Вівторок, 2019-09-17, 3:43 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Серпень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
 
Архів новин
Головна » 2012 » Серпень » 16 » Дмитро Стефанишин і його нащадки
1:11 PM
Дмитро Стефанишин і його нащадки
Уся наша багатостраждальна земля — мов суцільна рана. Тільки в минулому столітті її всіяли могили багатьох тисяч борців за волю України. Але земля дотепер зберігає безліч таємниць. Чекає, коли ж буде сказано всю правду про полеглих й віднесено їх до числа великих і праведних мучеників. Завдяки голові київського «Меморіалу» Романові Круцику «ожили» списки 531 ув’язненого, які померли в тюрмах Івано-Франківщини у 1944—1955 роках. Серед тих в’язнів були і жителі Долинського району. Вдалося віднайти кілька родин, зокрема й Дмитра Андрійовича Стефанишина 1888 року народження із Тростянця. Цього року минуло 60 літ, як сталінська тюрма обірвала життя чоловіка.
У Пшеничниках оживають імена борців за Україну

Все менше живих свідків тих страшних часів.  В одній із статей голова київського «Меморіалу», директор Музею совєтської окупації Роман Круцик розповідає, що якось начальник  івано-франківської тюрми повідомив про таємничу шафу на роботі, в якій сотні справ на жителів області: архівні матеріали на учасників руху опору ОУН—УПА, розстріляних за вироками, померлих під час ведення слідства у 1939—1941, 1944—1955 роках. Довго не міг Роман Круцик віднайти  відомості про тих людей. А інформація про масові поховання надходила. і лише начальник обласного УВС Анатолій Француз відкрив цей сейф. Таким чином 531 справу на в’язнів тюрем Станіславської області, які загинули в нелюдських умовах більшовицьких казематів, було оприлюднено. Всіх їх було арештовано за політичними статтями.
А тим часом з осені 2010 року тривають розкопки жертв репресій у селі Пшеничниках Тисменицького району, вістки про яких не надходили до жодної родини.

Ця вістка — найкращий подарунок
Дмитро Стефанишин народився 1888 року в селі Тростянці Долинського району. Заарештований 10 грудня 1950 р. за статтею «54-1 «а», помер 5 січня 1951 року від паралічу серця. Так вказано в акті від 5.01.1951 р.
Родину Дмитра Андрійовича віднайшла швидко. Цього дня  внучка Дмитра Стефанишина ірина Готліб (Головчин) святкувала день народження. Вістка про дідуся стала найкращим, хоч і сумним подарунком. Родина вже не вірила у якісь відомості. Бабуся Анастасія (дружина Дмитра) тільки з догадками 1974 року відійшла в інші світи.
«Середнього зросту чоловік, з добрими очима, спокійний, врівноважений», — так про нього ірині розповідала мама. Він повернувся до рідного села після Першої світової війни, під час якої воював в австро-угорській армії. Потрапляє в полон на сім років, де був завербований у Сибір. Часто в уяві дітей поставали «холодні» міста, про які розповідав батько, — Томськ, Омськ, Барнаул. Знайомиться Дмитро в 1922 році з Анастасією Стефанишин, яка  на 14 років молодша, й одружуються. Як пригадує Парасковія Головчин (найстарша дочка) з розповідей батьків, священик не хотів давати шлюб, аж поки не з’ясував, що Дмитро й Анастасія — однофамільці, а не родичі. Через п’ять років після весілля народилася вона — Параска.

Їх було у нього семеро
Мати Iрини Готліб — Парасковія Головчин (1927 р. н.) проживає й нині в Тростянці, де все життя вчителювала. Сльози переповнювали очі Паші Дмитрівни (так її величали й учні й односельці), а спогади — душу. Пригадала батьківську скромну хатину біля лісу, де жили дружно. Вся робота просто горіла в руках батька. Він столярував, робив колеса для возів, шив чоботи, зробив млинок для чистки зерна, який зичили всі сусіди, мав  ткацький верстат, вирізав ложки з липи, які мати пізніше продавала. «Вони були легкі та зручні. Як нині їх пам’ятаю, — розповідає Парасковія Дмитрівна. — і дуже любив дітей. Тато ніколи нас не бив».
Бог подарував родині Дмитра Стефанишина аж семеро дітей. Після Параски  1930 року народилася Магда. Її немає в живих. Своє життя присвятила матері й роботі. Працювала передовою ланковою в колгоспі. Як розповідає наймолодший син, Iван, вона постійно ходила в гумових чоботах. Часті ангіни, ускладнення. В результаті — дві операції на серце. 1937 року з’явився на світ Йосип, який здобув вищу освіту, зробив добру кар’єру на судноремонтному заводі в Криму, де і нині живе з родиною. Iван 1940 року народження живе в селі Солукові Долинського району. Були ще Василь, Микола та Анна. Вони дітьми померли, бо хворіли.

