Понеділок, 2019-09-16, 1:17 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
 
Архів новин
Головна » 2011 » Липень » 15 » Коломиянин, військовик, виховник
10:20 AM
Коломиянин, військовик, виховник
Була колись у Спасі велика і заслужена родина Гаврилюків, про яку достеменніше можна довідатися з «Енциклопедії Коломийщини». Дмитро й Параска Гаврилюки мали 16 дітей, з яких вижили не всі. А з тих, яким судилася велика доля, найвідомішими були Ілько Гаврилюк – професор Коломийської гімназії і сотник УГА, Степан Гаврилюк – писар у Найвищому суді у Відні, священик УГКЦ Олекса Гаврилюк, а Михайло Гаврилюк працював надлісничим у Польщі.

Здібністю та національною свідомістю відзначалися і їхні діти та внуки. Тут поведемо мову про сина Михайла Гаврилюка – Ореста Гаврилюка, який 18 липня цього року відзначає своє 80-річчя. Народився Орест у с. Винятинці, тепер Заліщицького р-ну Тернопільської обл. Згодом навчався у Коломийській гімназії, у перебігу Другої світової війни еміґрував з батьками на Захід: Німеччина, США. Згодом у США закінчив Університет святого Людвика в м. Сент-Луїс, медичну школу в університеті в Міссурі (м. Колумбія), отримавши диплом доктора медицини, школу охорони здоров’я в Колумбійському університеті, школу Командування й Ґенштабу Армії США у Форті Левенворт.

Доктор О. Гаврилюк служив у Армії США, де пройшов шлях від рядового до полковника, двічі стажувався в Пентаґоні як дорадник Головного лікаря Армії США в ділянці пошесних недуг. Нагороджений дев’ятьма військовими медалями.

Звільнившись у запас 1987 р., він ще працював медичним дорадником залізниць, був дорадником Департаменту оборони США з питань фізичної кваліфікації військовиків.

Ювіляр ніколи не поривав з українським громадським життям. Брав активну участь в Українському лікарському товаристві, член НТШ, діяльний у церковному житті діаспори. Від 1943 року – Орест Гаврилюк належить до Пласту. У 1988 – 1994 рр. очолював світовий провід Пласту як Голова Головної Пластової Булави. Відроджував Пласт в Україні, опублікував багато матеріалів на сторінках пластових видань, упродовж 18 років був редактором пластового журналу «Вогонь Орлиної Ради». Писав і на медичні та військові теми.

Мешкає доктор О. Гаврилюк у м. Елкінс Парк біля Філядельфії (США). 

"...Були гнівні дні Другої світової війни. Тато відвіз мене, 12-літнього юнака, на науку до Коломиї.

За Польщі, тобто в 1930-их роках, ведена поляками в Галичині політика не дозволяла українцям працювати за фахом. Отож мої батьки: тато – інженер-лісівник і мама – вчителька були змушені заробляти на хліб насущний у корінній Польщі. Там і проминуло моє раннє дитинство, далеко від усього українського. Тільки як я трішки підріс і навчився читати (мама вчила мене окремо від польських дітей), дала мені матуся в руки «Кобзар» і промовила:

«Бери, читай, тільки не показуй другим дітям (полякам), бо там пише про ляхів!» Вряди-годи їздили ми з мамою, рідше з татом, на короткий літній відпочинок у рідні сторони. Дуже неясно пам’ятаю побут в Спасі малою дитиною. Мій дідо, заможний господар Дмитро Гаврилюк, примістив нас на нічліг у своїй клуні. І на все життя запам’яталося, як я лежав на сіні і як воно мене дуже кололо. А в неділю перед церквою були юрби людей. Припускаю, що то мав бути Великдень, року, може, 1934-го?

Першого вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. Німці скоро зайняли терени, де ми жили. А Галичину забрав собі Сталін. Та ненадовго. 1941-ий рік приніс наступ німців далі на схід, витискаючи совєтів із західноукраїнських земель. Відновилися зв’язки з рідними там. Важко було сприймати вістки про муки й загибель родичів з рук радянських карателів.

Зачувши, що в Коломиї діє українська гімназія, тато повіз мене туди. Замешкав я у мого стрийка (татового брата), професора Ілька Гаврилюка, який тоді вже не вчив у школі, а завідував гімназійною бурсою та там і мешкав: вул. Гімназійна, ч. 2. І я поволі почав пройматися всім, що рідне. Тепер я впевнений, що саме тих пару років, які я провів у Коломиї, сформували мій світогляд і зробили з мене українського патріота, яким я залишився на все життя. На початок, щоб я якось звикав до нових обставин, післали мене до народної школи ім. Шевченка. Там один учитель чомусь дуже насміхався з мене, називаючи мене «Maikaefer», тобто «Травневий хрущ». Бо я прибув туди у місяці травні.

