У матеріалах Трудового конгресу України (відбувався 23-28 січня 1919 р. у м. Києві), що в один час був вищим законодавчим органом УНР, згадується те, що одну з комісій з підготовки законопроектів (бюджетну) очолив Чайківський (ініціали не вказані). На першу думку, важко судити, про якого Чайківського йде мова – та підстави все-таки є: правильність версії підтверджує те, що одночасно головою комісії з питань закордонних справ ТКУ став Л.Бачинський. Серед членів Ради Директорії УНР теж зустрічається прізвище Чайківський. Особу на прізвище Чайківський згадують у листуванні Івана Зілинського з Кирилом Студинським. Обидва видатні українські мовознавці, літературознавці, фольклористи. І. Зілинський вклав немало праці у дослідження Лемківщини. Один час викладав у Станіславській гімназії українську, німецьку та латинську мови. Кирило Студинський товаришував із Петром Франком. Авторитетний громадсько-політичний діяч у жовтні 1939 р. обраний головою Народних зборів Західної України, потім депутатом Верховної Ради УРСР І-го скликання (1940 р.). У тому ж році загинув за невідомих обставин (ймовірно, що підступно, без слідства та суду, знищений НКВД). У двох листах-автографах (перший датований 29.12.1907р., другий – першими днями 1908 р.) згадують Юліана Чайківського, але як викладача кафедри української літератури університету у Львові (нині Львівський національний університет, кафедра української літератури ім. академіка М. Возняка. Із 1899 по 1939 рр. саме цю кафедру очолював Кирило Студинський, після нього Михайло Возняк – із 19 жовтня 1939 р.). Ці вчені мужі залишили по собі вагомий науковий доробок, виплекали цілу плеяду мовознавців-україністів. Один з їхніх учнів, професор Юліан Редько, згадував: «Учителем, що розбудив у мене любов до української літератури і мови, був професор Юліан Чайківський. Немолодий уже й слабкого здоров’я, але незвичайно працьовитий…викладав чудово. Мені ніколи не доводилося слухати таких прекрасних лекцій з української літератури, як лекції професора Юліана Чайківського. Українську літературу він подавав на широкому фоні світової літератури». Вагаюсь, чи варто говорити про нього, як про третього професора Юліана Чайківського. Звертає на себе увагу, що серед тодішніх гімназіальних викладачів було немало відомих вчених із науковими ступенями, що позитивно позначалося на рівні підготовки учнів. Дослідники занотували спогади гімназистів тих часів. Басараб Роман із Дзвіняча згадував: «У Станіславській гімназії викладали: проф. Никифоряк, Ростинський, проф. Ліськевич, Юліан Чайківський, Фольсер, Плячек, Смолинський, Лісинецький, о. Микитюк. Іспити «здавав у вишиваній сорочці, проф. Плячек за то більше «добре» не ставив». Гімназія мала контакти з німецькими навчальними закладами і не підтримувала зв’язків із польськими гімназіями. Зі спогадів Дейчаківського Богдана з Ямниці дізнаємося, що в 1921 р. українською гімназією в Станіславі опікувався професор Слободяник, директором був Юліан Чайківський. Не менш цікавими є спогади Басараб Марії-Клавдії, 1923 р.н., котра згадує: «… до 1939 р. вчилася в Станіславі в польській гімназії…За радянців пішла до 9 і 10 класу, товариство мала українське. В класі було два комсомольці-східняки і один наш, але він не «стукав».…Про педсклад: cпочатку російську мову вчив Онищенко, потім – син Івана Франка Тарас. На уроках кидав антидержавні репліки, по школі говорив тільки по-українськи…». Великий вплив на учнівську молодь мали українські національні громадські організації «Січ», «Луг» та «Пласт». Кожен скаут намагався на все життя залишатися вірним винесеним із «Пласту» ідеям. Верховна пластова команда у 1928 році нагородила ряд осіб відзнаками цієї скаутської організації. Серед нагороджених «…професор д-р Кирило Студинський, Антоній Свойсік (провідник Пластового уладу в Чехословаччині), директор гімназії «Рідної Школи» у Рогатині Микола Чайківський та інші особи». Усіх їх нагородили «Свастикою вдячності». Цією відзнакою нагороджували осіб, які перебували поза Українським пластовим укладом, але своєю працею та фінансовою допомогою зробили великий внесок у розвиток «Пласту». До речі, у 1930 р. таку відзнаку «Пласту» отримав митрополит Андрей Шептицький. Мова може йти про Чайківського Миколу Андрійовича (2.01.1887-7.10.1970 рр.), математика, педагога, родом із Бережан. У 1929 року вчений погодився на пропозицію української громади переїхати на вакантну посаду професора математики в Інститут народної освіти в Одесу, де в 1933 р. його заарештували та засудили до 10 років ув’язнення за сфабрикованою справою Української Військової Організації Скрипника. У ході пошуків виринув на поверхню спомин про Йосипа Чайківського (1876-1938 рр.). Визнаний педагог із 1907 р. учителював