Прикарпатське музеєзнавство і краєзнавство ось уже більше половини століття важко уявити без Петра Арсенича. Він автор 55 книг. Серед них «Січові стрільці» (Івано-Франківськ, 1990), «Станіслав – столиця ЗУНР» (Івано-Франківськ, 1993), «Гуцульський театр Гната Хоткевича (Коломия, 1993), «Родина Заклинських» (Галич, 1995), «Родина Шухевичів» (Івано-Франківськ, 1999), «Родина Озаркевичів» (Коломия, 1995), «Родина Бандерів» (Івано-Франківськ, 1998), «Криворівня в житті і творчості українських письменників, діячів науки і культури» (Івано-Франківськ, 2000) та інші. Крім того ним надруковано 1593 наукових статей (тобто в середньому публікував три статті), 323 рази виступив на міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових конференціях (в середньому шість конференцій в рік), організував 401  виставку (шість – сім в рік). Для музеїв Івано-Франківська, Львова, Києва він лише за 1987-2014 років зібрав або придбав 1230 різноманітних експонатів. За ці ж 26 років провів 932 екскурсії, виступив із 2295 лекціями, 97 разів виступив по радіо і телебаченню тощо.
Петро Арсенич народився 24 січня 1934 року в селі Нижньому Березові Косівського повіту в селянській родині. Мати Параска з родини Малковичів померла від побоїв облавників та арешту, щоб вислати в Сибір, незабаром померла, залишивши на руки чоловіка троє дітей. Найстарший був п’ятнадцятирічний Петро. Крім нього були ще дві сестри. Батько вирішив вдруге не одружуватися, щоб не привести дітям мачуху і сам виховував дітей. Із великою вдячністю згадує Петро Іванович: «Мій батько 1910 року народження був майстром на всі руки: бляхарем, лісорубом, плів кобилки, кошики, рукавиці, обдратовував горщики, робив граблі, постоли тощо. Сам життєрадісний і нас учив не переживати. Якщо біда, казав, не треба журитися, бо скоро стане краще. Треба журитися тоді, коли дуже добре, бо добро вічно тривати не може. Завжди застерігав мене, щоб я не бавився в політику. В цьому я не послухав тата і завжди мав неприємності.
В сьомому класі Петро Арсенич разом із ?? Степаном і Миколою Гениками, Іваном Ільницьким та іншими вступив до підпільної юнацької Організації Українських націоналістів.  Мав псевдо Заруба – одного із героїв творів Андрія Чайковського. Члени підпільної організації читали заборонену літературу, розповсюджували листівки. Для цього вони придбали радіо і, прослухавши передачі, складали листівки. Друкували їх вирізаними з гуми буквами. Такі листівки були досить короткі. Пізніше організація само розпустилася.
Після закінчення у 1953 році десятого класу Середньоберезівської школи він поступив до Київського університету ім. Т. Шевченка на історичний факультет. Навчаючись в університеті, за перший семестр не отримував стипендії, оскільки екзамен з російської мови здав на «трійку». Тому тато прислав посилку  з яблуками, які він продавав на базарі, а також у вільний від навчання час підробляв на телеграфі, розносячи телеграми по адресатах.
Потім в університеті він здавав екзамени  на стипендію. Закінчив П. Арсенич університет у 1958 році за спеціальністю історик-музеєзнавець. З того часу і до сьогодні він займається музеями, незалежно чи працює він атм, чи на іншій роботі.
По направленню Петро Арсенич прибув на роботу до Станіславського краєзнавчого музею на посаду молодшого наукового працівника. Того року музеєві пощастило поповнити свої кадри ще такими талановитими й енергійними молодими працівниками, як Євген Цепенда (випускник Львівського університету ім. Франка), пізніше відомий архівознавець  та Олена Харитонова (випускниця Ленінградського університету), пізніше російський етнограф і археолог. Ця трійка активно включилась у збирльницьку, наукову і експозиційну роботу музею.  І знову більше ніж скромна зарплата в музеї заставила П. Арсенича підробляти. Таким підробітком були платні лекції та статті на краєзнавчу тематику, що створило йому авторитет знаючого молодого науковця в області. Вдалося йому налагодити добрі зв’язки із старою інтелігенцією краю. Колишніми активними просвітителями, політичними і культурними діячами. Такі зв’язки сприяли у збиральницькій музейній роботі та розширили й поглибили його знання по історії України другої половини ХІХ – 40-х рр.. ХХ століття, а музеєві – значно поповнити свої фондові колекції.
У 1962 році Петра Арсенича запрошують на викладацьку роботу до Станіславського педагогічного інституту спочатку на половину ставки, а через рік він повністю переходить працювати туди. Читав курс археології. Молоді викладачі історико-філологічного факультету згрупувались навколо Валентина Мороза. Так утворилась підпільна організація по боротьбі за незалежну Україну. Члени організації розширюють свою мережу серед інтелігенції області, виступають із рефератами про заборонені події української історії, розповсюджують серед студентів самвидавську літературу направлену проти русифікації України, про самобутність її мови й культури тощо. Восени 1965 року організація була викрита КДБ. Петра Арсенича виключають з членів КПРС і у 1966 році звільняють з роботи в педінституті «за піддержку идеологии украинского буржуазного национализма, за свіязь с националистом Морозом В. Я.
