П`ятниця, 2021-10-22, 3:16 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
 
Архів новин
Головна » 2011 » Липень » 15 » Коломиянин, військовик, виховник
10:20 AM
Коломиянин, військовик, виховник
Була колись у Спасі велика і заслужена родина Гаврилюків, про яку достеменніше можна довідатися з «Енциклопедії Коломийщини». Дмитро й Параска Гаврилюки мали 16 дітей, з яких вижили не всі. А з тих, яким судилася велика доля, найвідомішими були Ілько Гаврилюк – професор Коломийської гімназії і сотник УГА, Степан Гаврилюк – писар у Найвищому суді у Відні, священик УГКЦ Олекса Гаврилюк, а Михайло Гаврилюк працював надлісничим у Польщі.

Здібністю та національною свідомістю відзначалися і їхні діти та внуки. Тут поведемо мову про сина Михайла Гаврилюка – Ореста Гаврилюка, який 18 липня цього року відзначає своє 80-річчя. Народився Орест у с. Винятинці, тепер Заліщицького р-ну Тернопільської обл. Згодом навчався у Коломийській гімназії, у перебігу Другої світової війни еміґрував з батьками на Захід: Німеччина, США. Згодом у США закінчив Університет святого Людвика в м. Сент-Луїс, медичну школу в університеті в Міссурі (м. Колумбія), отримавши диплом доктора медицини, школу охорони здоров’я в Колумбійському університеті, школу Командування й Ґенштабу Армії США у Форті Левенворт.

Доктор О. Гаврилюк служив у Армії США, де пройшов шлях від рядового до полковника, двічі стажувався в Пентаґоні як дорадник Головного лікаря Армії США в ділянці пошесних недуг. Нагороджений дев’ятьма військовими медалями.

Звільнившись у запас 1987 р., він ще працював медичним дорадником залізниць, був дорадником Департаменту оборони США з питань фізичної кваліфікації військовиків.

Ювіляр ніколи не поривав з українським громадським життям. Брав активну участь в Українському лікарському товаристві, член НТШ, діяльний у церковному житті діаспори. Від 1943 року – Орест Гаврилюк належить до Пласту. У 1988 – 1994 рр. очолював світовий провід Пласту як Голова Головної Пластової Булави. Відроджував Пласт в Україні, опублікував багато матеріалів на сторінках пластових видань, упродовж 18 років був редактором пластового журналу «Вогонь Орлиної Ради». Писав і на медичні та військові теми.

Мешкає доктор О. Гаврилюк у м. Елкінс Парк біля Філядельфії (США). 

"...Були гнівні дні Другої світової війни. Тато відвіз мене, 12-літнього юнака, на науку до Коломиї.

За Польщі, тобто в 1930-их роках, ведена поляками в Галичині політика не дозволяла українцям працювати за фахом. Отож мої батьки: тато – інженер-лісівник і мама – вчителька були змушені заробляти на хліб насущний у корінній Польщі. Там і проминуло моє раннє дитинство, далеко від усього українського. Тільки як я трішки підріс і навчився читати (мама вчила мене окремо від польських дітей), дала мені матуся в руки «Кобзар» і промовила:

«Бери, читай, тільки не показуй другим дітям (полякам), бо там пише про ляхів!» Вряди-годи їздили ми з мамою, рідше з татом, на короткий літній відпочинок у рідні сторони. Дуже неясно пам’ятаю побут в Спасі малою дитиною. Мій дідо, заможний господар Дмитро Гаврилюк, примістив нас на нічліг у своїй клуні. І на все життя запам’яталося, як я лежав на сіні і як воно мене дуже кололо. А в неділю перед церквою були юрби людей. Припускаю, що то мав бути Великдень, року, може, 1934-го?

Першого вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. Німці скоро зайняли терени, де ми жили. А Галичину забрав собі Сталін. Та ненадовго. 1941-ий рік приніс наступ німців далі на схід, витискаючи совєтів із західноукраїнських земель. Відновилися зв’язки з рідними там. Важко було сприймати вістки про муки й загибель родичів з рук радянських карателів.

Зачувши, що в Коломиї діє українська гімназія, тато повіз мене туди. Замешкав я у мого стрийка (татового брата), професора Ілька Гаврилюка, який тоді вже не вчив у школі, а завідував гімназійною бурсою та там і мешкав: вул. Гімназійна, ч. 2. І я поволі почав пройматися всім, що рідне. Тепер я впевнений, що саме тих пару років, які я провів у Коломиї, сформували мій світогляд і зробили з мене українського патріота, яким я залишився на все життя. На початок, щоб я якось звикав до нових обставин, післали мене до народної школи ім. Шевченка. Там один учитель чомусь дуже насміхався з мене, називаючи мене «Maikaefer», тобто «Травневий хрущ». Бо я прибув туди у місяці травні.

