Жоден прикарпатський літній фестиваль не обійдеться без цього продуктового сувеніру – сирних коників. Різноманітні мініатюрні фігурки поскладані в ряд так і манять дорослих та дітей. А чи знаєте ви, що виліпити їх – справжнє мистецтво і тяжка робота? «Репортер» у цьому переконався.
Буденні атракції А й справді, на ентофестивалях тих коників не бракує. Їх купують як смаколики чи сувеніри, але, напевне, ніхто не знає, як їх роблять. Отож «Репортер» і відправився на майстер-клас у селище Космач Косівського району до народної майстрині Олени Кравчик. Жінка понад 40 років займається цим ремеслом, а її коники – справжні сирні витвори мистецтва. Тому часто її роботи забирають на виставки до Києва чи Львова. У Космачі вас залюбки спровадять до пані Олени. Але від центру села, де зупиняється автобус, доведеться пройти ще з добру годину до присілка Ліпчанка. Саме тут мешкає родина Кравчиків. І це ще не найвіддаленіший присілок. У Космачі їх, до речі, – 32. Олена Кравчик зустрічає гостей біля хати. Рухлива, усміхнена жіночка припрошує до господи. Каже, що лиш з сіном все поробила, тому може розказувати, показувати та вчити. Їй не звикати, адже часто приходять туристи, а то й цілими групами приїздять. Тут їх частують гуцульськими стравами, вони ліплять коники, у кузні дивляться, як роблять підкови, як кують коней, водять на полонину, навчають співанок. Отакими буденними для місцевих речами і розважають туристів, а заодно й підробляють.
Покрутив туди-сюди… Заходимо до невеличкої кухні, прикрашеної вишиваними рушниками та мальованими тарілками. Пані Олена щось порається і за роботою розповідає звідки ж ті коники. «Спочатку їх робили лише у Брустурах – сусідньому селі, а потім перейняли й космацькі майстри, – розказує Олена Кравчик. – Робили здавна, ніхто й не пам’ятає відколи. Є така співанка: «Йшов гуцул з полонини в широкім ремене, приніс він свої любці трохи сиру в жмене. Заки він той сир приніс, а сир розігрівсі. Покрутив він туди-сюди – коник і зробивсі». За словами майстрині, колись коники робили лише на Великдень, до святкового кошика. Потім почали робити й на інші свята. Цього ремесла пані Олена навчилася від свекрухи, яка була з Брустурів. Зараз, каже, що у Космачі вона єдина робить великі коники з наїзниками, з упряжкою, вуздечками, бесагами. Робить і простенькі. Один такий продає по 4 грн., а великі і складні – по 30‑50 грн. Залежить від розміру. На великий виріб з вершником і коником – йде два кілограми сиру. Цікаво, що роблять їх лише з коров’ячого, бо овечий дуже жирний. Каже, що зараз пішла мода замовляти сирні коники на весілля. Останній раз зробила понад 300 штук. Їх кожному гостю ставлять у тарілку, як прикрасу. Можна з’їсти або забрати на пам’ять, бо такий коник може зберігатися роками. Також пані Олена робить весільні калачі з сиру та оздоблює їх кониками, пташками, оленями.
Пече в пальці – не біда Наслухалися, а тепер до роботи. Майстриня наперед заготувала сир для тих коників. А робиться він так. Молоко треба трохи підігріти і додати глєг – спеціальний порошок, який роблять з висушеного шлуночка молодого теляти. Молоко гусне, його підвішують, аби стікало та засихало. Потім той сир кидають у гарячу воду і вимішують. Відставляють і знов вимішують. Маса стає такою, як гума, і тягнеться. Тоді й можна ліпити коники. Правда, трохи треба попекти пальці, але потім звикаєш. Пані Олена сміється, що взагалі на це вже уваги не звертає. Баняк стоїть на плиті, поруч каструля з окропом та відро з сировицею – соленою водою. Починаємо оте ліплення. Ножем відрізаємо потрібний шматок і кидаємо у окріп. Виймаємо його і розминаємо. Той шматочок акуратно розтягуємо, тягнемо в один бік, в другий – є ноги. У невмілих руках сир підстиває, тому пані Олена радить вкинути наш шматочок на трішки в окріп, аби розм’як. Вже тоді витягуємо голову. Ось і є коник. Хоча він більше схожий на якогось крокодила. Потім виріб вкидаємо у відро з сировицею – десь на півгодини, аби застив. Цікаво, що у Космачі є три джерела з соленою водою, яку для різних потреб і використовують місцеві. З другого, третього разу вже виходить щось схоже на коників. «То не ліпиться, як з пластиліну, ти його просто витягуєш, витягує, – настановляє пані Олена і так швидко, так майстерно у неї виходить маленький акуратний коник. – То не так, як пластилін, що можна доліпити. Все треба робити з одного куска». За роботою не помічаєш як тікає час, бо то страшенно захоплююче заняття. Але треба їхати додому. Зроблені коники не наважилась скуштувати – подаруєм друзям як сувенір. Ще й власного виробництва! Світлана Лелик |