На засіданні парткому Івано-Франківського педінституту від 28.02.1966 року одноголосно було прийнято таке рішення: «За втрату політичної пильності, яка проявилась у тому, що т. Арсенич П.І. попав під вплив українського буржуазного націоналіста, одержував від Мороза, збирав і розповсюджував ворожі антирадянські вірші і пісні, приховував націоналістичну діяльність Мороза, за нещирість на партзборах, яка проявилась в тому, що він не все розповів про свій зв'язок з націоналістами виключити Арсенича П.І. з рядів комуністичної партії Радянського Союзу».
Повертається він назад до краєзнавчого музею, де незабаром очолив відділ історії. Продовжує збирати пам’ятки історії й культури краю, особливо ті, що стосуються кінця ХІХ – першої половині ХХ століття. А збір цей був досить успішним. Так, він лікаря окуліста Я. Грушкевича (м. Івано-Франківськ) отримав цілий стос журналів «Наша Батьківщина». Причому врятував їх від конфіскації КДБ, довівши їм, що там відсутні антирадянські матеріали. Від вчительки с. Іллінці Снятинського району отримав радикальні газети «Народ» за 1890-1894 рр. у с. Мишині Коломийського району матеріали про «Рідну школу», від Любомира Погорецького (Коломия) – поштові листівки часів Першої світової війни, колишньої учительки на Станіславіщині Іванни Блажкевич з с. Денисова (Тернопільщина) рукопис її спогадів «Жінка на бойовій лінії», який передав для опублікування у Львівський часопис «Дзвін» та багато інших. При цьому не забував про збір побутових речей а  минулого із різних регіонів Прикарпаття.
В кінці 70-х років краєзнавчий музей готовився до відкриття у Івано-Франківську художнього музею. Арсенич і тут зумів відзначитися, знаходячи художні полотна при карпатців. Серед них музеєм була закуплено серія картин у Тетяни Качури з Коломиї, які зараз знаходяться у музеїв мистецтв Прикарпаття.
 В ці роки П. Арсенич багато часу віддає роботі в архівах,  наукових бібліотеках Києва, Львова, Івано-Франківська та ін..
Підсумок цієї діяльності ціла серія статей про українських січових стрільців та воїнів УГА, які виїхали до радянської України і там займались науковою і культурно-освітньою діяльністю.
Всі вони загинули у 1937-1938 роках. Чого і від кого загинули він не вказує, але було ясно хто винен у такій смерті. Багато пише про діячів КПЗУ, які теж тоді загинули. Тим самим повернув він із здобуття багатьох видатних українців навіть в тих умовах цензурного режиму. Все це даром не проходить. Переслідування посилюються. У 1973 року його звільнено з посади завідуючого відділом історії музею, залишивши науковим працівником. У грудні 1981 року в Арсенича  було безпідставно вилучено КДБ велику кількість літератури з історії України. В один час йому заборонили виступати з лекціями в яких активно пропагував історію та культуру рідного народу, пробуджуючи в часи застою у слухачів почуття громадської гідності й національної свідомості.
Однією з важливих сторін діяльності П. Арсенича, як краєзнавця і музейного працівника є колекціонування. Як книголюб і філокартист він збирав рідкісні видання книг, брошур, відозві з часів національно-визвольної боротьби 1914-1950 рр. Особливо багата його збірка присвячена Тарасові Шевченку,  Іванові Франкові, Богданові Лепкому та іншим відомим людям, а також листівки ОУН-УПА 40-50 рр. ХХ ст.. Досить цінна його колекція поштових листівок з автографами видатних діячів науки і культури. Ці унікальні експонати, старанно зібрані музейником, експонувались і експонуються на багатьох філокартичних та букіністичних виставках у цілому ряді міст України. Його філокартична колекція значно доповнила експозиції музеїв І. Франка у Львові, Криворівні, Нижньому Березові.
У музеї Петро Арсенич пропрацював до 1990 року, а потім перейшов на громадську роботу. Проте він не припиняв збиральницьку, наукову і виставочну діяльність. Про П. Арсенича як громадського діяча Прикарпаття – тема вже іншого повідомлення. Вона так само значима і багато своїми досягненнями.
Хоча пенсійний вік давно вже наступив, проте Петро арсени продовжує працювати у музеї освіти Прикарпаття, займається організацією створення музею Тараса Шевченка в Івано-Франківську, часто друкується із статтями у журналах і газетах, виступає по телебаченню і радіо на історико-краєзнавчу тематику.
Петро Арсенич за 55 років своєї діяльності проявив себе як один із фундаторів музейного будівництва на Івано-Франківщині, як вчений-краєзнавець та невтомний популяризатор історії, культури і мистецтва прикарпатського краю. За вагомий внесок у розвиток національної культури музеєзнавець і краєзнавець П. Арсенич отримав звання Заслуженого працівника культури України (1991),  є лауреатом Всеукраїнської премії Павла Чубинського (1990), обласних Івана Вагилевича (1993), Марійки Підгірянки (1995), Володимира Полєка, нагороджений орденами «За заслуги ІІІ і ІІ ступенів (2003, 2009) та багатьма іншими нагородами. Його прізвище вже по життєво ввійшло у число відомих діячів Прикарпаття. Довгий Вам творчих успіхів Петре Івановичу.
Вважаємо, що буде справедливо, коли обласне управління культури, обласна «Просвіта», Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника підтримають кандидатуру П. Арсенича до нагородження орденом «За заслуги І ступеня». Бо П. Арсенич і після 80 років продовжує збагачувати надбання нашої національної і духовної культури.

Доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Михайло ПАНЬКІВ