Іванофранківці часом не шкодують емоцій, критикуючи роботу комунальних та соціальних служб. Звісно, проблем завжди вистачає, але чи вміємо ми цінувати й берегти той комфорт, який у нас є? Мало хто замислюється, що цілим поколінням мешканців нашого міста й не снилися ті побутові умови, які щодня оточують нас. Як же працювала станиславівська господарка?
«Немає газу – немає будинку»
Сто років тому люди значно більше залежали від газу, адже він використовувався не лише для обігріву і готування їжі, а й для освітлення. Була навіть приказка: «немає газу – немає будинку». «Газова» історія Станиславова розпочалася 10-го червня 1873 р., коли на засіданні міської ради було прийняте рішення про будівництво газового підприємства. Воно було введено в експлуатацію за неповних три роки й знаходилося на вул. Газовій (тепер вул. Дністровська). Автором проекту був інженер Юліуш Ванґ. Одним з перших об’єктів міста, де з’явилося газове освітлення, була ратуша, а 16 червня 1877 р. газовими ліхтарями почав освітлюватися й вокзал. Всього в місті станом на 1877 р. діяло 200 громадських та 700 приватних ліхтарів. До 1903 р. газовими ліхтарями засяяло вже все місто.
Проте місто динамічно розвивалося, і стара газовня вже не могла повністю задовольнити його потреб. 27 грудня 1902 р. на «Лані за Бельведером» (сучасна вул. Ленкавського) було запущено в експлуатацію нову міську газовню. Вона виробляла до 2 тис. м3 газу на добу, що було вдвічі більше, ніж дозволяли можливості старого закладу. Наприклад, за 1904 р. нова газовня виробила 292 586 м3 блакитного палива. Для порівняння наведемо сучасні обсяги споживання: лише за листопад 2013 р. місцеві підприємства спожили 18,2 млн. м3 газу.
Проте газове опалення все ж залишалося розкішшю – його могли собі дозволити лише найбагатші містяни. Більшість же будинків Станиславова опалювалася деревом чи вугіллям.
«Дефіцитне» опалення
Хто б міг подумати, що в Станиславові початку ХХ ст., оточеному густими лісами, може виникнути проблема з деревом для опалення? Проте його нестача в місті була дуже відчутною. На це були дві причини. По-перше, в місті не вистачало лісорубів, а їхні послуги коштували дорого. До цієї роботи почали залучати в’язнів місцевих тюрем, але згодом магістрат заборонив це робити. Брак конкуренції вплинув на лісорубів украй негативно. Вони часто поводилися неввічливо зі своїми роботодавцями, при нагоді крали дерево, а нерідко й різноманітний дрібний реманент з двору.
Крім того, в місті була поширена спекуляція деревом. Чиновники, що відали лісовим господарством, часто надавали легкодоступні ділянки для вирубування дерева спекулянтам, які згодом фактично отримали монополію на продаж матеріалу для опалення в регіоні. Державні ж і громадські інституції отримували під вирубку дерева важкодоступні ділянки й страждали від нестачі опалювального матеріалу. Ціни дерева для опалення в місті були високими, адже регулювалися фактично лише деревними спекулянтами. Проте в цій сумній ситуації був і позитивний момент – жителі міста навчилися берегти тепло. В тогочасних газетах нерідко давалися поради, як економно опалювати помешкання.
Водна епопея
В 2012 р. в Івано-Франківську знайшли давній водогін, якому налічується близько 150-ти років. Отже, наше місто має давню «водну» історію. Проте тут довший час не було централізованого водопостачання, лише окремі локальні свердловини або шахтні колодязі на один чи декілька будинків. Каналізація мала вигляд відкритих лотків (каналів). На їхнє регулярне очищення магістрат витрачав солідні суми. Наприклад, лише на винаймання коней для вивозу нечистот з каналів бюджет міста в 1905 р. виділив 6165 корон. Основні роботи з побудови загальноміської каналізаційної системи були здійснені аж в 1924—1933 рр., коли було збудовано понад 20 тис. м. каналізацій. Але й тоді вони охоплювали не більш ніж 60% площі міста.
Будівництво водогону стало однією з найбільш обговорюваних тем у місцевій пресі 1902—1912 рр. 25 червня 1902 р. на зборах місцевого відділу Політехнічного товариства вперше був представлений проект станиславівського водогону, підготований інженером Румпелем. Добувати воду планувалося з глибин землі, адже брати її з ріки було неможливо через відсутність ефективних технологій фільтрації та знезараження. До міста неодноразово запрошувалися спеціалісти для дослідження якості води в різних місцевостях, гідротехніки, геологи, було також обчислено норму використання води для однієї особи – 100 л на добу. Для порівняння: сучасна норма споживання складає близько 180 л на добу (5,5 м3 на місяць).
