Події багатьох книжкових історій відбуваються у різних відомих містах. Згадаймо хоча б «Собор Паризької Богоматері» Гюго, «Невський проспект» Гоголя чи «Одеські оповідання» Бабеля. А чи є на сторінках світової літератури Станиславів? Можна голосно крикнути – звісно! Хоча правдивішою буде відповідь – він там трохи засвітився.
Справжній полковник Генрік Сенкевич по праву вважається одним із найкращих польських романістів. З-під його пера вийшла знаменита трилогія: «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володиєвський». Крім того, ці твори екранізував режисер Єжі Гофман, і фільми одразу стали класикою польського кіно. У романах висвітлюються події ХVІІ століття – від повстання Богдана Хмельницького до розгрому турків під Хотином у 1673 році. Нас у першу чергу цікавить «Пан Володиєвський». Книга описує польсько-турецьку війну 1672-1673 років. Провідне місце відводиться героїчній облозі Кам’янця-Подільського, обороною якого й керував полковник Єжі Володиєвський. Сучасники називали його «Гектором Кам’янецьким», за аналогією з захисником легендарної Трої. Сили були нерівними. Аби не потрапити до рук ворога, останні захисники фортеці висадили у повітря пороховий погреб. Під уламками вежі загинув і Володиєвський. Далі надамо слово Сенкевичу. «Посередині Станиславівського собору височів катафалк, весь заставлений свічками, і там у двох домовинах, у дерев’яній і свинцевій, покоївся Володиєвський. Кришки були вже забиті, наближався момент поховання. Удова дуже хотіла, аби тіло почило у Хрептові, втім, через те, що усе Поділля перебувало в руках неприятеля, вирішили тимчасово поховати його у Станиславові – в це місто, під конвоєм турків, були відправлені вигнанці кам’янецькі й тут передані у розпорядження гетьманського війська. Дзвонили усі дзвони собору. Костел заповнявся шляхтою та солдатами, які хотіли кинути останній погляд на домовину Гектора Кам’янецького і першого кавалера Речі Посполитої. Подейкували, що сам гетьман обіцявся прибути на поховання, але оскільки його поки що не було, а сюди щохвилини могли нагрянути татарські чамбули, церемонію вирішили не відкладати». Далі описується траурна меса, апофеозом якої стала поява гетьмана – майбутнього польського короля Яна Собеського. Насправді уся ця сцена повністю вигадана автором. На той час Станиславівський собор лише починав будуватись і мешканці користувались скромним дерев’яним храмом. Та й ховати не було що – Володиєвського розірвало на шматки потужним вибухом. Його символічна могила є в Кам’янці-Подільському.
Хто вбив панночку? Протягом 1931-1932 років у «Кур’єрі Станіславовському» друкувалася повість якогось Петра Щарицького «По хибному сліду». Вона одразу прикувала до себе увагу читачів, які з нетерпінням чекали виходу кожного наступного числа. Сюжет був дійсно цікавим. Чоловік на ім’я Владислав Прибільський пізно ввечері вертається із дружніх посиденьок у кафе. Додому він йде по темній і безлюдній вулиці Голуховського (Чорновола), дальня частина якої тоді вважалась околицею Станиславова. Раптом Владислав чує жіночій крик. Він витягає з кишені револьвер (у Польщі дозволялось мати зброю) та поспішає на порятунок. У темряві натикається на тіло молодої жінки. Чоловік намагається їй допомогти, проте після невдалих спроб вирушає на пошуки телефону, аби викликати лікаря. І тут його зупиняє поліція – зі зброєю та скривавленими руками. Прибільського негайно заарештовують та запроторюють до в’язниці. Розслідування доручають досвідченому комісару поліції… Із передплатників «Кур’єра» мало хто знав, що під псевдонімом «Щарицький» ховалась двадцятирічна дівчина Марцеліна Грабовська. Деякі дослідники стверджують, що саме вона є першою жінкою – авторкою детектива у Польщі. Пізніше Грабовська прославиться, але вже під своїм іменем, як талановита письменниця та драматург. Під час війни вона співпрацювала із підпіллям, брала участь у Варшавському повстанні, була поранена та нагороджена Золотим хрестом заслуг. Як на мене, повість і нині досить читабельна та цілком може бути перевидана українською.
Дівчата із санітарного потягу Кілька поколінь читачів виховувались на книзі Веніаміна Каверіна «Два капітани». Роман витримав сотні видань, двічі екранізувався. За його мотивами поставили печально відомий мюзикл «Норд Ост»: в жовтні 2002-го у Москві чеченські бойовики захопили понад 900 глядачів. Під час операції спецназу 130 заручників загинули. Але повернемось до літератури. У восьмій частині роману є глава «Дівчата зі Станіслава». Розповідає там головний герой – військовий льотчик Саня Григорьєв. Після важкого поранення його евакуюють в тил санітарним потягом. На одній зі станцій серед поранених починається якесь заворушення. «Раптом у натовпі з’явилися дві дівчини, одягнені у щось цивільне. Вони навіть нічого нікому не робили, лишень щось швидко сказали одному, іншому – співоче, українською – і поранені мовчки розійшлись по вагонах. Це були студентки педтехнікума зі Станіслава – обидві крупні, чорняві, з низькими бровами, з низькими голосами, надзвичайно «домашні», не дивлячись на їх рішучу, сильну зовнішність. Щойно приєднавшись до нас, вони дістали води й турботливо роздали її, по горнятку на брата. Вони принесли звідкись не бозна що – кошик калини, але як приємно було смоктати гірку ягоду, як вона освіжала! Чому серед тисяч людей, що промайнули переді мною в ті дні, я зупинився на цих дівчатах, про яких нічого не знаю, крім того, що одну з них звали Катя!». Далі події розвиваються трагічно. На потяг натрапляють німецькі танки, які прорвали фронт. Вони холоднокровно розстрілюють ешелон із гармат. Григорьєву пощастило врятуватись, а ось дівчата гинуть. Книга написана дуже сильно, і лише в одному Каверін помиляється. У Станіславі був не педагогічний технікум, а вчительський інститут, відкритий у 1940 році.
Майже Ромео і Джульєтта «Ми живемо у Станіславі, на вулиці Ковальській. Кажуть, що колись давно там, де тепер лежить наша вулиця, текла невеличка річка, а пізніше містилися цехи ковалів. Від цього ніби й назва вулиці пішла. Дуже можливо. Тепер на цілій Ковальській немає жодного коваля. Батько мій працює старшим кондуктором на залізниці. Під номером восьмим живуть дві сестри-кравчихи. Під одинадцятим номером живе сім’я вчителя-пенсіонера. Так дивно і трохи смішно (хоч мама й називає всі розмови про це плітками): він і вона, тобто ті вчителі, вже старі люди, а діти в них зовсім малі. Я й сама спочатку гадала, що то не діти, а внуки». Так починається повість Ірини Вільде «Ті, з Ковальської», написана у 1947 році. Письменниця народилась у Чернівцях, вчилась у Станиславівській жіночій гімназії, жила й творила у Львові. У повісті йдеться про кохання української дівчини Марти та польського хлопця Казимира. Події розгортаються напередодні Другої світової війни. Суспільство засуджує молодих людей. Українські подруги вважають Марту зрадницею та запроданкою і оголошують їй бойкот. Батьки Казимира теж не в захваті від невістки-некатолички. Переживши купу пригод і поневірянь, закохані, нарешті, знаходять своє щастя… Іван Бондарев | 
