Четвер, 2019-09-19, 5:56 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Листопад 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
 
Архів новин
Головна » 2013 » Листопад » 15 » Листопадовий зрив ІІ
8:59 PM
Листопадовий зрив ІІ
Як Станиславів став українським? Про це розповідає капрал 95-го піхотного полку Теодор Баб’юк. Він був одним із рядових виконавців блискавичного плану захоплення міста, який заколотники накидали у кав’ярні готелю «Австрія».
Вночі по вокзалу ходили жінки із пов’язками Червоного Хреста. Вони пригостили українських солдат бутербродами й кавою

Будити лише українців
У вересні 1918-го до Станиславова прибув запасний батальйон та 2-га компанія (рота) 95-го полку. Піхоту розмістили у колишніх артилерійських казармах на вулиці Зосина Воля (Коновальця, 72а, тепер тут військова кафедра університету нафти і газу). Батальйон складався із трьох рот, українців там було до 90 %. Командував ними німець, капітан Алоїз Лаєр. «Він добре знав чеську мову, – згадує Теодор Баб’юк у мемуарах, – тому міг нас добре розуміти, а за той час, як був у нас, навчився декілька слів сказати по-українськи. Був дуже приємний і коректний у ставленні до рядових стрільців, хоч дуже строгий у вимогах дисципліни».
31 жовтня, о першій годині по полудні, в полку відбулася чергова зміна варти. Теодор Баб’юк заступив пакс-капралом, тобто черговим по роті. Наряд тривав 24 години, протягом яких пакс-капрал мав постійно бути при параді, включно з шоломом. Спати заборонялось.
Через три години Баб’юка несподівано викликали до канцелярії батальйону. Черговий офіцер детально розпитав капрала про його національність, де він проходив службу і т. п. Переконавшись, що це перевірений українець, офіцер віддав таємне розпорядження стосовно найближчої ночі. «Він сказав, аби я перевірив написи над кожним ліжком і запам’ятав, де сплять українці, а де чужинці, – пише Баб’юк. – Як буде одинадцята година, я маю побудити тихцем усіх українців, щоб не збудився хтось із чужинців. Усіх українців зібрати на коридорі й забрати всю зброю та перенести в умовлене місце. Там їм коротко пояснити, що мають робити, видати їм по 20 гострих набоїв і випровадити на подвір’я казарми».

Австрія капут!
Капрал Баб’юк виконав наказ. Вночі батальйон вишикувався на плацу. Із канцелярії вийшли кілька офіцерів, серед яких високою шапкою виділявся капітан Лаєр. Вставши перед строєм, він ламаною чесько-українською звернувся до вояків: «Хлопці, Австрія нема! Австрія – капут!». Далі капітан сказав, що 15 років разом з українцями служив Австрії та добре їх вивчив. Тепер є Україна. Він знає, що українці – то добрі вояки і тепер радо служитиме з ними Україні. Завершивши виступ вигуком «Слава Україні», Лаєр зняв з шапки австрійську кокарду та причепив жовто-синю відзнаку.
Рота, де служив Баб’юк, складалась із чотирьох взводів (роїв). Два з них відправили на вокзал, а решту поділили по шість вояків і направили патрулювати місто. Автору спогадів випало займати вокзал. «Містом ми мали йти попід домами, а не серединою вулиці, маршовим порядком. Заховувати незвичайну обережність. Коли б ми заважили якісь підозрілі рухи людей, оточити їх чи той дім і докладно провірити, дім обшукати, мешканців зревідувати (знешкодити – Авт.). В урядових домах, де працюють ніччю, провести обшук, забрати всі державні речі, а приватні віддати. Урядників-українців лишити на місці за працею, а чужинців відправити».
Близько другої ночі вояки дісталися вокзалу, але його вже охороняли українські солдати інших частин. 95-й полк був не єдиним підрозділом, що брав участь у пов­станні. Наприклад, бійці 20-го полку вже зайняли пошту, а Січові Стрільці взяли під контроль Австро-Угорський банк.
Над будинком вокзалу висіли велетенські синьо-жовті прапори. По залах очікування туди сюди ходили жінки із пов’язками Червоного Хреста. Вони пригостили солдат бутербродами та кавою.

Без жертв і руйнувань
Переворот відбувся без жодного пострілу. Єдина складність виникла все на тому ж вокзалі. На залізничній станції стояв ешелон із сотнею Штірійського вартового батальйону. То все були австрійці, які мали їхати до Грацу. Коли українці спробували роззброїти сотню, солдати обурились, ледь не дійшло до стрілянини. Довелося підтягнути кулемети і під їхнім прицілом австріяки здали зброю.
1 листопада 1918 року припадало на п’ятницю. День видався хмарним і холодним. Ввечері у приміщенні товариства «Українська бесіда», (Січових Стрільців, 24) зібралася дуже поважна компанія. То були головні заколотники: лікар Янович, залізничний інженер Мирон і правник Кульчицький. Всі вони входили до Повітової Української Національної Ради Станиславова. Після доповіді військових, що всі важливі об’єкти під контролем, висока трійця пішла перебирати владу у місті.
О 18.15 вони були у повітового старости Завістовського. Йому, як представнику Австро-Угорської монархії, повідомили, що віднині державну владу на території Східної Галичини переймає український народ та обраний ним уряд. Староста нічого не мав проти. Мало того, він заявив, що «був на це приготований і передасть владу без найменшого спротиву, уважаючи перехід її в українські руки зовсім природною справою з огляду на права українського народу до його власної землі». Потім Янович і компанія по черзі обійшли директора поштового уряду, бургомістра Артура Німгіна, директора станиславівської залізниці та начальника станції. Усі добровільно підкорилися, крім головного залізничника – пана Прахтля-Морав’янського. Та його протести нікого не турбували. Станиславів став українським.

Від міністра до стрільця
Наступного дня відбулись важливі кадрові призначення. Новим директором залізниць Станиславівської округи став інженер Іван Мирон. Пізніше він піднявся до Державного Секретаря (тобто міністра) комунікацій ЗУНР.
Лікарю Володимиру Яновичу доручили відділ санітарних справ міської управи. Клим Кульчицький обійняв посаду заступника повітового старости.
Теодор Баб’юк через молодий вік (19 років) кар’єри тоді не зробив. Воював у складі УГА, був поранений, кілька разів потрапляв до полону, але вдало тікав. Мешкав у Тлумачі. Під час Другої світової знову воював, але вже в УПА. Емігрував на Захід, помер у США в 1997 році.
Інакше склалася доля Алоїза Лаєра. Якщо всі провідні особи тих подій відійшли в засвіти самостійно, то йому не пощастило. В УГА його підвищили до рангу отамана (аналог майора). Командував відтинком «Підволочиськ» (його ще називали бригадою Лаєра), боровся з більшовиками. Через необачність потрапив до польського полону в червні 1919 року. За офіційною версією, був убитий при спробі втечі. Насправді його просто вбили конвоїри – пострілом у потилицю. Свідки бачили, як солдати зняли з убитого золотий перстень, годинник, черевики, куртку, навіть білизну.
Під час Чортківської офензиви українці знайшли поховання свого командира. У Скалаті (Підволочиський район Тернопільської області) до наших часів зберігся скромний пам’ятник отаману Лаєру – німцю, який воював і загинув за Україну.
Іван Бондарев

Переглядів: 477 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019