Частина людей обурена тим що ніхто не опікується будинком на Січових Стрільців 18. Багатостраждальна пам'ятка з лютого не має "покровителя". Другі вважають це ще одною зайвою проблемою для міста, яких і так багато. Мовляв вже дістали з цими пам'ятками, тут важливіші є питання. А ситуація справді паскудна. Будинок, який пробув у аварійному стані уже, виявляється, років вісім - є найстарішим будинком (1830) в цій "новій" (порівняно з середмістям) частині міста. Так званий допожежний. Бо навколо в більшості згоріло 1868 році і відбудовано наново вже пізніше. Необхідні велетенські гроші на реставрацію і просто гроші на чекання допоки сам упаде і зовсім не потрібно грошей щоб збудувати тут нову вежку (навіть заробити на тому можна). Ніхто не заперечує проти охорони і реставрації пам'яток, але коли ставиться питання про необхідність вкладення грошей в реставрацію виникає обурення - а чого, мовляв, потрібно гроші, яких теж катма, викидати "на вітер". Хвалитись історичністю і старим містом приємно, але готовність віддавати суттєву долю грошей на реставрацію не будем. Нас в історичній архітектурі цікавить лише експлуатація споруди і її відповідність практичним питанням -як житло, магазини, харчування, офіс, на крайній випадок школа і розваги. А який практичний сенс в історичності, або хоча б естетиці. У нас я майже не знаю таких людей не те що потенційних інвесторів. І от стоїть напівзруйнована споруда, що є архівом знань і вмінь попередників,який може повертати нас час від часу у минулі досвіди і підказувати, як не наступати на якісь там чергові граблі - як будівельний, ментальний, політичний та й життєвий досвід - і всіх сама по собі вже дратує. І громадян і пішоходів і водіїв і комунальників і керівництво міста і депутатів, і підприємливих людей і невігласів.. всіх. І не має людей, що планують, вигадують, відкладають всі справи задля відбудови. Повернення нам нашого спадку. Ніхто не буде просто "в шухляду" задурно проектувати проекти реставрації, як це робили поляки після війни, або сотні ентузіастів по європах, що опановують свою старовину. У нас завше заходяться групи людей, громади, об'єднання, партії, що на все згодні, аби спорудити черговий пам'ятник. Знаходяться під небайдужих творців цих пам'ятників гроші, важелі впливу, громадська опінія. А от справжня спадщина, автентична не має такої любові. Я постійно дивувався з такої пристрасті до пам'ятників. Зрозуміло - це частина нашого урбаністичного середовища, як квіти чи красивий посуд в кімнаті. От стоїть Міцкевич у сквері, але більшість його й не читали, та й не дуже привязують його до міста. Але він є вдалим і гармонійним продовженням міської аури. А цю ауру в першу чергу творить стара історична забудова. То чому не думати про неї в першу чергу. Чому нас не болять хвороби пам'яток-споруд і ми не створюємо комітетів по захисту нашої містової аури - окремих будинків. якихось ініціативних груп будівельників, архітекторів? Шкода, що не має у нашому місті такої звички громадян опікуватись окремими "хворими" пам'ятками. Такі речі як цей будинок, як Палац Потоцьких, Стара броварня можуть бути врятовані лише громадою. Закон і влада зможуть якось віднайти винних, але відбудувати не зможуть. На жаль такі реалії сучасності. От, наприклад, Палац Потоцьких - немає потреби переконувати і в цінності і в важливості, а нічого ж не зрушилось. Навіть існування великих грошей (таких як в Бахматюка у Івано-Франківську точно ні в кого немає) зовсім, виявляється, не є передумовою рятівних зусиль і кроків. Лише якась кревна зацікавленість (не практицизм і розрахунок) допоможе всім нам. А цього нам мабуть не дано - бо небагато нас Станіславчиків, що як не заплачуть то скривляться. Важко звинувачувати Бахматюка, що йому рожденому в Станиславові, не болить. Звісно, йому ця тема набридла. Але він вже давно не живе тут і вряд що колись таки повернеться. А очі не бачать - серце не болить. А пану Давидюку, що мусить опікуватись броварнею, теж не болить - як не болить йому Болехівська солеварня, чи Пнівський замок. Це не було у його дитинстві. Може дійсно шукати справжніх власників будинків споруд, їх внуків і кликати рятувати що можна, може їх сльозами вмити ці рани. А тоді доведеться признатись що ці нащадки є в Німеччині, Ізраїлі, Америці, врешті у Польщі. А їх як не хочеться просити, ми ж ще й самі не освоїли цю землю. Соромно. До речі Польське міністерство культури має назву Міністерство культури і охорони культурної спадщини... А у нас, наприклад, назва управління культури ОДА звучит як Управління культури,релігій і національностей. Все зрозуміло - очевидно у нас мусять бути такі пріоритети. Панчишин Ігор Архітектор. Відділ охорони культурної спадщини Івано-Франківського МВК |