Проходивши туди два місяці, до кінця шкільного року, я склав вступний іспит до гімназії, де мене призначили відразу до другої кляси.

Раз по дорозі до школи ім. Шевченка зайшов я до польської крамниці за якоюсь дрібничкою і запам’ятався комплімент продавчині: «Як пан ладнє муві по польську!», тобто «Як пан гарно розмовляє польською!»

Одного разу приїхав додому мій двоюрідний брат, Олесь Гаврилюк, який студіював у Львові. Він десь роздобув і привіз з собою штолі до кінських підків, доволі велику кількість. Олесь доручив мені постаратися, щоб ті штолі розпродати. Отож я ходив по ринку в Коломиї і вигукував: «Штолі, штолі, штолі…». Кому не стало – я запросив зайти до бурси, де ще був доволі великий запас. Ой, як дивувалися мої рідні, коли бурсу враз облягла юрба дядьків!

Директор гімназії був професор Ковбуз. Жив він таки в гімназійному будинку, в безпосередньому сусідстві з нами. В нього була дочка Мірка, трішки молодша за мене. Вона стала мені товаришкою спільних забав і предметом моїх ще дитячих мрій. А з-поміж хлопців приятелював я з Софроном Левицьким і Андрієм (?) Чайковським. Залишилися в пам’яті перші прізвища однокласників, які щодня відчитувано з денника при перевірці присутніх: Аронець Богдан, Аронець Василь, Андріїшин, Андрусишин… Чому це не в точному поазбучному порядку – сам не знаю…

З професорів гімназії, зокрема, пам’ятаю: Дрогомирецького, Кульматицького, катехита о. Куницького, Левицького (Штравса) і Кейвана. Іван Кейван (він пізніше виїхав до Канади, де й помер) учив рисунків – предмету, який мене зовсім не цікавив і якого я не любив. Одного разу на його лекції я бавився стрийковими печатками, які приніс з собою. Він це побачив і відібрав ті печатки. Довелося вислухати кілька «любих» слів від стрийка…

Отець Куницький щонеділі проводив у гімназії «екзорту», після якої всі учні йшли парами до церкви на Богослужіння. А Кульматицький учив руханку. У бурсі він щодня проводив ранню й вечірню молитви, де всі бурсаки ставали лавою в коридорі і співали «Боже великий». Я часами, як не був за лінивий, ставав із ними до молитви, з чого виходили проблеми з кількістю присутніх, оскільки формально я бурсаком не був, а тільки мешкав у стрийка Ілька.

Кульматицький теж був провідником місцевого напівтаємного Пласту, що тоді діяв під назвою ВСУМ (Виховні спільноти української молоді). Сходини ВСУМ відбував вечорами в порожній клясі, де замок був демонтований, щоб двері не відчинялися. Але я примудрився знайти спосіб, як їх відчиняти. Відтоді я став пластуном на все своє життя…

А воєнні події кипіли. Формувалася Дивізія «Галичина», крокували колони добровольців. А між ними – улюблений професор Кульматицький, який, за переказами, загинув під Бродами. Щораз відважніше виступала наша партизанка проти німців. А німці мстилися. По місті вивішувано афіші з довгими списками українських заручників, яких розстріляно. Проводилися ті розстріли теж і в Коломиї. Ми, хлопчаки, не раз бігали на в’язничне подвір’я, але не під час самих розстрілів, а пізніше…

Були й інші афіші. Якось театр ставив «Запорожця за Дунаєм» і розліплені афіші мусили бути в двох мовах. Так і запам’яталося «Zaporozhier jenseits der Donau». До театру ходили ми, коли тільки вдавалося. Ось так я запізнався з театральним мистецтвом і полюбив його.

Фронт посувався невблаганно на захід. Треба було рятувати своє життя від «визволителів». Довгі колони втікачів рушили на захід. Між ними й наша родина. Фірою, запряженою двома кіньми, мандрували ми шість тижнів до Німеччини. Супродовжували нас радянські літаки й обстрілювали все, що рухалося по дорозі. Тож коли тільки зачувся гуркіт літака – всі панічно кидалися тікати від дороги якнайдалі на боки, в поля. Як небезпека минула – рушали далі… ті, які залишилися живими…".

Д-р Орест Гаврилюк, м. Елкінс Парк, США


Переглядів: 588 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 21. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2021