За плечима — чотири шкільні класи
Сім’я Дмитра Стефанишина була одна з письменних у селі. Парасковія розповідала, що часто кликали батька до сільської ради допомагати щось писати. Батько мав за плечима чотири шкільні класи, дружина Анастасія — два. Вдома було багато книжок, особливо релігійних.
Усі діти в Дмитра вміли читати й писати. Навіть найменший, іван, який ще не ходив до школи, вільно володів наукою читання. Батько його дуже любив. Всього навчав. Сьогодні, витираючи сльози, як мала дитина, він пригадує ті приємні хвилини минулого: батько, граючись з ним, підкидав високо «до неба» або пильнував, щоб не скотився із сіна, яке возом везли з поля. Хрестив Iвана отець Андрій Бандера (батько Степана Бандери). Пам’ятає іван Дмитрович, як щонеділі ходили сім’єю до церкви.
Минули роки. Закінчивши Станіславський технікум фізкультури, іван Стефанишин вчителює у Волинській області. Потім вчиться в інституті у місті Фрунзе. Талановитого хлопця з України запримітили: викладає на кафедрі боротьби, боксу і важкої атлетики цього ВНЗ. Та серце линуло до матері, додому. Вдома також віддає себе спорту. До речі, Iван  Дмитрович виховав двох майстрів спорту — Василя Матійціва та Iвана Дзуля. У 1984 році став сільським головою в Солукові.  Та через деякий час відмовився від посади. «Найбільше принижувало те, що потрібно «розганяти» колядників, нищити українські традиції», — каже Iван Дмитрович. Було таке, що через власну думку його виключили з партії. Сам же іван — майстер спорту із силового підйому (піднімав на прямі руки 160 кг). У 1993 році на чемпіонаті Європи завоював першість серед ветеранів. А вже у 1995-му здобув четверте місце у місті Валенсії (іспанія). Окрім спорту, Iван Стефанишин ще й малює. Портрети батька малював власноруч.

«Бережи дітей, у люди їх виведи...»
Той страшний день 1950-го закарбувався родині Стефанишиних на все життя. Незадовго до Нового року була облава в селі. Батька заарештували і тримали в сусідській стодолі, де він сильно стогнав ночами під час допитів. Подвір’ям бігали чекісти, щось шукали, проштрикували сіно, зривали в хаті підлогу, шукаючи бункер. Пізніше з’ясувалося, що хтось із села доніс, що родина допомагає бандерівцям, які ховалися у лісі. Як пригадує іван, так і було. Вони збирали харчі й передавали туди невідомим людям. Час був надзвичайно важкий. Ніхто не знав, що чекає завтра. Зранку приходили совєти, вночі — бандерівці. Бувало, одні в других перевдягалися. Старший син, Йосип, із Севастополя розказав, що коли якось повертався зі школи, на подвір’ї стояв кулемет, і солдати милися. Мати зварила бульби, дала молока. Вони ще забрали скриню з одягом — і в ліс. Пам’ятає, як німці приходили. Але звичайних людей вони не чіпали. Тільки їли, давали дітям цукерки, печиво і йшли. Якось німці обідали консервами, баночки на столі залишили. Мати позбирала і пізніше в них дітям паски пекла. Правда, перед тим, як німці відступали, то похапцем і поросятко забрали. Німці були завойовниками, але нелюдами — ні. Ще випадок пригадав, як вчителька повела дітей до річки рослинки вивчати. У школі тоді квартирували солдати. і тут —  стрілянина. Повертаючись, побачили біля церкви: на ясені чоловік висить без одягу. Йосип тиждень не ходив до школи. А скільки разів було, що совєти зганяли людей, тримали під замком і говорили, що якщо почують постріл (значить, є бандерівці) — всіх стратять.
Дмитро Стефанишин, ледь тримаючись на ногах, просився на побачення до дітей та дружини. Відчувало серце, що це вже останні слова, вкриті кривавими слізьми: «Настуню, бережи дітей, у люди їх  виведи...»
Та не лише мати жила останнім словом чоловіка, а й діти пам’ятали все життя цю настанову. Всі вони стали шанованими людьми...

«Єзжай, бабушка. Твой старік умєр»
Дмитра Стефанишина забрали в Долину. Пізніше — в станіславську тюрму. По Новім році Анастасія поїхала відвідати чоловіка на вулицю Чекістів, де в підвалах мордували людей. Там навіть нелюдські умови та постійний страх впливали на стан людини. «Єзжай, бабушка. Твой старік умєр» — з болем та слізьми тривалий час повторювала слова коменданта бідна жінка. Вони й досі страшним гулом звучать у пам’яті дітей.
Наприкінці серпня діти, внуки, правнуки Дмитра Стефанишина зберуться, щоб разом пом’янути світлу його пам’ять.
Тетяна МАТВЄЄВА. м. Долина

Переглядів: 328 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019