Особа Дмитра Дорошенка пов’язується перш за все з авторством книги «Нарис історії України», яка є одним з найповажніших академічних видань у даній сфері. Поза цим, він був політичним діячем, істориком та літературознавцем. У листопаді 1918 р. очолював міністерство закордонних справ Української держави гетьмана П.Скоропадського, а з 1919 р. – в еміграції, де був організатором і співробітником українських наукових установ. Помер на чужині у березні 1951 р. З квітня 1917 р. і до 22 серпня 1917 р. його доля була безпосередньо пов’язана з Галичиною. Був він у цей час крайовим комісаром Галичини й Буковини, якого призначив Тимчасовий уряд Російської імперії. У автобіографічному творі «Мої спомини про недавнє минуле» (1914 – 1920) він згадує про те, як відвідував Галич в 1917 році. Російська імператорська армія у тому часі відкинула австро-угорські війська на захід і захопила Галич та Калуш. Д.Дорошенко на новоприєднаних територіях повинен був встановлювати російську адміністрацію (слід зауважити, що робив він це толерантно до місцевого населення і до всього, що було пов’язано з українством – А.Ч.). Дорога із Станіславова до Галича була вражаючою. Наслідки роботи російської артилерії були жахливі. Першим, що в Галичі відвідав Д.Дорошенко, був старостинський замок. До розкопок Я. Пастернака у Крилосі ще залишалося майже 20 років, тому Д.Дорошенко вважав замок руїнами княжої фортеці. Дмитро Дорошенко хотів поспілкуватися з кимось із місцевих жителів, щоб довідатися про їхнє ставлення до нової влади, розпитати про життя. В Галичі він нікого не знайшов. Його населення втекло або поховалось перед росіянами. Заїхав у Залукву. Вже там він побачився з місцевим священиком о. Муликом. Із Залукви планував Дорошенко поїхати до Калуша, але зміг з великими труднощами дістатися тільки до села Вікторів... Тут в авто почали «лускати» шини. Довелось вертатися просто до Станіславова. Про все це він детально напише у своїх спогадах. Можливо, й багато зробив би Дмитро Дорошенко для української справи, але не довелося... У серпні 1917 р. російські війська відступили з Галичини й Буковини перед наступаючою цісарсько-королівською армією.
Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 рр.) "...Як тільки прийшла до мене звістка про успіх наступу і про здобуття Галича й Калуша, я негайно виїхав туди на місце, щоб відразу впровадити нашу адміністрацію в новоздобутих повітах. Від Станіславова до Галича яких-небудь 28-30 верств, їхати довелось серед тільки що захоплених позицій і ближчого запілля ворога. Все кругом – страшна картина руїни, немов тут пройшов землетрус. Наслідки роботи російської артилерії були жахливі. Скрізь неприбрані трупи. Два дні підряд йшов дощ. Все перетворилося в одну брудну масу, з якої стирчали колоди, останки зруйнованих окопів, залізні щити, уламки бетону, а іноді й людські тіла. Понад дорогою розкидані розбиті вози, лафети гармат, кінські трупи. Шлях, і без того розбитий, обернувся в якийсь кисіль, по якому ледве-ледве просувалося авто. Назустріч попадалися військові вози й окремі вершники. Ось понад дорогою в лісі забіліли хатки з березовим парканом – це покинуті німцями бараки. Нарешті серед дерев зліва показався високий горб, а на ньому руїни мурів. Це й є знаменитий Галич, руїни княжого замку. Хоч і як я поспішав, але не міг собі відмовити, щоб не зупинити авто й не вилізти на той горбок подивитись. Серед руїн, на порожніх місцях, – грядки з картоплею, капустою та фасолею. Це хазяйновиті німці розвели були тут городину, та не їм довелось спожити. Внизу, у підніжжя замкової гори, простягся скромний Галич, а там далі блищала срібна смуга Дністра. Місто напівзруйноване й порожнє. Населення повтікало чи поховалось. Я поїхав до сусіднього села Залукви (колись це було передмістя княжого Галича). Мені хотілося побачити когось із місцевих жителів, що тільки що перейшли під нас з-під Австрії. В селі Залукві я застав місцевого священика, старенького отця Мулика. Його будинок був весь набитий солдатами, а йому з родиною залишили тільки одну кімнату. Панотець і його родина, довідавшись, хто я, дуже мною зраділи. Мені подали останні числа «Діла», «Вісника Союзу визволення України», оповідали про життя по той бік фронту, про тамошні настрої й надії... Уявляю, як вони мусіли бути розчаровані! Отець Мулик гірко скаржився на солдатів, що зневажили його, штовхали кулаками в груди, вимагали грошей, грабували в Галичі крамниці. Паніматка заходилась готувати для мене й моїх супутників каву і була дуже засмучена, коли я відмовився, бо дуже поспішав далі до Калуша, про який я в Галичі почув тривожні звістки. Я пообіцяв їй заїхати на довший час при повороті, але слова свого додержати не зміг. З великими труднощами доїхав я через село Викторів до річки Лімниці. Почали лускати шини в автових колесах, а направляти їх серед страшної багнюки була чиста мука. Перед самою Лімницею знов сталася біда з нашою машиною, і я затримався тут на цілу годину в якійсь порожній хаті. Але довелось вертатися просто до Станіславова, бо на зіпсутій машині не можна було ризикувати переїхати річку вбрід, а мости всі були понищені…". Андрій Чемеринський |
