Незабаром, 12 квітня, усі пластуни України та світу святкуватимуть 102 роки від заснування Пласту. Саме в цей день 1912 року була складена перша присяга. «Репортер» поспілкувався з найстаршою пластункою Івано-Франківська – 89-річною Мирославою Радловською. Бабуся пам’ятає все, навіть часи напівлегального Пласту за поляків і німців.
Ця світла інтелігентна жіночка живе у старому будинку на вулиці Шевченка. Застаємо її вдома за читанням книжки. До речі, помешкання пані Мирослави просто заставлене книгами. Вони на шафі, на стільцях, на підлозі, у старих валізах. Здається, що потрапив у бібліотеку.
«Мені ходити важко, то я лежу в хаті та й читаю», – говорить Мирослава Радловська. У бабусі акуратна зачіска, одягнена вона в білу блузу з бантиком. Говорить повільно, виважено. Використовує такі цікаві слова, що здається за вікном – Галичина 1930-х років. Ефекту мандрівки у часі додає й інтер’єр кімнати зі старими потемнілими меблями, великим ретро-дзеркалом, цікавими тумбами та старим фортепіано під стіною.
В Івано-Франківську пані Мирослава мешкає з двох років, а до того вони з родиною проживали в Коломиї. Каже, вдячна долі за те, що народилася у такій працьовитій та патріотичній сім’ї, де дітей виховували у дусі – бути корисним членом суспільства. Мирослава була наймолодшою – п’ятою дитиною. Двоє її старших братів і двоє сестер були пластунами. У старенької збереглося багато сімейних фото, а все через те, що брати займалися фотографією. Сестри – музикували, та й сама Мирослава викладала у музичному училищі гру на фортепіано.
Бабуся показує світлину брата Богдана у пластунській формі, посвідчення пластунки старшої сестри та ще якісь афіші з пластунських вечорів. У самої, каже, такого не було, бо в її часи Пласт забороняли. Спершу поляки, а потім німці.
«У 1937 році я вступила у перший кляс гімназії, то старші дівчата-пластунки якось завуальовано цікавилися ставленням кожної учениці до цієї організації, – пригадує пані Мирослава. – Говорили дуже обережно, бо поляки за тим суворо слідкували. Конфіскували пластунські однострої, всю документацію. А Пласт діяв підпільно – як гурток краєзнавства».
Старенька каже, що на тих гуртках вчили історію України, географію, а разом із тим ази пластової організації. «У нас не було звички хвалитися вдома чи між друзями на вулиці, що ти у Пласті, – говорить жінка. – Усе було так – напівсекретно. Боялися, що виженуть з гімназії чи батьків викликатимуть. Я навіть не знала, що мій добрий товариш також у Пласті, просто в іншій групі».
За німців, у 1942-1943 роках, пластову діяльність трохи відновили. Офіційним Пласт все одно не був – така собі спортивно-відпочинкова група. Хоч влітку і дозволяли організовувати табори, але такого правдивого пластового життя не було. Пані Мирослава каже, щовечора ватру не палили, аби не привертати увагу німців.
Лише раз їй довелося потаборувати з Пластом у селі Пасічна, за Надвірною. Зітхає, що довго батьків вмовляла, аби пустили, бо ж воєнний час! Певно, не одна така була, адже склали цілу пісню на цю тему. Пані Мирослава співає, витирає сльози:
«Пусти мене, мамо, до табору,
до сонця, до волі, до простору.
Пусти мене, мати, з Пластом мандрувати,
з Пластом мандрувати до табору.
Сиділа при ватрі кожен вечір,
при любій розмові молодечій.
Гляділа б досхочу, як зірки мигочуть,
як тріскоче ватра кожен вечір».
У таборі також проводили різні навчання з краєзнавства, як поводитись у військовий час, вчилися подавати сигнали, навіть азбуку Морзе. Щонеділі пластуни ходили до церкви, адже Бог і Україна – понад усе.
«Згадала свій перший урок латинської мови у гімназії, – говорить Мирослава Радловська. – Ми мали прочитати: «Puer romani ego sum», що означає «Я є римський хлопець». Наша молода вчителька сварила, що ми не так читаємо, бо не бачимо у тому реченні тої гордості, що він є римський хлопець. Казала: «Так само і ви мусите бути гордими, що ви є українці». В такому дусі нас і виховували в гімназії та Пласті».
За словами пані Мирослави, хоч їй і не довелося вповні «потаборувати», але Пласт сильно помагав їй у житті.
«У пригоді ставала та витривалість, обережність, сумлінність, обов’язковість та бажання допомогти, – говорить бабуся. – Зараз, з висоти літ, я можу сказати, що мені вдалося прожити життя, як треба. Я не зрадила пластунських чеснот».
Світлана Лелик |