у Коломийській гімназії, довгий (до 1926 року) час займав посаду управителя учительської семінарії «Рідна школа» у тому ж місті. Відомий культурно-освітницькою діяльністю, автор популярної у ті часи «Всесвітньої історії». Натрапив я на ще одну цікаву річ. В архівах збереглася значна частина листування Івана Франка. Серед значної кількості відправників кореспонденції фігурують Чайковський Андрій (листи написані у Бережанах та Сколе, датовані на періоді 1894-1907 рр.), Чайковський Антоній (Лянівці, 1902 р.), Чайковський Йосип (Львів,1904 р.), Чайковський Корнило (Батля (Бориня), 1892 р.) та Чайківський Микола (Бережани, Прага, 1906 р.). На перший погляд, здається, що це різні люди-однофамільці, але, враховуючи, що в ті часи більшість громадсько-політичних діячів змушені були змінювати імена та прикриватися літературними псевдонімами, приходимо до дещо іншої думки. Здавалося, на такому б можна ставити вже остаточну крапку. Однак, заслуговує на увагу дослідження співробітника Національного заповідника «Давній Галич» Івана Драбчука: «За свідченням професора місцевої гімназії Юліана Чайківського, І. Франко приїздив (до Станіслава) читати поему «Мойсей» у 1914 році». Навколо достовірності цієї дати точиться немало дискусій, оскільки в ті часи Іван Франко отримав не одне запрошення на зустрічі з громадськістю. Виснажений багаторічною тяжкою недугою, Каменяр віднаходив у собі сили, щоб перед переповненими аудиторіями читати безсмертного «Моісея» – у Коломиї, Станіславі, Снятині… Івана Франка пов’язувало зі Станіславом немало уз різнобічного характеру – від літературної, політичної та громадської діяльності до справ сердечних. У 1882 р. з ініціативи учнів Станіславівської гімназії Івана Порембальського, Фелікса Дашинського, Владислава Дзвонковського та Миколи Якимовича у місті виник таємний учнівський гурток. На одне із засідань гуртка запросили Драгоманова і Франка. Іван Якович колегував із багатьма викладачами української гімназії, пізніше, як згадувалося, там викладав його син. Наступна знахідка практично вкотре звела нанівець усю попередньо проведену роботу. З історії кафедри слов’янських мов Прикарпатського національного університету дізнаємося що в 1950-1951 рр. на мовознавчій кафедрі тодішнього Станіславського педінституту німецьку мову викладав Ю.Б. Чайківський. Ініціали «Ю.Б.» наштовхнули на думку, що рукописний підпис міг передувати екслібрисові, першим господарем книжки був батько Юліяна Чайківського, Богдан, чий автограф і зберігся. Попередньо згадувалася ще одна особа на прізвище Чайковський – Андрій. Юрист, письменник, громадський діяч, один з організаторів Легіону Українських Січових Стрільців, друг Михайла Коцюбинського. У 1895 р. Іван Франко особисто привітав його з «літературним успіхом на писательскім полі». Був повітовий комісаром ЗУНР у Самборі, потім проживав у Коломиї, де й помер у 1935 р. У біографії теж згадується, що у 1926-1927 роках очолював осередок «Рідної школи» у Коломиї. Згадується і таке: «…популярний белетрист і комісар у Самборі за часів ЗУНР Андрій Чайківський бідував (за Польщі) у Коломиї». Автор творів «Вуйко», «Бразильський гаразд» та низки інших, виданих кількома томами. Особисто я є шанувальником його творчості ще з юнацьких років, коли зачитувався повістями «Козацька помста», «На уходах» і «За сестрою». Історія цієї родини досить цікава. Сина Богдана закатували комуністи у тюрмі у Бригідках, тоді як два інші, Микола (професор математики) та Андрій (член КПЗУ), дожили при Союзі до глибокої старості. Два зяті, Бемко Володимир та Станімір Осип воювали у Легіоні УСС. Повертаючись до підпису на книжці – від руки там виведено «Богдан Чайківський». Додає інтриги згадка про Богдана Чайківського – близького друга родини Шухевичів. У 1930-ті роки – компаньйон Романа Шухевича із бізнесу у рекламній фірмі «Фама». У 2005 році Центр досліджень визвольного руху видав його книгу-спогад. А ще і Данило Васильович Чайковський – український журналіст і політичний діяч фракції ОУН (бандерівців). Поки що не варто вірогідно судити, котрий саме Чайківський був власником тієї давної книжки. Та й, на перший погляд, скупі відомості життєвого шляху однієї людини переплелися з життєписами інших, не менш цікавих особистостей, що в цілому зганяє тінь таємничості з історичного тла подій минулого. Зрозуміло, що під час історичних катаклізмів могла статися плутанина імен, прізвищ та дат. У той же час чіткіше стала просвічуватися версія щодо підстав говорити про цілу когорту Чайківських – нащадків одного з давніх шляхетних українських родів, просвітників-борців за незалежність України. Михайло АНДРІЙОВИЧ, член Національної спілки журналістів України та історико-просвітницького товариства «Меморіал» |
