Будинки центральної частини Станиславова пам’ятають минуле нашого «третього» міста Галичини; вони є свідченням тої активної дії і водночас поважного спокою своїх мешканців ХІХ століття. Окремі з них одразу привертають увагу і популяризовані у різноманітних друкованих виданнях. Другі, мають менше «щастя» і тому є тільки товариством для перших. Ще одні, мабуть, є приреченими, оскільки їх залишають сам на сам з своїми «болячками». У світі архітектури теж, мабуть, працює правило «немає будинку – немає проблем».

І перші, і другі, і треті є членами однієї міської родини, тільки в різних поколіннях. Вишукані будівлі здобули статус пам’яток, ще якісь стали пам’ятками завдяки своїм активним мешканцям, які жили в різні періоди. Проте, є цікаві будинки, які теж, формують лице міста, навіть не будучи пам’ятками – зокрема, ті які подані нижче на світлинах (по вулиці Т.Шевченка та гетьмана І.Мазепи).

Наші попередники були сумліннішими і активнішими від своїх нащадків. Вони відновлювали місто після пожеж і воєн, різних окупантів. На відміну від них наш спадок, що ми передаватимемо наступникам, буде скромнішим. Ми даємо спокійно вмирати свідкам минулого, хоча їх ще можна порятувати. А можливо, ці старовинні кам’яниці ще отримають друге життя?

  житловий будинок по вул. Шевченка, 65

 будинок по вул. гетьмана Івана Мазепи, 35;

 частина будинку по вул. С. Мельничука, 14 – С.Крушельницької

Це був будинок повітового староства, 1843 (пам’ятка архіт., іст.). На червоній лінії забудови, зведений на місці фортечного муру, що відокремлював колишнє середмістя від Заболотівського передмістя, як приватний будинок урядовця Й.Гендліха. Належав до найкращих приватних споруд міста середини 19 ст., про що пишуть тогочасні хроністи. Цегляний, тинькований, двоповерховий, у плані Г - подібний, один із характер­них зразків класицизму в місті. По осі будинку - арочний проїзд із брамою. Над ним довгий литий ажурний балкон на кам'яних кронштейнах. Вікна першого поверху півциркульні, другого - прямокутні, усі з рельєфними футринами. Привертають увагу розмірами і ордерним обрамуванням великі півциркульні вікна другого поверху центрального ризаліту. Оригінальний фриз прикрашений геометрич­ним орнаментом, нішами та розетками.

Перебував у власності підприємця X.Йонаса (1860 – і – 1890 - і рр.), його доньки Л.Шорр (до 1911), домовлас­ника Ф.Левентера (до 1913), банкіра Й.Лямма (до націоналізації радянською владою). Його постійно здавали під різні громадські заклади. Вже в 1846 тут розмістився окружний шляхетський суд, пізніше частину приміщень також орендували під офіцерські квартири. Очевидець у 1895 писав: «В кам'яниці Л.Шорр по вулиці Вірменській розміщаються дирекція скарбових доходів, податкова управа, митна управа. Будинок той зовні представляється досить пишно, то є один з будинків найстаранніше, найліпше збудованих, і як приватне помеш­кання міг би називатись маломіським палацом, але цілковито не на­дається під установи».

Від 1897 єдиним орен­дарем споруди був ок­ружний цивільний суд. Від 1911 до 1934 тут містилося повітове ста­роство - орган держав­ного управління в повіті. Буремного 1 листопада 1918 до староства прибу­ли керівники української громади: лікар, голова філії «Просвіти» В.Янович, старший радник залізниці інженер І.Мирон та старший радник окружного суду К. Кульчицький - і перебрали владу в австрійського старости поляка Завістовського. Каб­інет старости зайняв новопризначений повітовий комісар Л.Бачинський - відомий галицький політичний діяч.

А.Чемеринський