Вівторок, 2019-10-15, 2:09 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Серпень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
 
Архів новин
Головна » 2019 » Серпень » 27 » Як галицькі селяни 100 років тому зі школою воювали
9:23 PM
Як галицькі селяни 100 років тому зі школою воювали

У другій половині ХІХ – на початку ХХ століть ставлення галицьких селян до школи та вчителів було суперечливим.

З одного боку, вони хотіли своїх дітей «вивести в люди», а з іншого – ухилялися від шкільних обов’язків, пише “Репортер“.

 

Наука хлопові осоружна

Селяни дивились на школу дуже практично. Вони швидко втрачали довіру до вчителя, коли бачили, що з навчання немає користі. До того ж, відправляючи дитину до школи, господар втрачав одну робочу силу. Як зазначав письменник В’ячеслав Будзиновський, у другій половині ХІХ століття до школи «слав дитину тільки той хлоп, котрий хотів сина вивчити на дяка або дати на теологію. Загал хлопів тоді до школи взагалі не дуже палився. Обов’язкова наука, ще й в літі, коли дитина потрібна на пасовиську, хлопові взагалі осоружна».

Освітою дівчат геть не переймалися, дивились як на майбутніх «відданиць» і господинь.

Оптимізму не додавали й повідомлення у пресі про безробіття української інтелігенції. Також серед загалу побутували думки, що навчання веде до хвороб, особ­ливо туберкульозу (сухотів). Правда, на це були деякі підстави, бо харчувалися учні погано, а більшість шкіл не відповідали санітарно-гігієнічним нормам.

Крім того, школа – це додаткові витрати. Адже громада мала звести чи винай­няти приміщення, облаштувати класи, виділити землю під сад і город, утримувати сторожа. Якщо у будівлі не передбачалася кімната для вчителя, то громада зобов’язувалася виплачувати педагогу ще й «додаток на житло».

 

Арешт за прогули

Батьки, діти яких без вагомих причин не ходили до школи, мали сплатити від 1 до 10 корон штрафу, або відбути 1-2 дня арешту. Якщо пропуски повторювалися, сума могла подвоїтись. Зобов’язуючись щотижня подавати списки прогульників, вчитель мимоволі ставав об’єктом нарікань.

Наприклад, газета «Галичанин» від 11 червня 1896 року повідомляла про побиття педагога мешканцями села Конюшків Бродівського повіту. Селян розлютило, що вчитель повідомляв шкільну раду про пропуски їхніх дітей.

Конфлікти між педагогами й селянами відобразились і у творчості Івана Франка, Миколи Дерлиці, Костянтини Малицької, Марійки Підгірянки, Івана Федорака та інших. Письменник і педагог Дмитро Макогон в оповіданні «Побіда» описав реакцію мешканців невеликого села на рішення староства заснувати школу: «Ціле село заворушилось. Діти сиділи по хатах і через вікна цікаво визирали надвір, жінки голосили, а чоловіки цілу днину пробували в корчмі. Пили і радили».

Громада ухвалила рішення відмовити вчителеві у харчуванні та не пускати дітей до школи. На третій день бойкоту він покинув село і пішов шукати нову посаду.

 

Гуцули вважали за лихо

Особливо напружено складалися стосунки освітян із селянами у віддалених селах Гуцульщини. Місцеві вважали школу за лихо, яке пани придумали їм на згубу. До того ж, несумлінних вчителів також не бракувало.

«З перших часів то були такі учителі нездібні, що не хотіли дітей учіти, казали, що ліпше людям не докучати. А хлопи-гуцули самі не учені, то були раді, що учителі їм не докучають, та ще учителям давали по баранови за то, щоби діти були баранами… Були і такі учителі, що дітей зіставит рано у школі, а сам піде по своїх ділах і більше того дня його не видно» – писав Юрій Ґулюк, війт села Жаб’є (Верховина).

Конфлікт поглиблювався через погану обізнаність вчителів із вдачею гуцулів. Так, педагог Дмитро Батюкобурився, коли до нього в гості прийшов чоловік із топірцем за поясом. Він розцінив давні звичку гуцулів завжди носити зброю як нахабство. Гість теж страшенно здивувався… Втім, з часом стосунки вчителя з місцевими налагодилися, адже той добре знав цілющі властивості трав і лікував селян.

Так само поступово завойовував довіру і вчитель Володимир Поліщук. Спершу горяни хотіли його позбутися, навіть підпалили вночі шкільний будинок. Яким ж було їхнє здивування, коли зранку усміхнений Поліщук (а врятувався він просто дивом) зібрав дітей і повів навчатися на прив’язану до берега дарабу (пліт, збитий із дерев’яних круг­ляків, до якого кріпилося кермо – авт.). Гуцули ж, зціпивши зуби, за наказом війта взялися будувати нову школу.

Подібна ситуація була в селі Голови, куди у 1900 році приїхав учитель Лука Гарматій. До того школа 10 років стояла порожньою. Місцеві подейкували, що там вночі гуляють чорти. То новий вчитель разом із священником посвятили будівлю. До цього залучили ще й війта, який носив посудину із зерном та чотирма хлібинами. Після молебня Гарматій чотири рази вистрілив із пістолів – місцевим таке дуже сподобалось. Поступово селяни перестали дивитися на школу як на «оселю зла», а її директор завоював любов у школярів та їхніх батьків.

 

До школи на батькових плечах

Втім, були й села, де батьки зі шкіри дерлися, щоб діти здобули освіту. Спрацьовував принцип: «Сусідський син у гімназії, а ми чим гірші?». До таких належало село Серафинці на Городенківщині, з якого походить відомий адвокат і громадський діяч Лев Бачинський. Кількість учнів середніх шкіл (гімназій) із цього села сягала 60-70 людей. У Серафинцях навіть жартували, що в них на кожній печі сидить гімназист.

Деякі селяни заради освіти дітей продавали частину майна, або ж показували вражаючі приклади самозречення. Коли хурделиця замітала дорогу, й усі діти залишалися вдома, неграмотний Максим Шмігер із села Розношинці на Збаражчині носив свого сина Йосафата до школи на плечах. Потім юнак став найкращим серед учнів Тернопільської гімназії, а пізніше – серед студентів медицини у Кракові. «То глибина, не чоловік», – говорив про нього Василь Стефаник.

Люди дарували землю під школу або віддавали частину свого житла. Коли у Колінцях (нині Тлумацького району Івано-Франківської області) до початку навчального року не встигли завершити будівництво школи, селянин Іван Яців віддав власну хату, а сам з родиною переселився у стодолу.

Крім того, селяни захищали вчителів-українців від репресивної політики поляків. Вони писали петиції, висилали делегації до представників місцевої влади та бойкотували навчання. Зокрема, так зробили мешканці села Мужиловичі (тоді Яворівського повіту) – після призначення вчительки-польки вони відмовилися посилати дітей до школи. Бойкот припинився, коли до села повернулася учителька-українка.


Переглядів: 16 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019