста та пам’яті. І історій страшних – безліч. Наприклад, як на весілля в село прийшло четверо повстанців. А тут москалі. Троє втекли, а четвертий не встиг.

Голова місцевого осередку “Просвіта” та вчитель історії Степан Штурмак шукає очевидців тих подій та збирає їхні спогади

«То мої мама і баба були на тім весіллі, – розповідає пані Катерина. – То бабу аж колотило. Людей з хати виводили по одному й того шукали повстанця. А він заліз під стіл і там себе зарізав. То був 1946 рік. І таких історій по Витвиці багато».

Розказує, як під сільраду привезли тіла двох партизанів. Їх здав зв’язковий, а хлопці, аби не датися живими, підірвали себе гранатою.

«Поставили їх до ґанка, попідпирали патиками, аби стояли, і ще, пам’ятаю, дали їм до рота дзигари, – згадує жінка. – Ходять коло них, попивають пиво, сміються. Люди проходять, а вони кличуть, чи впізнають. А то й не мож впізнати, бо живого місця нема. А якась одна жінка й заплакала, то москаль її прикладом по плечах: «Что тібє іх жалко?». Де була кров по дорозі, то люди не ставали, а йшли понад краєчком».

Тих повстанців вночі вдалося забрати й закопати на цвинтарі. Рідні одного з убитих попросили односельця, аби споїв сторожа…

Пані Катерина все, що знає, пам’ятає, що їй розказували мама з бабцею, нині описує у своїх оповіданнях. Каже, почала писати кілька років тому. Нині має в доробку три книги.

«Не дай Бог, але то сі вернуло, – зітхає жінка. – То ті самі українці пішли воювати, як і колись».

 

Лиш кулемети грали

89-річний Василь Лесів порається у себе на кухні. Живе з сином. І в хаті, і на обійсті дуже чепурненько. На стінах багато старих фото. Каже, то все односельці, друзі. Серед них і ті, хто був у партизанці.

Сам він не воював, бо неповнолітніх до лісу не брали. Але допомагав з друзями.

Дідусь знає дуже багато пов­станських пісень. Співає про «Бея», а потім розказує про його найбільший бій тут недалеко – в урочищі Підцапове. Каже, було це перед Миколаєм 1945 року. Лежав сніг великий, тиснув мороз. Партизани прийшли до них вночі.

«Мої родичі наносили соломи в хату, постелили на земляній підлозі, і ті хлопці так спали, – пригадує пан Василь. – А рано, ще темно було, сотенний «Бей» закричав з вулиці: «Хлопці алярм, москалі по п’ятах». Усі схопились і пішли».

А потім Василь з іншими хлопцями пішов кататися на санях. Каже, напряму – зо два кілометри до урочища, де був бій.

«І почєлося… Лиш кулемети грали, – з паузами розказує дідусь. – Страшний був рейв може з годину чи більше. Я так пам’ятаю, що ну».

Дідусь каже, того дня було два бої. У першому з сотні москалів залишилося вісім поранених. У партизан – один вбитий. Але потім енкаведисти «вдарили по дротах» і зі Сколе, Вигоди підтягували війська, бо думали, що тут велика сила.

«Грянули з усіх боків і взяли наших у кільце, – розповідає пан Василь. – Москалів десь до 300, а наших, може, 75. Були б наших побили, але стало темно, і хлопці висмикнули звідти. У тому бою багато москалів загинуло, але й партизанів попадало. Загинув один славний кулеметник з нашого села – Микола Яців «Полтава». То був геройський кулеметник. Казали, його сотник так любив, бо він, як сідав за приціл, то як пісню…».

У братській могилі на цвинтарі біля церкви у сусідньому селі Слобода-Болехівська поховані 14 повстанців. Решта – в Церківній, теж недалеко. Як ховали, то обв’язували їх у білу тканину, аби йшли на світло. Такий був звичай.

Світлана Лелик


Переглядів: 191 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 22. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2022