Майже «не поміченою» пройшла у нашій та сусідніх областях, де випадало жити й працювати поетесі і народній учительці Марійці Підгірянці, не кажучи вже про загальноукраїнські масштаби, недавня пам’ятна дата — 50-ті роковини її смерті. А тим часом для Прикарпаття і всієї України це постать знакова і в красному письменстві, і в шкільництві. У цьому переконаний Василь ЛЕВИЦЬКИЙ, котрий очолює музей Марійки Підгірянки в с. Білих Ославах на Надвірнянщині від самого початку його створення, один із перших лауреатів обласної просвітянської премії ім. Марійки Підгірянки. Про свою славну землячку, її родину він знає все або майже все. Нинішнього року виповнюється чверть віку його дослідницької роботи з вивчення життєвого і творчого шляху поетеси. - Василю, звідки у тебе ця любов до творчості Марійки Підгірянки, це прагнення осягнути духовні обшири її художньо-естетичного світу, особливості її літературного почерку? — Про те, що Марійка Підгірянка народилася в Білих Ославах, я п’ятикласником довідався з публікації в тодішній районній газеті «Радянська Верховина». Невдовзі ми всім класом разом з учителькою поїхали до Львова, вклонилися пам’яті поетеси, похованої на Личаківському цвинтарі. і ще з тих дитячих літ забрунькувала в моїй душі гордість за нашу землячку, яка своїм талантом додала ще більшої слави Білим Ославам. Мабуть, не випадково наше село має таку назву. - Ще дівчиною, що робила перші несміливі поетичні спроби, вона як вірна дитина Карпат обрала собі й відповідне літературне ім’я, під яким увійшла в світ красного письменства... — Власне, завдяки тутешній природі, говірці, пісням, звичаям місцевого населення Марійка Ленерт — рідко хто знає її дівоче прізвище — і стала Марійкою Підгірянкою. Благодатна Гуцульщина випестила оригінальний поетичний талант, який для нас асоціюється насамперед із тим колоритним псевдонімом. Утім, мальовнича краса схилів гір, серед яких розкинулось велике село Білі Ослави, запала в душу тоді ще зовсім маленької дівчинки радше на підсвідомому рівні, аніж усвідомлено. Адже в Білих Ославах вона прожила лише перші свої чотири рочки. Після того сім’я переїхала в Уторопи на Косівщині, куди перевели працювати Марійчиного батька — лісівника Омеляна Ленерта. - А куди пізніше пролягали життєві дороги вчительки-поетеси? — Їй судилося проживати аж у 13 населених пунктах Прикарпаття, Закарпаття, Львівщини, а також Австрії. Марійка народилася під чужою стріхою і померла у найманій квартирі в Рудному під Львовом, згодом це селище увійшло до Залізничного району міста. Своєї хати, власного помешкання вона ніколи не мала. - Чи випало тобі спілкуватися з дітьми поетеси? — У подружжя Домбровських було четверо дітей — Остап, Роман, Дарка та Маркіян. із них лише з дочкою Марійки Підгірянки мені пощастило зустрічатися двічі — у Львові і в Білих Ославах, коли пані Дарія на наше запрошення приїхала на відкриття музею своєї матері. Згодом передала для нього два товсті загальні зошити зі спогадами свого батька Августина Домбровського про Марійку Підгірянку, які я пізніше видрукував сімома подачами в «Гуцульському калєндарі». Зберігаю два десятки листів від дочки поетеси. Я досі шкодую, що 2001-го не поїхав на похорон пані Дарки, хоча і вчасно надійшла телеграма від її племінника Богдана Домбровського, онука Марійки Підгірянки. Та свою провину перед пані Даркою — хай земля їй буде пухом! — думаю, виправив у такий спосіб. Надіслав у далеку Австралію синові Марійки Підгірянки Маркіянові Домбровському фотографію: два занедбані горбики землі на руднівському цвинтарі — лежать поруч на вічному спочинку сестра й дочка поетеси іванна та Дарія. Написав йому відверто, що застав ось таку прикру картину. і в скорому часі отримую з далекої Австралії від пана Маркіяна листа з... подякою за те, що привернув його увагу до стану рідних для нього могил. Невдовзі він переказав своїй племінниці