Серед 532 скелетованих останків жертв «Дем’янового Лазу» є останки чоловіка, які повністю ідентифікували судмедексперти. Це одна з найяскравіших постатей української історії ХХ століття. Сотник УГА, член УВО, ОУН, соратник Євгена Коновальця і Степана Бандери, воював за Карпатську Україну — Григорій Голинський. Цього року минуло 70 літ з того часу, коли енкаведистська куля обірвала його життя. Народився Григорій Голинський-Гурбич 9 березня 1895 року в селі Березові Вижньому (тепер Верхній Березів) Косівського району в родині заможних селян Василя Голинського та Марії Сулятицької-Голинської. Друге прізвище — Гурбич — Григорій успадкував від свого діда українця, вихідця з Болгарії. Рід Голинських належав до боярського роду, який мав власні герб і прапор, що зберігались у Верхньоберезівській церкві й згоріли 1945 року. Григорій був вихідцем із заможної багатодітної родини. У нього були сестра Юліана і троє братів. 1914 року Григорій Голинський закінчив Коломийську гімназію, однак Перша світова війна перекреслила його мрії щодо навчання у Віденському університеті, і юнак пішов добровольцем в українські січові стрільці (УСС), де вивчав військове ремесло у стрілецькому коші на Закарпатті, ставши чотарем. У половині червня 1917-го хорунжого Голинського разом із хорунжим Стафиняком та 45 стрільцями відправляють з коша на поповнення «Гуцульської сотні», яка стояла на полонині «Попадя». Після гетьманського перевороту «Гуцульську сотню» разом із трьома іншими сотнями УСС німецьке командування кинуло на Херсонщину в село Грузьке під Єлисаветом для придушення антинімецьких селянських повстань. Та сотня Г. Голинського, ввійшовши в село, стала на майдані й заспівала стрілецьких пісень. На майдан збіглася молодь. Заграв оркестр і почались танці. Ця подія засвідчила порозуміння і братання між українцями заходу і сходу й нехтування першими, що входили до складу провладного війська, наказів німецького командування на знак солідарності з повсталими. Місцевий поміщик написав скаргу на Григорія Голинського і йому загрожував військовий трибунал, від якого його врятував принц Вільгельм Габсбург — Василь Вишиваний. Сотник Голинський разом із побратимами і місцевою проукраїнською громадою Херсонщини організував у містечку Добровеличківці читальню «Просвіти», курси української мови та українознавства, ставив театральні вистави. З утворенням у 1918 році Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) сотника Голинського командування Української Галицької Армії призначило командиром окремого гуцульського куреня з охорони тилів. Цей курінь особливо відзначився у боях під Городком. Бойовий шлях його пролягав від Львова до Тернополя. Власне тоді у стрілецькому середовищі його куреня народилась пісня: «Каже Гриць Голинський Ходорів палити, каже аж до Львова канонами бити...». Гуцульський курінь Голинського у складі корпусу УСС на чолі з полковником Євгеном Коновальцем брав участь у бойових діях січових стрільців на теренах України для захисту УНР. Під командуванням генерала Тарнавського Голинський взяв участь у поході УГА на Київ, де сталевий шолом врятував йому життя від дотичного удару осколка снаряда. Під Одесою сотник захворів на тиф і перебував деякий час на лікуванні у стрілецькій лічниці. Далі доля вела сотника Голинського такими лабіринтами, з яких вибратися, здавалось би, не під силу. Він потрапив в російський полон, з якого разом із С. Тимківим та П. Золотим утік до Чехословаччини. Навесні 1920 року до Праги приїхав Є. Коновалець, і в серпні створив УВО, тоді Григорій Голинський стає одним із перших її членів. Працюючи на будовах Праги, Г. Голинський водночас навчався в Українському Вільному університеті на філософському факультеті, де викладачами були Д. Дорошенко, С. Рудницький, М. Лозинський, Ф. Щербина, С. Смаль–Стоцький, В. Біднов та ін. Одночасно він займається і на факультеті лісового господарства в чеській Вищій політехнічній школі у Празі. А щоб мати можливість утримувати себе, пізніми вечорами заробляє на прожиття уроками. Саме там, у Празі, нагадала про себе фронтова рана і празькі лікарі зробили йому, студентові-другокурснику, трепанацію черепа. Операція пройшла успішно і по видужанні Голинський завершив навчання на обох факультетах на «відмінно». Після закінчення студій у Празі Григорій влітку 1925 року повертається в Україну. Великим було здивування односельців, коли вони побачили Гриця Голинського живим на поминках за його душу. Очевидно, Голинський