Все починалося із сільського осередку Державна історія нашого народу сягає корінням глибин тисячоліть. Та історичні умови завжди складалися таким чином, що впродовж сотень років Україна змушена була рахуватися з інтересами наймогутніших володарів світу, а українські проводирі не раз диктували умови миру лише під мурами їхніх столиць. Та дух свободи і незалежності, прагнення до волі ніколи не покидали нашого волелюбного народу. Під завісу ХХ століття кращі сини і дочки України стали учасниками процесів, які були прологом логічного завершення боротьби за її незалежність. Серед них Володимир Федорняк – голова районної організації Народного Руху України, який ділиться спогадами про діяльність громадських організацій, котрі брали на себе відповідальність за політичні події двадцятирічної давності, що відбувалися на території району. – Це був час невимовного піднесення. В кінці 80-тих років минулого століття на політичну арену Радянської України, а була вона ще у тенетах «єдіной і неделімой», на повний зріст постала Гельсінська Спілка – об’єднання діячів українського правозахисного руху, утворене 9 листопада 1976 року, яке ставило перед собою завдання ознайомлення громадян Української РСР із Загальною декларацією прав людини ООН, забезпечення владою здійснення права на вільний обмін інформацією та ідеями, акредитування в УРСР представників закордонної преси, утворення незалежних пресових агентств, безпосереднього контакту України з іншими країнами. Українська Гельсінська Спілка виступає на оборону переслідуваних за переконання, дає їм моральну та юридичну допомогу, стає діяльним у рамках існуючого радянського законодавства і міжнародних договорів речником прагнень українського народу до політичної і соціальної свободи та державної незалежності. Перебудовчі процеси в Союзі дали можливість певною мірою дихати легше. Хоч КПРС ще керувала на повну силу, патріотичні сили в державах, що входять до СРСР, заявляють про своє існування. У 1987 році, після десятиліть заборони, на західних теренах України відроджується діяльність «Просвіти», а у 1989 році зароджується нове політичне формування – Народний Рух України. Та спочатку я поведу мову про «Просвіту», адже саме Товариство української мови імені Т.Шевченка відіграло значну роль у пробудженні національної свідомості в кінці 80-х на початку 90-х років минулого століття в Україні і, зокрема, у селі Крилос, де з ініціативи вчителів місцевої школи Марії Духович та Зіновії Федорняк вже восени 1988 року було створено «Просвіту». Головою Товариства було обрано Марію Духович. Це була активістка громадського життя у селі. Саме тому Товариство та його члени почали проводити активну роботу. При Товаристві вчителькою музичної школи Іриною Федорняк було створено хор. Його учасники збирали призабуті пісні січових стрільців, повстанські пісні, вивчали їх у хорі, а потім з виступами їздили по селах району. Українська пісня зазвучала на повні груди. Села з великим піднесенням і радістю приймали виступи активістів Товариства та його хору. У 1988 році крилоські аматори на сцені Будинку культури поставили виставу за твором Романа Федоріва «Отчий світильник». Ідея інсценізації літературного твору зародилася у Ігоря Коваля, а її сценічний варіант розробила і втілила у життя вчителька української мови Марія Духович разом із молоддю, яка була небайдужа до духовного відродження рідного села, а тому об’єдналась у творчий колектив. Учасники вистави жертвували своїм вільним часом, збиралися вечорами на репетиції. Вистава буквально сколихнула громадськість, заставила задуматись над тим, чиї ми нащадки, дала зрозуміти, якою славною і багатою є наша історія. «Отчий світильник» крилоських аматорів ішов чи не на усіх сценічних майданчиках району. Та попри це ми мали чимало недоброзичливців. Адже у той час ще панувала радянська влада. Та звертати з обраного шляху ми уже не мали права. Ми жили вже ідеєю