Христині Федорович, жительці Львова, кошти на побудову спільного для тих двох могил надгробного пам’ятника з мармуру. З паном Маркіяном, уже, на жаль, покійним, я кілька разів розмовляв по телефону, за 10 років — 2001—2011 — листування з ним отримав 57 листів, а також спогади про його матір, записані, як він казав, на тасьму, тобто на аудіокасету. - Розкажи, будь ласка, детальніше про свої поїздки до Рудного. — У цьому селищі 82-літня Марійка Підгірянка відійшла у вічність 18 травня 1963-го, — осиротіла галицька земля на чудову поетесу, народну вчительку. Тут вона жила в робітничій родині Миколи Ситника. З його дочкою Галиною Сютою я не раз зустрічався, приїжджаючи до Рудного. Як розповідала мені Галина Миколаївна, вона малою вибігала на другий поверх будинку, де мешкали Домбровські, щоби поспілкуватися з пані Марійкою. І донині пам’ятає, як та наспівувала: Там пташки до безтями Десь між вітами Розсипаються піснями, Наче квітами. Дана, дана, дана гей — Розквітай, наш рідний край. Г. Сюта передала для білоославського музею Марійки Підгірянки меморіальні речі поетеси. З транспортуванням одного такого, як тепер кажуть, артефакту трапився курйозний випадок. Маю на увазі етажерку, яку ми із сином Юрасем везли з Рудного у приміському автобусі №84. і треба ж було, що десь на півдорозі підсіла до нас одна львівська пані, котрій одразу впав в око наш дещо дивний багаж. Побачивши, що етажерка стара, жінка стала кричати до водія, щоб висадив нас з автобуса, бо вона має алергію на антикварні речі. Чи це справді так, чи ні, але та пані навіть почала ковтати пігулки. Тож водієві, мені й іншим пасажирам довелося всю дорогу заспокоювати її. Та вже в’їхавши в місто, водій таки змушений був висадити нас з етажеркою за одну зупинку до залізничного вокзалу. Туди ми почимчикували пішки і ледве встигли купити квитки на поїзд «Львів—Рахів», проте провідник не пускав нас у вагон — вимагав квитка і на... етажерку. Тож за ним я мусив стрімголов, на самих нервах, бігти до каси, — на щастя, черга повірила моїм благанням і пропустила мене до віконечка, — та назад, а Юрась у ті хвилини стеріг меморіальний артефакт біля входу до вагона. На цьому для мене й сина пригоди з нашим негабаритним, але таким цінним для музею багажем не закінчилися. Ступили ми ввечері з підніжки поїзда на надвірнянський перон, а дощ ллє як з відра... Змоклі до нитки, якось донесли етажерку на квартиру до знайомих, щоби зранку привезти в Білі Ослави. Зате які горді ми були з того, що етажерку, якої Марійка Підгірянка торкалася своїми руками, яку заставляла своїми книжками, таки доставили на малу батьківщину поетеси! - Для неї основною — і теж улюбленою — роботою була освітянська праця, що давала бодай якісь засоби існування. «Народна вчителька» звучить як почесне найменування... — Це, сказати б, неофіційне педагогічне звання Марійки Підгірянки. Народною вчителькою називали її прості люди, серед яких вона здобула велику шану. На Закарпатті старожили й нині розповідають, як на дорозі поважні разди знімали капелюха перед учителькою пані Марійкою. Місцева влада переводила її вчителювати у щораз інше село. Тож діти бігли за возом і плакали — просили, щоб вона поверталася до їхньої школи. Марійка Підгірянка мала Божий дар не тільки поетеси, а й педагога. Вчителюванню вона віддала 40 років свого життя. - Та повернемось до поетичної грані цієї неординарної особистості. Не скажеш, що в радянські часи ім’я Марійки Підгірянки аж так уже цілковито замовчувалось, що взагалі не друкували її творів. Радше, воно було оповите якоюсь недомовленістю... — Парадоксально, але цю недомовленість, недооцінку творчого доробку Марійки Підгірянки створювали самі ж українські радянські літературознавці епізодичними куцими згадками у своїх статтях про неї як про «дитячу письменницю», котрими мимоволі чи й свідомо натякали читачеві: а для дітей, знаєте, можна