Понеділок, 2021-10-25, 6:51 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Червень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
 
Архів новин
Головна » 2020 » Червень » 9 » 11 знайомців Січинського ІІ. Як закінчив своє життя “перший український терорист”
10:14 PM
11 знайомців Січинського ІІ. Як закінчив своє життя “перший український терорист”

Минулого разу Репортер почав історію “першого українського терориста” Мирослава Січинського після його втечі із в’язниці “Діброва” у Станиславові. Першу частину закінчили у Швеції, де він жив більш-менш спокійно, але…

І все ж таки Січинський мав авантюрний склад характеру. Коли вибухнула Перша світова, у Швеції в нього була робота, облаштований побут, він спілкувався з цікавими людьми – що ще треба? Але ні! Мирослав вирішує їхати до Австрії й записатися до Легіону січових стрільців. Те, що він перебуває у розшуку, чоловіка не надто хвилювало, пише Репортер.

Професор і барон

Шведські друзі дали Січинському посвідчення кореспондента якоїсь газети і з фальшивим паспортом він рушив до Австро-Угорщини. Дорогою до Відня заї­хав у Прагу.

«Зайшов до професора Горбачевськогою. Хто є у Відні розумний з наших політиків? – запитав я. – «Він не є наш, але розумний політик – Василько», – сказав мені професор».

Судячи з цього уривку, Мирослав добре знав професора, якщо запросто прийшов до нього й розпитував про політичний бомонд. Іван Горбачевський був не просто професором. Походив з Тернопільщини, закінчив Віденський університет, присвятив життя науці, зокрема хімії. Швидко завоював авторитет у наукових колах. Першим синтезував сечову кислоту й довів, що в живих істотах вона утворюється з нуклеїнових кислот, запропонував нову методику визначення місткості азоту в сечі та інших речовинах.

Був ректором Карлового університету у Празі, написав чотиритомний підручник з лікарської хімії чеською мовою. У 1908 цісар призначив професора довічним членом палати Панів – верхньої палати австрійського парламенту. Через три роки його висували на здобуття Нобелівської премії у галузі фізіології та медицини. На жаль, лауреатом так і не став.

Коли у 1917 австрійський уряд першим у світі створив міністерство здоров’я, його очолив Горбачевський. Таким чином він став першим міністром-українцем в історії Австро-Угорщини.

Після війни працював ректором Українського вільного університету у Празі. На знак протесту проти Голодомору Іван Горбачевський зрікся почесного титулу радянського академіка, який отримав у 1920-х.

Професор порадив Січинському поговорити з бароном Миколою Васильком. Це був нащадок старовинного українського шляхетського роду з Буковини, хоча українською майже не говорив. У 23 роки успадкував величезні статки, але за кілька років прогуляв більшу частину, витрачаючи на жінок, яких дуже любив. Хоча це не заважало йому бути добрим чоловіком і виховувати чотирьох дітей.

Активно займався політикою, обирався послом до Буковинського сейму і австрійського парламенту. Офіційної зарплати не вистачало, тож підробляв сумнівними оборудками під прикриттям «Греко-Східного Церковного Фонду». Потрапив у скандал, коли втридорога продав «Селянській Касі» свій маєток. Суду уникнув лише завдяки знайомствам у Відні.

Паралельно допомагав своїм українським виборцям – давав гроші на церкву, відкрив гімназію у Вижниці. Брав участь у визвольних змаганнях, був причетний до підписання Берестейського миру, виконував обов’язки першого дипломатичного представника ЗУНР у Відні. Потім служив Директорії УНР, працював послом у Швейцарії та Німеччині.

Січинському Василько не сподобався.

«Розумний, хитрий, типовий австрійський політик. Для таких головний сенс в тім, щоб грати ролю, вести політику спорту, авантюри, – пише Мирослав. – Вони не мають жадної керуючої ідеї, ніякої суспільно-історичної мети. Політика є гра, навіть артистична, але гра. Василько й був таким артистом-картярем з панськими манерами в політиці. Власне, такі політики й загнали Австрію в політичну могилу».

А ось барону Січинський припав до душі. Він порадив тому не шукати собі пригод на фронті, а їхати до Америки. Навіть допоміг з паперами.

На вільному континенті

У США на Січинського чекав суд, адже він прибув туди нелегально, під чужим паспортом. Діаспора зустріла його як героя, зібрала гроші на адвоката, тож восени 1915 Мирослав виграв процес і отримав дозвіл мешкати в Америці.

Далі Мирослав швидко розплювався з більшістю емігрантів, примкнув до соціалістів, редагував партійні тижневики «Робітник» і «Народ».

Восени 1918 брав участь у Другому українському сеймі у Вашингтоні. Там він познайомився із Томашем Масариком. Той був словаком, сином неписьменного візника. Є непідтверджена версія, що справжнім батьком хлопця був цісар Франц Йосиф, який молодим принцем жив у палаці, де мама Масарика працювала кухаркою. Батьки хотіли, аби Томаш став ковалем або слюсарем, але хлопець вивчився на… професора філософії. Їздив з лекціями по всьому світу, дістався навіть до Америки. До речі, його дружина теж була американкою. Її дівоче прізвище Гарріг Масарик взяв собі за друге ім’я.

