15 липня 1410 року біля сіл Танненберг і Грюнвальд відбулася битва між об’єднаним польсько-литовським військом та Тевтонським орденом. Союзники, у складі яких були й галичани, перемогли – експансію хрестоносців було зупинено. Коли через 500 років у Станиславові святкували ювілей цієї баталії, то вирішили увіковічнити її в назві однієї з вулиць. Нею стала нова безіменна вулиця, що сполучала центр міста з вокзалом. Через вигідне розташування Грюнвальдська швидко стала однією з головних магістралей Станиславова із солідною забудовою. Ця назва задовольняла усіх: австрійців, поляків, українців, навіть совіти. Єдиними, кому вона муляла очі, були німці – прямі нащадки тевтонців. У часи окупації вони перейменували Грюнвальдську на Губернаторську (тут розташовувалась Обласна управа). Єзуїтський костел тут виріс ще наприкінці ХІХ століття. Після того, як Папа Римський у 1773 розігнав єзуїтів, у Станиславові про них довго не було чути. Єзуїти повернулися до міста через 110 років і, оскільки їхній колишній костел був перетворений на греко-католицьку катедру, вирішили збудувати новий храм. На розі Заболотівської (Василіянок) і тоді ще неназваної Грюнвальдської єзуїти купили чотири малі будиночки із садом. Незабаром розпочалось масштабне будівництво. 6 жовтня 1895 року місто отримало костел святого Станіслава Костки. Проект храму розробив краківський архітекторСтаніслав Кшижановський, а керував будовою місцевий мешканець Ян Шпорек. Стиль – неоренесанс. Споруда мала 32 м завдовжки, 14 м завширшки та вміщувала 1500 осіб. У грудні того ж року в костелі встановили орган, виготовлений на фабриці Рігера у Сілезії. Водночас поруч звели триповерхову резиденцію єзуїтів із келіями для ченців. На поштівці будинок майже повністю затулений деревами, але на сучасному фото його добре видно. До наших часів на даху зберігся флюгер, на прапорці якого вирубана дата побудови: «1895». За часів ЗУНР у костелі збирались бойовики Польської Організації Військової. Кажуть, у монастирських підвалах навіть існував підпільний склад повстанської зброї. У 1946 році костел закрили совіти. Комплекс споруд «перепрофілювали» – у храмі розмістили фондосховище обласного архіву, а в монастирі – адміністрацію архіву, відділ у справах релігій та управління у справах містобудування і архітектури. У 1998 році споруди передали Українській православній церкві Київського патріархату. Тепер тут Святотроїцький кафедральний собор, єпархіальне управління, духовна семінарія. На задньому плані поштівки бачимо будову. Це споруджується прибуткова кам’яниця на сім квартир, яку завершать у 1910 році. Будували у складчину, оскільки дім мав двох власників – Кароліну Лігнар і підприємця Леона Рудея. Через два роки зі сходу добудують ще одну кам’яницю, автором якої, ймовірно, був Ян Кудельський. Вона також мала сім квартир і також належала двом співвласникам: інженеру Станіславу Зігелю та підприємцю Петру Ярошевському. Останній володів «Першою мистецькою майстернею слюсарських виробів і залізних конструкцій», що була нижче по вулиці, але до нашого часу не збереглась. За совітів у обох кам’яницях діяв готель обкому КПУ. У стінах пробили проходи, будинки об’єднали в єдиний комплекс. Правда, елітні партійні гості зупинялись у спецготелі на Шевченка, 79. На початку 1990-х українсько-австрійське підприємство «Аускопрут» зробило капремонт і відкрило тут готель «Роксолана» на 24 номери (50 місць). Він і тепер працює, правда, під назвою «Аускопрут». Також на поштівці можна побачити маленьку білу хатинку на подвір’ї монастирського саду. Це один із тих чотирьох будинків, які єзуїти закупили у 1887 році. Тепер на його місці стоїть капличка. А ще на сучасному фото видно приземкувату триповерхівку, що примикає до монастиря. Кажуть, ще перед початком Другої світової один священик заклав там фундамент, на якому після війни залізничники збудували собі житловий будинок. ІВАН БОНДАРЕВ, МИХАЙЛО ГОЛОВАТИЙ | 