писати будь-як... А ще вони применшували й навіть нівелювали значення творчості Марійки Підгірянки в контексті літературного процесу її «локалізацією», здрібненням. Ті ж літературознавці штучно прив’язували до псевдоніма, котрий поетеса обрала для себе, антураж у вигляді «потічків» і «смерічок», які знаходили у її віршах. Широкий читацький загал тоді просто не міг знати, що письменниця опріч публікованих вряди-годи у пресі дитячих віршиків невинного характеру, цілком нейтральних з політичного погляду, є автором творів виразної національно-патріотичної спрямованості — поеми «Мати-страдниця», «Олександр Духнович», оповідання «Малий Василько» — та духовно-релігійної тематики, яку авторка часто поєднувала з тією ж темою українського патріотизму — вірності своїй вірі, звичаям, мові: ціла низка поезій, оповідання «Марійчин Великдень», п’єси «Гануся», «Святий отець Миколай в гостині на Підкарпатській Русі» та «Вертеп». Такі твори за тоталітарного режиму, що страхав людей «українським буржуазним націоналізмом» й оголосив «опіумом для народу» релігію, ясна річ, ніхто б не посмів передрукувати, а п’єси поставити на сцені. Ось чому в радянські часи творча постать Марійки Підгірянки не мала належного поцінування серед шанувальників красного письменства. Тим часом вона як співець дитячих душ, я б сказав, була по-своєму геніальною. У неї любов до слова живилася теплотою любові до дитини — поетеса глибоко знала її душу і тонкощі натури. - Мабуть, ти як дослідник порівнював тексти препарованих ідеологічними цензорами творів письменниці з оригіналами... — Скажімо, зазнав суттєвих втручань при підготовці до опублікування текст п’єси «В чужім пір’ю». Позмінювано окремі рядки, а де літредакторові виявлялося не під силу переробляти значні масиви тексту, він їх просто вилучав. У збірочці «Ростіть великі», що побачила світ 1979-го у львівському видавництві «Каменяр», передрукували написаний 1925 року вірш «Лисиччина штука». При цьому рядок «Ой Боже, мій Боже, пошли що їсти» перероблено на «Ой доленько ж, доле, пошли що з’їсти». У вірші «Киця-Миця й Крілик-Трілик» 1936 р. поетеса написала: «Несла Киця у торбині малюночки жовті й сині». У тексті ж, який надрукували в згаданій збірці, читаємо: «Киця-Миця у торбині малюночки несла сині». Як бачите, навіть, можливо, цілком випадкове для авторки дитячого віршика поєднання двох кольорів здалося далеко не випадковим ідеологічним цензорам. - Цікаво, а нині широко відомий вірш Марійки Підгірянки, що починається рядками «Ой не нам та не нам в кайданах ходити», в радянські часи не пробували переробити? — Цей вірш, вміщений на першій сторінці першої книжечки Марійки Підгірянки «Відгуки душі», виданої у Львові 1908 р., через його гострий соціально-політичний зміст просто замовчували. Вірш не дозволяли передруковувати упродовж цілих восьми десятиліть (!): він не подобався жодній окупаційній владі — ні австрійській, ні польській, ні радянській. Тож уже старенька письменниця жила в умовах пересторог, побоюючись, що тоталітарний режим з його репресивною машиною може будь-коли нагадати їй ті давні «ідейно шкідливі» твори. Не випадково і син поетеси Маркіян довгі роки не подавав про себе матері жодної звістки з Австралії, щоб їхній листовний зв’язок не обернувся якимись неприємностями для його рідних в СРСР. - А як, власне, ти й інші ентузіасти повертали ім’я Марійки Підгірянки її односельцям і загалом прикарпатцям? — Перше велике вшанування пам’яті Марійки Підгірянки відбулося в Білих Ославах 29 листопада 1989 року — на зорі духовного й національного відродження України, коли ми ще відчували на своїй шкірі морози тоталітарного режиму. Хвилюючим для всіх моментом було урочисте відкриття художньої меморіальної дошки Марійці Підгірянці на фасаді контори місцевого лісництва. Аби пробудити інтерес наших краян до імені поетеси, яке в радянські часи залишалося