Водив знайомство з Іваном Франком і Левом Толстим, у маєтку якого гостював. Часто обирався до Чеського та імперського парламентів. Під час Першої світової зай­няв антиавстрійську позицію, був звинувачений у державній зраді та засуджений до смерті. Втік з країни, брав участь у створенні Чехо­словацького корпусу з полонених вояків Австро-Угорщини, в складі якого було багато галичан.

Незабаром Чехословаччина проголосила незалежність, і Масарик став її першим президентом. В народі був дуже популярним, його називали «татусем». До українців ставився приязно, допоміг відкрити Український вільний університет у Празі. На Закарпатті, яке увійшло до складу республіки, й досі з теп­лотою згадують чеський період…

Як активного діяча Української федерації Соціалістичної партії Америки Січинського прийняв сам президент Вільсон. «Передав йому меморандум про Галичину, – згадує Мирослав. – Виявилося, що президент цих справ не знає і мусить радитись з своїми експертами».

Йшлося про визнання незалежності Західної України. На жаль, польські дипломати виявились спритнішими, американці підтримали Польщу.

Томас Вудро Вільсон був 28 президентом США. На фінальному етапі Першої світової він вступив у війну проти Німеччини, здобув перемогу, чим зробив свою країну провідною світовою державою. У 1919 отримав Нобелівську премію миру. Наступного року створив Лігу Націй – прообраз ООН.

Січинський уважно слідкував за подіями в Україні, де точилась війна з більшовиками. Разом із друзями створив бюро пропаганди української справи. Коли у 1919 році до Вашингтона з дип­ломатичною місією УНР прибув Юліан Бачинський, що зовсім не знав англійськ­ої, Січинський став його перекладачем.

Невдовзі між ними спалахнув конфлікт.

«Бачинський брав собі 5000 доларів місячної платні – більше, ніж американські міністри. Ми поставили йому ультиматум, щоб він щось робив, а гроші дав до каси. Він наш ультиматум і свою відповідь дав до газети. Діяльність Бачинського стала аргументом в руках більшовиків проти української виз­вольної справи і УНР».

Цей Бачинський був наш земляк, походив з Підгаєцького району Тернопільщини. Працював адвокатом, керував Українською соціал-демократичною партією. Прим­кнув до української революції, займав різні пости в ЗУНР та УНР. Після вашингтонської місії додому вже не повернувся. Мешкав у Відні, Берліні. Симпатизував СРСР, навіть намагався туди емігрувати, але був затриманий з нелегальною літературою й рік провів у тюрмі. Мав псевдоніми «Сумний» та «Юродивий». У 1933 році таки виїхав до Харкова, де скоро був заарештований і згинув у таборах.

Сумний кінець

Завершилась Перша світова й українські визвольні змагання. Потужні імперії розвалились, політична карта Європи змінилась до невпізнанності. Про Січинського всі забули. Він намагався вести політичну діяльність, створив організацію «Оборона України», критикував диктатора ЗУНР Петрушевича, Петлюру, полонофілів. Втім, політика грошей не приносила, а жити на щось треба було.

Мирослав одружився та осів у містечку Рочестер. Викладав у приватній школі, отримував 80-100 доларів на місяць – платню різноробочого – і то не регулярно. Аби прогодувати сім’ю, їздив з лекціями по українських робітничих організаціях.

У 1927 році в гості до Січинського завітав журналіст Микола Шаповал з Чехословаччини. «На Прінстон-стріт маленька хата, як звичайно у Рочестері домики робітників, лише менша й убогіша. Домик одноповерховий, три кімнати й кухня. Кухня офіціально виконує обов’язки їдальні. В хатці живе п’ять душ: пані Батрак, її два сини – робітники на фабриці, її донька – дружина товариша Січинського і він.

А де ж його кімната? По крутій драбинці ми піднялись на горище. Так, на звичайне горище, де й була власне «кімната» т. Січинського і одного з його шваґрів. Стелі нема, а просто дах і дві стіни з тонких дощечок. Одно маленьке віконце. Під дощаною стіною маленький, просто мініатюрний столик для писання, один стілець при нім, збоку ж під стіною вузеньке залізне ліжко, а під другою – шваґрове ліжко».

По всьому горищу лежали українські та англійські книжки, друкарська машинка, на стінах – географічні карти й портрети, на дроті висить лампочка без абажура. З опису Шаповала віяло нужденністю. Цікаво, чому Січинський спав на горищі зі швагром, а не внизу з дружиною? Про це журналіст промовчав.

Мабуть, брак грошей підштовх­нув Січинського до комуністів. Є версія, що його навіть завербували радянські спецслужби. Мирослав раптом «полюбив» більшовиків, очолив Товариство дружби з СРСР, у 1930-х приїздив до Полтави. Після Другої світової двічі був у Львові – у 1959 та 1968. Був дуже добре прийнятий, зустрічався з першим секретарем обкому. Ходить байка, що він сказав головному комуністу області: «А знаєте, граф Потоцький теж у цьому кабінеті сидів, і стіл так само стояв», – після чого перший секретар ледь не подавився.

Доживав свій вік Січинський у будинку перестарілих у Детройті, штат Мічиган. Син жив далеко, батька не навіщав, лише зрідка писав. Лежав у темній чотиримісній палаті, недочував, погано бачив, медсестри називали його «професор». Згадував, що у станиславівській тюрмі «Діброва» годували краще. Помер 16 березня 1979-го у 92 роки.

Іван Бондарев


Переглядів: 58 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 21. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2021