Святих зібрали докупи - 16 Грудня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Четвер, 2016-12-08, 9:53 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Грудень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
 
Архів новин
Головна » 2014 » Грудень » 16 » Святих зібрали докупи
9:22 PM
Святих зібрали докупи

Дерев’яний храм у селі Бубнище, яке підпорядковується Болехівській міській раді, збудували понад 120 років тому. Тут і нині служать літургію, а древні стіни знають більше, ніж будь-який підручник з історії. Свого часу церква потрапила під безбожний прес совітів, лики святих місцеві рятували, як могли. 
 
Благодатне місце
Село Бубнище в ущелині, під захистом гір та, певно, Божого провидіння, бо люди тут за совітів не лише зберегли віру, а й врятували від руйнації церкву. Вона споруджена 1891 року на пожертви мешканців села. Вже за три роки Гнат Поркишка зі Слободи вирізьбив іконостас, а за дев’ять років – бічні вівтарики.
Серед звивистих гірських краєвидів Бубнищівська церква в надійному сховку. Треба крученими дорогами з глини та каміння пройти зо два кілометри, здолати стрімку гору і перейти невеличке плато – на ньому затишно примостилася хрещата одноверха церковця.
Це, без перебільшення, благодатне місце, де відчуваєш себе захищеним, наче в обіймах матері. Давня споруда дихає спокоєм, таємничістю, а від стін ніби віє прадавньою мудрістю. З церковного подвір’я видно все село. Невеличкі, наче примружені, церковні віконниці, як всевидяче око, споглядають, оберігають та захищають людські хати від лихого.
На своєму віку сільський храм бачив всяке. А найчорніший день – 26 жовтня 1983 року, коли церкву закрили і вирішили зруйнувати. Церковцю розбивали на очах у всього села.
«Їде машина, на ній довга драбина, позаду автобус з міліцією та невідомими людьми, і хтось каже: «То церкву їдуть розбивати». І ми поспішили, думали, що зможемо щось винести, аби не розтягнули», – розповідає 72-річний Мирослав Івашків.

Тоді доля домісцевих не була прихильною. Паламаря, який мав ключі від храму, вдома не було. Тому врятувати більшість сакральних реліквій не вдалося.
Мирослав Івашків не лише був учасником тих подій. Він фіксує історію тутешнього храму, має записи про все, що відбувалося в селі. Вертається до тодішніх подій, пригадує, «поліцаї» гаками лики святих зі стін здирали. До сих пір чоловік зберігає в целофані кілька кавалків, які від стін відкололися.
Руйнували будівлю лісничі та міліціонери. Люди кричали, чинили спротив, але ті робили своє. «Семчук бочки порожні заносив, солому заносили, упряж від коней, в церкві облаштували склад з інвентарем від Поляницького лісництва», – каже Марія Токар, яка також 30 років тому захищала святиню.
Жінка розповідає, що саму споруду не знищили, а от всередині залишили повну розруху. Стіни пообдирали, іконостас гаками відбивали, образи, які людям не пощастило виблагати, повивозили – словом, робили все, аби намолене місце зганьбити…
«Я йшла на роботу в сусідню Поляницю, тоді  у нас начальником був Астахов, і він каже: «Біжи в село, бо до вас ідуть церкву розбивати». Я підбігла, немає нікого, а вже за кілька хвилин люди прилетіли на церковне подвір’я. То нічого не помагало, тої банди було багато, і з ними не мож’ було ніяк порівнятися. Але людей також було повно», – згадує очевидиця. Тоді їй  вдалося забрати образ Параскевії, який ще її дідо купив.
 