маловідомим, до її літературної творчості, я того ж таки 1989-го попросив тодішнього в. о. редактора івано-франківської багатотиражки «Лісовий комплекс» Петра Парипу передрукувати з машинописного тексту, наданого краєзнавцем, уродженцем Білих Ослав Василем Слезінським, поему «Мати-страдниця». і вона з’явилася в цій газеті — п’ятьма подачами. Громадськість Білих Ослав запалилася ідеєю створити музей Марійки Підгірянки. Ми збирали експонати, оформляли вітрини. Відкрився музей 1996-го якраз на Зелені свята. Розмістили його в спорудженому наприкінці ХIХ століття будинку священичої резиденції, який гармонійно співіснує з горішньою дерев’яною церквою, збудованою 1746 року, — пам’яткою архітектури державного значення. Ймовірно, у цьому Божому храмі батьки хрестили маленьку Марійку. - Як науковий працівник музею Марійки Підгірянки ти, Василю, не раз говорив на різних зібраннях, писав у пресі, що Білі Ослави повинні мати пам’ятник славній своїй уродженці... — Справа нарешті зрушилася з місця. Цього року громадська організація «Моє рідне село Білі Ослави» почала збирати кошти на пам’ятник поетесі. З івано-франківським митцем Володимиром Довбенюком, який творитиме її скульптурний образ і недавно побував у Білих Ославах, ми визначилися, що найкращим місцем для пам’ятника буде подвір’я музею. А на полотні образ молодої поетеси вже створив надвірнянський художник лауреат районної літературно-мистецької премії ім. Надії Попович Дмитро Угринюк — великий портрет Марійки Підгірянки він у переддень 50-х роковин її смерті подарував нашому музею. Хочемо також ініціювати присвоєння імені Марійки Підгірянки, яким ще в рік проголошення незалежності України було названо головну вулицю Білих Ослав, і сільській школі. - Ти не просто досліджуєш творчу спадщину поетеси, а й докладаєш зусиль до її видання... — Працюючи в бібліотеках, приватних та державних архівах івано-Франківська, Коломиї, Львова, Ужгорода й Києва, віднаходжу, вивчаю і систематизую ще не відомі нашим сучасникам твори Марійки Підгірянки, матеріали про неї. Підготував до друку, упорядкував і видав уже 10 книг її творчої спадщини. Найповніша і найоб’ємніша — «Для Вкраїни вірно жиймо» (2009). Цей видавничий проект було реалізовано завдяки фінансовій підтримці облдержадміністрації та сина поетеси Маркіяна Домбровського. На його прохання велику кількість примірників унікального майже 800-сторінкового тому відвезено до Києва, щоб парламентська бібліотека передала їх у всі обласні книгозбірні України. Виходили друком книжки з творами Марійки Підгірянки і за гроші мої, моїх друзів-меценатів, багато з яких нині перебувають на заробітках у США, за кошти з районного бюджету. Видання, так би мовити, ювілейної — десятої з цих книжок профінансував Юрій Дерев’янко, нині народний депутат України. Йдеться про зроблений Марійкою Підгірянкою вільний переклад з чеської мови на українську роману Даніеля Дефо «Робінзон Крузо», який напередодні 50-х роковин смерті поетеси вийшов друком в івано-франківському видавництві «Нова Зоря». Цей повчальний для дітвори твір, один із найкращих у бібліотеці світової класики, вона переклала 1924 року. Паралельно в тій же «Новій Зорі» я видав буклет про наш літературно-краєзнавчий музей — тисячним накладом, як і всі десять книжок творчої спадщини письменниці, котрі я підготував до друку й випустив у світ. - Як би ти, Василю, підсумував нашу розмову про повернення імені поетеси й народної вчительки Прикарпаттю, всій Україні? — Створений 17 років тому в Білих Ославах музей Марійки Підгірянки теж вагомо прислужився тому, що нині її творчість вивчають в українській школі. Вірші й оповідання письменниці вміщують у читанках та хрестоматіях, що виходять не тільки в івано-Франківську та Львові, а й у Києві, Харкові, Донецьку. і це вважаю найкращим пошанівком пам’яті поетеси, це для мене найбільша радість. Іван Гаврилович |