Проходивши туди два місяці, до кінця шкільного року, я склав вступний іспит до гімназії, де мене призначили відразу до другої кляси.

Раз по дорозі до школи ім. Шевченка зайшов я до польської крамниці за якоюсь дрібничкою і запам’ятався комплімент продавчині: «Як пан ладнє муві по польську!», тобто «Як пан гарно розмовляє польською!»

Одного разу приїхав додому мій двоюрідний брат, Олесь Гаврилюк, який студіював у Львові. Він десь роздобув і привіз з собою штолі до кінських підків, доволі велику кількість. Олесь доручив мені постаратися, щоб ті штолі розпродати. Отож я ходив по ринку в Коломиї і вигукував: «Штолі, штолі, штолі…». Кому не стало – я запросив зайти до бурси, де ще був доволі великий запас. Ой, як дивувалися мої рідні, коли бурсу враз облягла юрба дядьків!

Директор гімназії був професор Ковбуз. Жив він таки в гімназійному будинку, в безпосередньому сусідстві з нами. В нього була дочка Мірка, трішки молодша за мене. Вона стала мені товаришкою спільних забав і предметом моїх ще дитячих мрій. А з-поміж хлопців приятелював я з Софроном Левицьким і Андрієм (?) Чайковським. Залишилися в пам’яті перші прізвища однокласників, які щодня відчитувано з денника при перевірці присутніх: Аронець Богдан, Аронець Василь, Андріїшин, Андрусишин… Чому це не в точному поазбучному порядку – сам не знаю…

З професорів гімназії, зокрема, пам’ятаю: Дрогомирецького, Кульматицького, катехита о. Куницького, Левицького (Штравса) і Кейвана. Іван Кейван (він пізніше виїхав до Канади, де й помер) учив рисунків – предмету, який мене зовсім не цікавив і якого я не любив. Одного разу на його лекції я бавився стрийковими печатками, які приніс з собою. Він це побачив і відібрав ті печатки. Довелося вислухати кілька «любих» слів від стрийка…

Отець Куницький щонеділі проводив у гімназії «екзорту», після якої всі учні йшли парами до церкви на Богослужіння. А Кульматицький учив руханку. У бурсі він щодня проводив ранню й вечірню молитви, де всі бурсаки ставали лавою в коридорі і співали «Боже великий». Я часами, як не був за лінивий, ставав із ними до молитви, з чого виходили проблеми з кількістю присутніх, оскільки формально я бурсаком не був, а тільки мешкав у стрийка Ілька.

Кульматицький теж був провідником місцевого напівтаємного Пласту, що тоді діяв під назвою ВСУМ (Виховні спільноти української молоді). Сходини ВСУМ відбував вечорами в порожній клясі, де замок був демонтований, щоб двері не відчинялися. Але я примудрився знайти спосіб, як їх відчиняти. Відтоді я став пластуном на все своє життя…

А воєнні події кипіли. Формувалася Дивізія «Галичина», крокували колони добровольців. А між ними – улюблений професор Кульматицький, який, за переказами, загинув під Бродами. Щораз відважніше виступала наша партизанка проти німців. А німці мстилися. По місті вивішувано афіші з довгими списками українських заручників, яких розстріляно. Проводилися ті розстріли теж і в Коломиї. Ми, хлопчаки, не раз бігали на в’язничне подвір’я, але не під час самих розстрілів, а пізніше…

Були й інші афіші. Якось театр ставив «Запорожця за Дунаєм» і розліплені афіші мусили бути в двох мовах. Так і запам’яталося «Zaporozhier jenseits der Donau». До театру ходили ми, коли тільки вдавалося. Ось так я запізнався з театральним мистецтвом і полюбив його.

Фронт посувався невблаганно на захід. Треба було рятувати своє життя від «визволителів». Довгі колони втікачів рушили на захід. Між ними й наша родина. Фірою, запряженою двома кіньми, мандрували ми шість тижнів до Німеччини. Супродовжували нас радянські літаки й обстрілювали все, що рухалося по дорозі. Тож коли тільки зачувся гуркіт літака – всі панічно кидалися тікати від дороги якнайдалі на боки, в поля. Як небезпека минула – рушали далі… ті, які залишилися живими…".

Д-р Орест Гаврилюк, м. Елкінс Парк, США


Переглядів: 481 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019