«Цвіт сльози» – так називається нова, п’ята, книжка заслуженого журналіста України, члена НСПУ Василя НАГІРНЯКА, яка вийшла у світ у видавництві «Друк Арт». У його творчому доробку – повість і трилогія «Во Славу Золотого Тризуба» про провідника ОУН–УПА Степана Бандеру, повісті «Стихія води і грому» про повеневий армаґедон у Карпатах та «Орфей Собору Нації» про композитора Володимира Івасюка. Презентуючи це видання письменника на шпальтах нашої газети, розмовляємо з автором.

– Пане Василю, про що йдеться у вашій книжці?

– «Цвіт сльози» – це роман про життя і боротьбу селянської родини Павлових-Нагірняків на рідній покутській землі, яку спустошували монголо-татарські орди, польські, австро-угорські, московські та німецькі поневолювачі. Покутяни не корилися завойовникам споконвіків. Чинили спротив панам і вельможам, зайдам усіх мастей, які нищили калиновий цвіт українства.

Сміливці Нагірняки ринули в бурхливе річище українського зриву. Стали до борні за самостійну Україну під стяги Легіону Січових Стрільців, Української Повстанської Армії, ОУН–УПА. Їх не зламали ні спецпоселення, ні дикі сибіри, ні тюрми і колючий дріт. Ворожі кулі обривали молоді життя патріотів, які відлітали до Господа з громовим гаслом: «Слава Україні!» Зі смутку та журби Павлова калина ронила білий цвіт. Цвіт сльози…

– Отож це історія України на прикладі однієї покутської родини, родовід якої починається від Михайла. Але ж Михайло – людина гір, а Покуття – рівнинний край.

– Саме так. У давнину полонинський ватаг Михайло разом з вівчарами-пастухами переганяли з гір вилітувану панську маржину на торги за Дністер. Серед поля у порослій високим очеретом болотистій місцині кілька корів застрягли та геть ослабли – впали на ноги. Знесилені, вони вже не могли рухатися. Тож Михайло мусив зостатися. Спорудив з верболозу хату-зимарку, а для корів – загороду і залишився з маржиною і вірним другом Вівчариком зимувати. Визимували. Полюбилися горянину ці поля. Осів тут, створив сім’ю, завів ґаздівство. Стали його називати Нагірняком.

Минали роки. Десятиліття. Століття. 300 років – із XV по XVII ст. – торговицьку землю мордували набігами дикі кочівники, не жаліли ні старих, ні малих. Якби могли, то порубали б мечами й небо, переполовинили б усю землю. Сумні то були часи. Ой які сумні-невеселі! Дітей лякали татарами донедавна – такі страх і неслава про жорстокість цих дикунів залишилися у пам’яті народній понині.

– У контексті історичного екскурсу Ви розповідаєте про те, як неволили і тягнули жили із селян Покуття та всієї Галичини поляки, австро-угорці, як знущалося з людей оте пихате вельможне панство…

– Простолюдина загнали в глухий кут: відбирали землю, позбавляли будь-якого права. Поляк міг запросто убити людину, його не судили, треба було лише заплатити казні штраф – 10 грошів. Українець вже не належав ані собі, ані своїй сім’ї, ані рідним дітям. Він був власністю вельмож і магнатів-чужинців, які, мов те чорне вороння, вкрили беззахисну землю…

– Першим, хто з Вашої родини став на прю з ворогом, був дід Василь Нагірняк з роду Павлових.

– Так, разом із покутськими хлопцями, молодими відчайдухами з усієї Галичини, він вступив до Легіону Січових Стрільців – Українського добровольчого легіону в складі австро-угорської армії, який кинув виклик вовчим планам Російської імперії. У вогняному пеклі з ворогом минув рік, другий, третій. Слава Богу, настав кінець тій страшній війні, у якій зійшлося мало не пів світу і яка переорала рідну землю чорним плугом страждань і смерті. Та ворог, як той хижий звір, знову гострить кігті. Знавісніла та ненаситна Польща вкотре захотіла закинути зашморг на нашу волю.

Василь Нагірняк разом зі своїми бойовими побратимами-січовиками вступає до Української Галицької Армії. Його як досвідченого і загартованого в боях січовика призначають четарем УГА і він разом з братами-галичанами боронить проголошену 1 листопада 1918 року у Львові молоду Українську державу – Західно-Українську Народну Республіку.

– Українську справу батька продовжила донька Ганна вже під час німецько-московської окупації у 40-х роках.

– Січовик Василь після Листопадового зриву та боїв з ворогом у складі Української Галицької Армії повернувся додому, одружився із сільською дівчиною Іриною. І народили вони та виховали в українському дусі чотирьох доньок: Ганну, Євдокію, Настю та Марію.

З вересня 1939-го на їхню землю посунула червона кремлівська орда, а через два роки – німецько-фашистська. У жовтні 1941-го в Торговиці Пільній постало до борні з ворогом товариство п’ятьох українців, зцементувало кров’ю осередок Організації Українських Націоналістів. Ганна дає клятву на вірність ОУН, яка хоче бачити Україну самостійною. Спочатку зв’язкова кущової мережі ОУН, а пізніше станична ОУН–УПА Ганна Нагірняк, підпільне псевдо «Оксана», разом з кущовим провідником ОУН Дмитром, підпільне псевдо «Остап», борються до загину і з озвірілим фашистом, і з червоним «братом-визволителем». І гинуть заради вільного життя вільних українців.

Ірину, матір убитої совітами Ганни, мордували в станіславській тюрмі. Потім усю сім’ю вивезли на спецпоселення в Омську область. Мама з доньками утекли з Сибіру, та через підступних зрадників-запроданців потрапили до рук москалів. І знову тюрма, опісля – дика сибірська мерзлота.

Усю мою родину і по батьковій, і по маминій лінії було виселено у Сибір. Бо бандерівська родина, бо захотіли вільної України, воювали за неї. Тавро «вороги народу» розвіяла 1991 року незалежна Україна, яка реабілітувала батьків і всю Павлову родину.

Я мусив стражденну долю великих пращурів своїх – покутського роду Павлових-Нагірняків на світ Божий піднести. Вони село рідне Торговицю одухотворили життям. Вони землю рідну ніколи не випускали зі своїх серця і душі. І ворогам не зволили її поганити. Воювали. Гинули. Долю страдницьку, нещасливую не проклинали. Тепер білим калиновим цвітом возродилися. Павловою калиною зацвіли…

Коли читач візьме книжку в руки, то пройде той нелегкий, вистражданий гіркою долею шлях покутської родини Нагірняків з початку запалення ватри життя у Торговиці Пільній і аж донині. Йтиме життєвою стежкою разом з головними персонажами роману й долатиме неймовірно важкі труднощі. Відчує на собі той важкий хрест, який ліг на плечі матері України, який несли крізь колючі терни мої предки, мої батьки, мій дідусь – січовий стрілець, четар УГА Василь Нагірняк, мамина рідна сестра станична ОУН–УПА Ганна– «Оксана», мої батьки Василь та Анастасія Нагірняки, уся Павлова родина. Їм я присвячую свою книжку, їхню сповідь-боротьбу перед покутянами нової доби, перед українцями – вільними і незалежними.

Наостанок хочу сказати, що нам потрібно ще ой як багато зробити, аби Україна стала справді українською. Ми можемо! Ми зробимо. Тільки потрібно свої серця віддати Україні.

Слава Україні! Героям слава!

Олександра КЛИМ. смт Верховина