«Не село, а кара Божа»
Про те, що рано чи пізно прийдуть по їхні реліквії, бубнищівські люди знали заздалегідь, бо сусідські храми вже були спустошені. Перші церкви почали розбивати у сусідніх Липі, Станківцях, Царківні. Ще до того безбожного жовтневого дня, коли творилася наруга над церквою, їм вдалося винести  головний церковний образ, ківот, фанви (хоругви – Авт.), свічники, золоту чашу, процесійний образ, хоругви та церковні книжки – усе роздали по хатах. Це зробили про всяк випадок, адже до останнього не вірили, що на святе місце можуть  зазіхнути.
Більшість людей, які нині щонеділі вклоняються перед вівтарем, пам’ятають храм спустошеним. Анна Ткач пригадує, що її покійна мати Марія також змогла врятувати кілька образів, серед них був один із головних ликів іконостасу: «Мама підійшла до тих кагебістів і міліціонерів і випросила, щоправда, лише один образ Матінки Божої, Ісуса їй не дали».
Ці ікони також були родинною реліквією. Ще дідо Анни колись продав воли, аби до храму образи купити. «І дід моїй мамі казав, що прийде час, коли церкви будуть руйнувати. То він заповів, аби їх спасти», – розповідає жінка. 
У хаті Ткачів три церковні образи берегли більше шести років, для них виготовили спеціальні рамки та повісили на стіну. До святинь приходили молитися місцеві жінки, а мати Анни дуже хотіла їх повернути до церкви. Тож вона та ще двоє чоловіків їхали в Москву в міністерство з релігії, везли спільно селом написане прохання, аби відновили місцевий храм.
Жінка також пригадує, що її батько зробив ящик, встелив його білим полотном, туди поклав золоту церковну чашу і заховав під шалівку на горищі. «Хіба би хату розібрали, інакше були б не знайшли», – зауважує Анна Ткач.
Місцеві переказують, що в ті часи уповноваженим у справах церкви був такий собі Дерев’янко, який про Бубнище казав: «То не село, то кара Божа!», бо ніколи нічого не могли знайти. Очевидці тих подій кажуть, що їхню церкву рятували самі ж радянські службовці, бо через родичів переказували про те, що планують перевірки проводити. Тому місцеві завжди мали час підготуватися до тих рейдів.
 
З Богом не треба воювати
Коли церкву закрили, службу Божу правили по хатах. Були три господи, де відправляли літургії, а влітку переходили на цвинтар. Аби поблагословити селян з Бубнища, священики пішки долали десятки кілометрів, йшли в заметіль, переховувалися по людських хатах. Бувало, що на Великдень писанки та паски в лісах освячували. Так місцева церква гартувала людей і гартувалась сама.
Тих же, хто руйнував церкву, наздогнало справедливе покарання. «Був Мілько Гедзів, поїхав у відрядження і мав операцію, і йому ножиці всередині зашили. То лікарі наші його ледве врятували і все про церкву нагадували. А був лісничий Іван Семчук – падає і ногу ламає. Вже покійний лікар Григораш йому так і сказав, що то покарання за зруйновані церкви. З Богом не треба воювати», - розповідають люди.
Більшість сакральних речей, які нині є в церкві, – автентичні. Людям вдалося світильник вберегти: розібрали його на кавалки, обтерли солідолом, склали в ящик і в полі закопали. Дзвони також знімали, спершу на ґаздівстві заховали, а коли їх налякали, що по хатах з металошукачами ходять, дзвін віднесли на цвинтар, законсервували, поклали в ящик і теж закопали. Аж поки не прийшла горбачовська відлига і храм у 1989 році відновили. У 1990-му,  наприкінці життя, Марія Ткач занесла збережені образи до церкви.
Тоді святі лики збирали з різних церков, великий хрест забрали з Болехівського музею. З часом частину образів відновили за фотографіями. Ще не знайшли істинні Райські двері. Подейкують, що вони у Вишкові, але у тамтешній церкві відмовилися їх показати.

На Параскевії на парафії в Бубнищі освятили реставрований сторічний іконостас та братську могилу на церковному подвір’ї. Іконостас, до речі, реставрували онуки того ж таки Гната Поркишки зі Слободи, який колись його створив.
У Бубнищі церква хоч і старенька, але затишна. Про новий храм люди і чути не хочуть. «У нас би старі люди плакали, якби нову церкву будували», – кажуть вони.

Ірина ТИМЧИШИН


Переглядів: 117 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016