Історія, наче медаль, має два боки. Один офіційний – ми читаємо біографії історичних персонажів, про їхні досягнення та вчинки. Інко­ли складається враження, що це якісь картонні герої, які лиш тим і займались, що служили краї­ні та увіковічнювали своє ім’я.

Інший бік – мемуари сучасників. Зазвичай вони писалися, так би мовити, «для внутрішнього користування», тож автори від себе описували те, що бачили й чули. Саме завдяки спогадам історичні персонажі набувають людських рис, пише “Репортер“.

От, візьмемо єпископа Юліана Пелеша. Він був першим владикою створеної у 1885 році Станиславівської єпархії та правив тут до 1891 року. Власне, тоді в тамтешній гімназії вчився хлопець з Тернопільщини Мар’ян Островський. Наприкінці життя він залишив цікаві спогади про свою юність. Наприклад, пише, що місто влаштувало єпископу пишну зустріч. На вулиці Сапіжинській, в районі теперішньої стометрівки, встановили парадну браму, прикрашену зіллям і прапорами. Під резиденцію владики спеціально придбали великий будинок на Липовій (Шевченка), на балконі якого майоріли жовто-білі прапори Папи Римського. Ввечері місто освітилось ілюмінацією, яку більшість мешканців побачило чи не вперше в житті.

Поштівка з колекції Володимира Шулепіна

Однак, незабаром сталася подія, яка затьмарила радість від зустрічі та зламала життя владиці Пелешу. Надамо слово Мар’яну Островському: «Сам єпископ був людиною милою, високої культури, сином сільського вчителя старого типу. Батько мешкав разом з сином у палаці й завжди ходив до українського катедрального собору на урочисті відправи. Нещастя хотіло, щоб раз нахилившись над криницею, старий впав до неї і потонув».

Для Юліана Пелеша це стало ударом, від якого він так і не оправився. Через кілька років єпископ переїхав зі Станиславова до Перемишля, а там «потрапив в алко­гольну залежність, яка швидко перерізала нитку його життя».

 Іван Бондарев