повернувся додому із завданням створення мережі УВО на Гуцульщині. Усвідомивши, що польська влада не дасть йому можливості спокійно працювати, батько подбав про життєве забезпечення наймолодшого сина, відписавши йому великі сінокоси і 70 гектарів лісу. А 1925 року Григорій Голинський придбав будинок у мальовничій місцевості села Микуличина — Джемидівській Поляниці, який зберігся по нинішній день. Селяни часто зверталися до Голинського по юридичну допомогу як до людини освіченої, оскільки коштів найняти правників у них не було, і він допомагав їм чим міг. Українці тоді домагалися, щоб польська влада виконала взяте на себе у 1920 році міжнародне зобов’язання — надати українцям Галичини політичну автономію, відкрити український університет у Львові та українські школи в містах і селах, створити нормальні умови для національного розвитку семимільйонного українського населення Галичини. У відповідь на такі справедливі вимоги титульного народу Галичини польська держава з польськими шовіністами провели «пацифікацію» (втихомирення) — каральну акцію проти українського населення. Керував «пацифікацією» міністр внутрішніх справ Польщі генерал Б. П’єрацький, за що ОУН й винесла цьому катові українського народу смертний вирок. У цей час польська поліція встановила нагляд та неодноразово арештовувала Гриця Голинського. За твердженнями і. Белейовича, навесні 1934 року, готуючи замах на Б. П’єрацького, провідував Голинського Степан Бандера. Цей факт підтверджує і М. Тимощук. Тоді ж у Микуличині лідер ОУН провідав і свою знайому — Іванку Бурачинську, якій подарував своє фото. Відразу після вбивства Б. П’єрацького Григорія Голинського два тижні тримали під арештом, однак, не маючи переконливих доказів причетності, його відпустили. В оселі Голинських таємно друкували підпільну літературу, необхідну для підготовки кадрів ОУН. Характерною тогочасною оунівською листівкою була листівка з текстом 12 заповідей українського націоналіста, в першому пункті якої зазначалося: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї». У березні 1939 року Голинський брав участь у Карпатській Січі й після поразки в боротьбі за Карпатську Україну йому вдалося повернутися додому. З приходом радянської влади на терени західноукраїнських земель сотник Г. Голинський із 1939 року й до арешту в березні 1940-го працював завідувачем Микуличинського лісопункту, а у вільний від роботи час проводив військові вишколи членів ОУН. Однак скоро про минуле стрільця дізналися органи НКВС, його було звільнено з роботи, а 18 березня 1941 р, заарештовано. Більше додому він не повернувся. З Делятина його відправили до станіславської тюрми. Від своєї мами шестирічна донька Люба чула, що в тюрмі тато отримав лише одну передачу від рідних. А другу, принесену 1 травня того ж 1941 року, вже повернули. Напевно, тоді Григорія Голинського вже не було серед живих. Про муки, які терпіли в’язні енкаведистської тюрми, видно з аналізу кримінальних справ. Скажімо, для їх допиту використовували корсети, набиті цвяхами, різні кліщі, електричне крісло та інші подібні до цього «засоби переконання». В оселі Голинських уже після арешту Григорія провели обшук, під час якого знайшли багато книг іноземними мовами, що викликало в енкаведистів підозру. Та в цьому нічого дивного не було: господар володів чотирма мовами. У тюрмі довго мордували в’язня, намагаючись вибити з нього потрібні «визнання». Рідні Голинського нічого не знали про його подальшу долю. Однак протокол його обшуку, знайдений поряд із скелетованими останками під час розкопок в урочищі «Дем’янів Лаз», і сліди трепанації одного з віднайдених черепів беззаперечно вказують на те, що Григорій Голинський став жертвою НКВС. Скелетовані останки свого батька, сотника УГА Григорія Голинського, його донька Люба Негрич-Голинська після впізнання поховала поруч із могилою матері в Делятині. А згодом, знайшовши його заповіт, перепоховала в Джемидівській Поляниці, що біля Микуличина, під березами, які власноруч посадив сотник Голинський. 17 травня 1988 року Любов Голинська-Негрич померла, та пам’ять про Гриця Голинського свято береже її чоловік — Микола Негрич, який на місці його останнього спочинку разом із племінником Голинського сотенним Березівської сотні УПА Мирославом Симчичем встановив пам’ятник. А онучка славного сотника Мар’яна висловлює сподівання, що як у Делятині, так і в Івано–Франківську рано чи пізно хоча б вулицю буде названо іменем Григорія Голинського. "Галичина"
|