незалежності рідної держави. У тексті п’єси був епізод із словами: «Пташка, яка маленька і та їсти хоче». А у нашій виставі із уст Яреми Мацапули, який виконував роль невільника, він зазвучав інакше: «Пташка, яка маленька і та волі хоче, а ми українці!?». Це вже були перші кроки у прагненні до свободи. Вистава носила ідейний характер і пробуджувала у людей цікавість до історії, заставляла задумуватись над майбутнім. Серед виконавців головних ролей – Марія Духович, Ігор Коваль, Ярослав та Марія Фіголі, Любомир і Ганна Мельничуки, Ярема і Люба Мацапули, Володимир Харитонович Федорняк, Петро Семкович, я разом із дружиною Зіновією. Роль юнака виконував Ігор Федорняк. Ми почували себе справжніми акторами. Діяльність Товариства, спрямована на просвітницьку роботу і формування національної свідомості та розвиток демократичних процесів, через діяльність хору і організацію культурно-просвітницьких заходів у селі розширювалася, збільшувалася наша чисельність. Велику роль Товариство відіграло і у відродженні Греко-Католицької церкви. Фактично членами Товариства у селі було забезпечено голосування за повернення парафіян у лоно нашої церкви. Це, звісно, не подобалось місцевій владі. А тому нас намагались скомпрометувати. З цією метою було організовано підпал скирт на радгоспному полі, у чому звинуватили найактивніших членів «Просвіти». Та ми витримали, не здалися. А провокаційна акція з підпалом ще більше підняла патріотичні настрої серед громади села і заставила людей прокинутись із страшного гіпнотичного сну, навіяного ідеями комуністичного майбутнього. – Тісна дружба і співпраця пов’язувала у ті роки крилоську «Просвіту» та й Вас особисто, із товариством «Відродження» з міста Калуша. Чи були спільні акції? – У той час я був знайомий із калушанами Василем Івасюком та Романом Шмігельським. Ми заприятелювали після зустрічі на одному із мітингів, який проходив у Калуші. Через них я вийшов на товариство «Відродження». З метою урізноманітнення громадсько-політичних заходів та зміцнення співпраці між товариствами ми запросили представників калуського товариства до села Крилос, де було організовано спільну конференцію на історичну тематику. Зустріч відбулася в фойє Будинку культури у вересні 1989 року. Конференція проходила під синьо-жовтим прапором. Старенькі жінки на коліна ставали перед знаменом і цілували полотнище. Видовище було неперевершеним. На очах у людей бриніли сльози. Того дня під час нашого заходу у великій залі "крутили” кіно, яке переглядало лише кілька глядачів, а фойє було переповнене. Тут точилася справжня дискусія з проблем історії, порушувались питання майбутніх дій у ході зміни політичної ситуації в Україні. Про це ми вже намагалися говорити відверто, хоч нам "на п’яти наступали” відповідні служби. Крім Романа Шмігельського з Калуша до Крилоса приїхали Федір Бандура, Микола Гривнак, Ольга Руда, Юрій Дутка, ряд інших членів товариства «Відродження». Це було справжнє свято для крилошан. На згадку про цю подію з ініціативи сільського активіста Тараса Федорняка у 2009 році на фасаді Народного дому було встановлено меморіальну таблицю. Викарбувані на ній слова свідчать про те, що в цей будинок у вересні 1989 року представниками Товариства української мови імені Т.Шевченка с. Крилос та товариства «Відродження» із міста Калуша вперше було внесено національний синьо-жовтий прапор. Одразу після проведення такої зухвалої і першої на той час в галицьких селах акції окремих активістів нашого Товариства, а це були Марія Духович, Ярема Мацапула і Ваш покірний слуга, було притягнуто до суду. На сільську інтелігенцію, зокрема, й на директора школи Ігоря Коваля почався тиск місцевої влади. – У 1989 році почали створюватись осередки Народного Руху України. Як цей процес торкнувся села Крилос? – Не все у нас йшло гладко. Нас переслідували, та ми намагалися робити свою справу. Політичні події в Москві вказували на те, що