Прогрес, як відомо, штука невпинна. Людство не припиняє придумувати нові способи полегшити собі життя. І разом з цим багацько колись таких необхідних професій просто розчиняються в часі. Спогадами про фахівців з минулого століття, яких уже не зустрінеш, з «Репортером» поділилися відомі в місті старожили та краєзнавці.
Знайти стрілочника «Життя у Станиславові піднялося завдяки залізниці, – говорить Роман Фабрика, засновник музею родинних професій і почесний громадянин міста. – Я сам із сім’ї залізничників, тому можу розказувати про це годинами». Понад півстоліття тому залізниця, звісно, відрізнялася від нинішньої. Ключова відмінність – тоді коліями ходили паровози. Як розповідає Фабрика, паровозна бригада складалась із трьох людей – головного машиніста, його помічника та кочегара, а вагонна служба – з головного та старшого кондукторів. Обов’язки тих людей змінилися, але ці професії існують і нині. Усі, крім кочегара. Нема паровозів – нема й потреби закидати вугілля у топку. «А робота то була не з простих, – продовжує пан Роман. – Аби доїхати з Франківська до Львова, треба було перекидати з тонну вугілля. Не дивно, що ходили вони вічно замурзаними». До слова, цікавий і більше не існуючий обов’язок був і у кондукторів. Так головний мав невелику трубку – ріжок. Дуючи в нього, він сповіщав про відбуття потягу. А старший кожного вечора чіпляв до останнього вагона ліхтар. То був сигнал для машиніста наступного потягу, аби часом не сталося аварії. Обов’язки людей, які працювали на коліях, теж були іншими і значно складнішими. «Стрілочник Онисько, коли поїзд близько, семафор підводить, стрілку переводить», – є такий віршик у Платона Воронька. «Стрілочник сидів у спеціальній будці, йому повідомляли, коли має приїхати поїзд і що треба пересунути стрілку, – каже Роман Фабрика. – Нині це робиться автоматично, а колись треба було добре піднатужитися. Щодо семафорів – то це були металеві вежі з двома «крилами», вночі на них виставлялися ліхтарі. Положення крила та світло – це і були знаки для машиністів. І так щовечора, чоловічок-колійовець ніс до семафора два величезні ліхтарі». І хоч робота та була дуже відповідальною, стрілочники вважалися найнижчим рангом і саме їх найчастіше карали за різні оказії. До речі, звідси й приповідка – «знайти стрілочника». Щодо пересувань, то варто згадати ще одну цікаву професію – поромників. Чи точніше поромниць. Бо, як каже краєзнавець Леонід Орел, цю роботу найчастіше виконували саме жінки. «То не була важка праця, – пояснює він. – Якщо треба було фізичну силу, то на поромі завжди було повно народу. А вона ж керувала, дивилася за порядком, сварилася з тими, хто без черги лізе і т. д.». За словами Леоніда Орла, поромів у нас було чимало, бо то значно дешевше, ніж збудувати міст. От, у Незвиську (Городенківський район) і нині є сліди порому – величезні стовпи. Поперек річки від одного стовпа до другого протягувався трос, на тому тросі кріпився пором. Поромники працювали цілодобово, чекали, коли ж збереться досить народу, аби переправити. З іншого берега, бувало, кричали: «Подай перевозу!». У 1950-ті роки пороми ще були, пригадує Орел. А потім уже відновили мости. Та ще й був випадок – на переправі Маринопіль-Побережжя втопився п’яний чоловік, усе «повісили» на поромника. Так вони усі й позакривалися.
Коминяр приносить удачу «Він мав чорну блискучу форму, а на плечі носив лопатки, гирі, дроти», – так Роман Фабрика описує станіславських сажотрусів, чи, як їх називали у нас, коминярів. Відомо, що колись будинки опалювали вугіллям і дровами, від цього у димарях наростала сажа, відповідно, чистити треба було хоча б раз на рік. Це й робили коминярі, які, до речі, були у штаті комунгоспів. «Коминяр мав драбину, ліз на димохід, опускав у нього металеву гирю на шнурку вниз, так збивав сажу, – каже Фабрика. – А вже знизу вибирав ту сажу лопаткою». Пригадує, як був ще малим, то, коли з друзями зустрічали на вулиці коминаря, треба було обов’язково зловитися за його чорний ґудзик, така от прикмета на удачу. Нині ж будинки обігрівають газом, тому і в коминарях нема потреби. Хоча, каже Роман Фабрика, роки з три тому в Рогатині він ще зустрічав здорованя саме такого фаху. З вугіллям була пов’язана ще одна цікава професія. Піднощики. «Домів з ліфтами у місті було обмаль, – розповідає Леонід Орел, – а затягнути вугілля на верхні поверхи дуже не легко. Тут на поміч приходили піднощики. Цим переважно займалася єврейська біднота. Є навіть такий анекдот, по-польськи вугілля то «wegiel» (венгель). От іде той піднощик повз кам’яницю і кричить «вонгель» «вонгель». А якийсь лоботряс стоїть на балконі та киває йому, мовляв, неси сюди. Той ледве виліз, а панок так культурно каже: я перепрошую вас багато разів, але правильно – не «вонгель», а «венгель». Голосними викриками шукали собі клієнтури не тільки піднощики. «От були ще такі точильники, – розповідає Роман Фабрика. – Носили з собою саморобний верстат на плечі, ходили й кричали «ножі, ножики, ножиці, точимо». Часто їх можна було зустріти біля перукарень, бо там тупилися бритви, та їдалень – кухарки виносили ножі». Так само ходили вулицями і дротярі, щоправда, більше селами. Ці люди «рятували» глиняний посуд. «От перегріла ґаздиня горщик, пішла тріщинка, а викидати шкода, – каже Фабрика. – То дротяр за помірні гроші обплітав його мідним дротом. І горщику уже не загрожувало розлетітися».
І дрібка солі Чи знаєте, що означає слово «биндюжник»? Якщо знаєте, то, напевно, воно перш за все асоціюється у вас з Одесою. Найбільше завдяки пісні про Костю-моряка, саме коли він заходив у пивну, вставали всі биндюжники. А виявляється, і в нас була професія з такою назвою. «Це нині воду й різні товари возять у спеціальних машинах, – розказує Роман Фабрика. – А у повоєнні роки їх возили на биндюгах, це була така широка підвода без боків. Як нині пам’ятаю, запряжена кіньми – німецькими ваговозами. Тож той, хто керував тою підводою, називався биндюжником». Зі свого дитинства пан Роман ще пригадує таку професію, як солевар. «То тепер – ідеш у магазин, яка хочеш сіль є. А колись люди робили її з ропи, – продовжує він. – У нас Болехів, Долина, Делятин і далі у гори, там є виходи соленої води. Мій тато ще як працював на залізниці, то буває набере там сировиці, привезе додому. Далі беремо велику німецьку трофейну сковорідку і на плиту. Вода випаровується, сіль лишається. А люди це мали за професію. Собі робив і на базар відвозив». Тут ще можна багато кого перелічувати. І стельмахів – які робили колеса до воза, і боднарів – виготовляли діжки, і навіть прачок, які за відповідну плату приводили в порядок чужий одяг. Цей список ніколи не закінчиться. Одні професії з’являтимуться, інші зникатимуть. Одними з перших «на вмирання» сьогодні записані журналісти… ЄВГЕНІЯ СТУП’ЯК |
