Невелике село Колодіїв однією стороною прилягає до центральної дороги, що веде від села Сівка до Галича, а другою – до річки. На північ і схід підносяться горби. Здається, що село причаїлося в низині і спить. Але воно в той вечір не спало… Січень 1945р.. Стояла сувора зима. Глибокі сніги вкрили села, поля, дороги. Село неначе завмерло під горбами, виставляючи напоказ свої білобокі оселі. На небі, морозному і чистому, зійшла вечірня зоря. Святвечір. Люди поверталися із цвинтаря, що палав свічками. Нікому й на думку не спадало, що завтра тут може появитися свіжа могила. Сім’ї сіли до Святої вечері, квапилися діти і молодь, щоб швидше повечеряти і йти щедрувати, адже сьогодні Щедрівка. З настанням темряви у село тихо, обережно увійшла змучена голодом і холодом, переслідувана чекістами сотня «Гонти». Село гостинно прийняло партизанів. Після Святої вечері молодь висипала на вулицю, хоча несміливо, не так голосно й весело, все ж таки вийшли щедрувати. Десь біля десятої години за селом почувся приглушений постріл. Не очікуючи уточнень, хто стріляв, всі розійшлися по домівках. Та через деякий час сільські хлопці скликали дівчат, щоб зібрати харчі для партизанів. Довгий час переслідувані більшовиками, змучені в походах і боях, голодні і напівроздягнені, виснажені безсонними ночами хлопці розташувались по хатах, щоб хоч трохи обсушитись і відпочити. Продукти були швиденько зібрані і доставлені в призначене місце. Було уже за північ, у селі мало хто спав, бо о 4 год. треба було збиратись до церкви на Йордан освятити воду. Вартовий від крайньої хати побачив на білому снігу якусь темну цятку. Він запитав господаря, чи в тому місці є кущі. Господар заперечив. Вартовий зрозумів, що це засада. Він дав сигнал, пролунав постріл, другий, третій... І почалось… Сили були нерівні. Партизани відчайдушно відбивались, хоча москалів було як трави-зілля, озброєних до зубів і з блискучим знанням «шукачів-собак». «Гонта» дав команду двом чотам відступати, а третя мала вести бій, прикриваючи друзів. Та встояти перед оскаженілими ворогами не було сили. Тринадцять воїнів УПА полягли смертю хоробрих, а поранених двадцять п’ять під вечір повезли на Бурштин. Своїх убитих більшовики забрали із собою. А для наших сільські хлопці ввечері потайки викопали братську могилу, вистелили дно дошками, щоб не лежали на сирій землі. Зверху прикрили полотном. Похоронили без почестей, мовчки... Серед убитих був і наш односельчанин Кузьмінський Іван. Не можна собі уявити, як рвалося серце рідної матері, яка змушена була мовчати, не визнаючи свого сина. Після цих подій і з’явилася пісня, складена народом. Там в Колодієві – висока могила, Там в Колодієві – сніги. Лежать в одинокій могилі глибокій 13 – друзів молодих. На самий Святвечір, о 10 годині, Сотня «Гонти» вступила в село, А на Йордан рано, о 4 годині, Більшовики вступили у село. Село оточили, почали стріляти. Тут «Гонта» команду подав: "Двом чотам відступати, одній ся лишати І з ворогом бій починать”. А як підійшли хлопці під самі совіти, Чотар крикнув: «Хлопці, стрілять!» Бійці закричали: «Слава Україні! Настане й для ворога смерть!» 13 убили, а 25 ранили Відважних друзів молодих, А коло вечора, о 5 годині, Всіх решту на Бурштин повезли. Там в Колодієві – висока могила, Там в Колодієві – курган. Там лежать герої, сини України, Які боронили свій край.
Записано зі спогадів жителів с. Колодіїв, очевидців цієї події. Підготувала Ірина КЛИМОНЧУК, ст. ІІ курсу кафедри політології інституту історії і політології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, "Галицьке слово" | 