процеси з розпадом Союзу вже невідворотні. Та все ж серед сільської інтелігенції, особливо серед вчителів, які були членами «Просвіти», були й слабодухи. Якось із активістами з Калуша було домовлено про поїздку з концертом до них. Уже все було підготовлено і домовлено, розповсюджено афіші, але несподівано окремі члени Товариства відмовилися їхати. Тоді для мене стало зрозумілим , що для більш активних дій потрібна інша організація, інші люди, яких не так легко залякати. Саме тоді й почали створюватись осередки Руху. Я взявся за організацію такого осередку у селі Крилос. В цей час в Києві проходив перший з’їзд НРУ, делегатом якого від калушан був Роман Шмігельський. Він звернувся до депутата Верховної Ради СРСР від нашого виборчого округу Дмитра Павличка із заявою щодо ворожої діяльності партійного керівництва у державі. Той відреагував досить швидко і зачитав документ на з’їзді. Цей виступ викликав велике збурення серед делегатів і надав нового поштовху до протистояння чинному керівництву СРСР та Компартії. Пізніше Дмитро Павличко сам приїжджав до Крилоса. Тоді тут, у серці княжого Галича, було організовано велелюдне віче, на яке з’їхалося чимало небайдужих до долі України галичан, бурштинців, залуквян, вікторівчан та представників інших населених пунктів району. Це народне зібрання дало великий поштовх до відродження України. Рух за перемогу демократичних цінностей почав наростати. – Які ще події можете пригадати? – Серед найяскравіших – «Живий ланцюг» між Заходом і Сходом України, який з’єднав Івано-Франківськ і Київ 22 січня 1990 року. Галицька районна організація НРУ відповідала за шістнадцятикілометрову ділянку дороги між Калушем та селищем Брошнів. Тисячі галичан прибували автобусами, автомобілями. Двадцять хвилин на першу годину дня галичани з’єднали руки у «Живому ланцюзі». 15 квітня, на Великдень, над будівлею районної ради було піднято освячений у церкві Різдва Христового отцем Василем Завірачем синьо-жовтий прапор. У тому ж 1990 році на засіданні районної організації Руху було прийнято рішення про демонтаж пам’ятника Леніну у Галичі. Ми звернулися до керівництва району, щоб винести дане питання на порядок денний сесії районної ради. Голова районної ради Юрій Кобель та голова райвиконкому Василь Крук скликали позачергову сесію і дане рішення було прийнято. Пам’ятник ідолу пролетаріату назавжди зник з панорами міста над Дністром. Цікавими в історії крилоського осередку НРУ були події, пов’язані із спорудженням церкви на Четверках. Там мешкала старенька жінка Анна Духович. У неї було дві дочки. Текля – вчителька, а Марія – медична сестра.Обидві дівчини загинули в УПА. Вони часто снились матері, а старенька постійно за них молилась, бо не знала, що з ними сталося і де їхні могили. Коли на Четверках було створено осередок НРУ, ця жінка дозволила рухівцям збиратися у своїй хаті. А коли відчула наближення смерті, свою хату заповіла осередкові Руху, але з однією умовою, що на її подвір’ї буде збудована каплиця в пам’ять про її дочок. Рухівці на це погодилися. Пізніше, коли ми хотіли виконати волю Анни, у Івана Маланія та Володимира Мельничука виникла ідея звести на цьому місці не просто капличку, а невеличку церковцю. Адже Четверки своєї церкви не мали. На Крилоську гору (особливо старшим людям) іти було далеко. Так з часом на Четверках виросла церква, яку назвали на честь святого Йосафата. Вона й стала гідним пам’ятником відважним дівчатам Теклі та Марії Духович. Чимало подій відбулося у житті українців за двадцять років незалежності. Але ті, хто стояв біля її витоків, залишилися вірними ідеї вольності і соборності держави. Народ по всій Україні піднімався проти угодовської політики тодішнього керівництва держави. На Східну Україну із словом правди їхали західняки. Єдналися серця і душі українців. Ми впевнено наближали нашу волю.Та це вже інша тема. Розмову вів Ярослав Поташник, "Галицьке слово" | 