В 1912 р. були нарешті вибрані ділянки для будови водогону – поблизу сіл Чукалівка та Черніїв. Згодом це рішення було офіційно затверджене магістратом. На місцевостях активно рилися водні колодязі, проводилося пробне помпування води, і газети з радісним ентузіазмом повідомили, що роботи над будівництвом водогону ввійшли в завершальну стадію. Проте ця «завершальна стадія» затягнулася аж до… 1935 р. Справа в тому, що проти спорудження водогону виступили землевласники сіл, які для відстоювання своїх прав подали позов до суду. Лише 19 жовтня 1935 р. міський окружний суд затвердив земельні контракти, причому на покупку ділянок уже поблизу сіл Крихівці та Чукалівка. Читаючи про те, скільки зусиль наші предки докладали, щоб забезпечити місто якісною водою, мимоволі хочеться ставитися до неї бережно.
Станиславівські жебраки
Проблема жебрацтва в старому Станиславові була дуже гострою. Жебраки поводилися вкрай нахабно: в разі відмови подати милостиню осипали перехожих прокляттями, надокучали їм не лише на вулицях, а й заходили до крамниць і ресторанів. В 1901 р. міська рада видала «антижебрацьку» постанову. Документ повністю забороняв жебрацтво в місті, порушникам призначалася сувора кара, а іногородні жебраки висилалися з міста.
З метою опіки над убогими місто було поділене на п’ять дільниць: середмістя та Галицьке, Тисменицьке, Лисецьке й Заболотівське передмістя. Опіка й нагляд за убогими здійснювалося трьома органами: опікуном убогих, дільничним комітетом та головною комісією. Опікун закріплювався за максимум чотирма убогими родинами й повинен був кожного тижня їх відвідувати й довідуватися про їхні потреби.
Дільничний комітет складався з усіх опікунів даної дільниці й голови – делегата міської ради. Комітет розглядав усі прохання убогих і призначав їм допомогу розміром до 10 корон в місяць у грошовій чи натуральній формі на період не довше ніж шість місяців. Комітет також займався працевлаштуванням своїх підопічних і організацією лікарської допомоги.
Якщо убога родина потребувала допомоги більше десяти корон у місяць або на період більше шести місяців, такі справи передавалися до головної комісії. До неї входив особисто бургомістр (голова комісії), чотири депутати міської ради, п’ять представників дільничних комісій, місцеві священики й два представники єврейської громади. Складається враження, що ця система була добре продуманою і справді допомагала бідним людям. Проте завжди були є і будуть люди, для яких жебрацтво – це спосіб життя і вид бізнесу. Що й доводить сучасна ситуація з жебраками в нашому місті.
«Собаче» життя
Актуальною в Станиславові початку ХХ ст. була й проблема безпритульних тварин. В місті панувала справжня епідемія сказу серед собак, які нападали на перехожих і малих дітей, траплялися смертельні випадки. Міська влада вживала рішучих, хоча й жорстоких заходів. Усіх псів і котів, які контактували з хворими тваринами, безжально забивали. 1 квітня 1903 р. був уведений тримісячний «карантин», протягом якого власники собак повинні були тримати їх на прив’язі або ж виводити тільки у намордниках і на повідку. Всі собаки, що вільно бігали містом, відловлювалися й забивалися.
Заборонялося заходити з тваринами до кав’ярень і ресторанів, а в разі появи ознак сказу в домашнього улюбленця потрібно було негайно повідомляти про це магістрат. Порушників чекало суворе покарання. Проте ці драконівські заходи не дуже допомогли через те, що не всі жителі міста сприйняли їх з ентузіазмом. Одного разу містяни навіть учинили напад на поліцейського, прагнучи відбити в нього виловлену собаку.
В Станиславові початку ХХ ст. діяло Товариство захисту тварин, але воно було малочисельним, і його діяльність не була дуже масштабною. На жаль, проблема безпритульних тварин і в наш час нерідко вирішується «древніми» методами – відловом і безжальним знищенням. Але ж вони ще сто років тому довели свою неефективність.
Соціальні й побутові питання викликали в давньому Станиславові не менше «бродіння умів», ніж у сучасному Івано-Франківську. Хоча тодішні побутові умови складно порівнювати з сучасними. Хотілось би побажати іванофранківцям поводитися в побуті більш свідомо й економно і не сприймати наявні проблеми надмірно емоційно. А комунальним службам – пам’ятати, що ми живемо все ж на початку двадцять першого століття, а не двадцятого.
Олена БУЧИК |
