П`ятниця, 2022-01-28, 8:15 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Січень 2022  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
 
Архів новин
Головна » 2022 » Січень » 9 » Достойний племінник «Довбуша». Михайло Стефурак: Ніколи не забуду Різдво 1945 року, коли від рук енкаведистів загинув перший мій односелець
9:22 PM
Достойний племінник «Довбуша». Михайло Стефурак: Ніколи не забуду Різдво 1945 року, коли від рук енкаведистів загинув перший мій односелець

Михайлові Стефураку – уродженцю і жителю села Тисменичан – cповнилося вже 88. Він чинний член ОУН, сибірський виселенець і племінник відомого станичного УПА «Довбуша», який віддав своє життя за волю України. Розмова з ним – то спогади про ті життєві дороги, які довелося пройти, і головно про людей, з якими Господь його звів у буремні воєнні і післявоєнні часи минулого століття.

– Михайле Івановичу, будь ласка, хоч епізодично згадайте найбільш пам’ятні моменти Вашого життя.

– Я у сім’ї був першою і єдиною дитиною. Як 1940 року пішов до школи, то прийшли перші совіти. Вчила нас жидівка. Була дуже добра жінка – тим, хто добре вчився, роздавала цукерки. За німців згодом я також ходив до школи. Якось не виконав домашнє завдання. Наш учитель був «східняк», партійний, навіть не знаю, як його до нас занесло. І відтоді, як він мене побив у четвертому класі – аж кров пішла з носа, – я до школи вже не ходив. Мого батька мобілізували 1941 року, але забрали не на фронт, а на військовий завод у Челябінську. За німців ми п’ять років нічого про батька не знали.

У нашій хаті я жив з мамою, бабою і батьковим старшим братом Миколою Іллівим – псевдо «Довбуш», який загинув неподалік села. Коли тато після війни приїхав, то почали будувати хату. А вуйко Микола–«Довбуш» ще з 1944 року був в УПА у Чорному Лісі. Захворів на тиф, то якось добрався до села і тут лікувався, а з 1947-го став станичним. Загинув «Довбуш» 5 травня 1950 року біля річки Силєнка. Вуйко був поранений і сам добив себе, щоб москалі не забрали у полон, а його побратим Петро Гах із села Хриплина, з яким разом потрапили у засідку, зумів втекти і ще прожив три місяці, а відтак також поліг.

Де могила «Довбуша» – не знаємо. Адже тіло забрали у Лисець. Туди забирали всіх убієнних чи поранених захисників України. А їх було багато. І не тільки з нашого села. Щойно вночі, як пригадую, люди поставлять хрест на могилі полеглого вояка, як уранці «енкаведисти» вже його витягнуть. На залізничній станції стояв гарнізон. Бувало, що хлопці з боєм визволяли полонених побратимів. Москалі кожну ніч пильнували і біля нашої хати.

Якось тато написав заяву про вступ у колгосп. То вуйко Микола порадив батькові виїхати, бо у такі часи його могли вбити вояки з Чорного Лісу як активного колгоспника. Такі були закони. Тож тато поїхав знову до Росії, де й помер 1980-го…

Мені тоді було 14 чи 15 років. Ми мали три гектари поля, то треба було працювати, були й корови, то слід було годувати й обходити. Пригадую, ще до війни, як прийшли вже перші совіти, вуйко Микола на самісінький Святий вечір запустив у небо яскраву ракету. Люди дивувалися і молилися, казали, що то небеса відкрилися. Ми дітьми дуже чекали коляди. Я і в шопку ходив, був там воїном. Навіть за німців.

– А як починалася Ваша дорога в Сибір?

– Коли нас виселили 1951 року, то мені сповнилося 18. Спочатку – якраз у Страсний четвер 26 квітня – нас привезли на пересильний пункт у Брошневі-Осаді. Там було три бараки. Наш, найбільший, вміщував до трьохсот людей. Нари – двоярусні. Посеред бараку стояв великий двохсотлітровий цебер, в який чоловіки, жінки і діти справляли свої природні потреби. Щоранку його заледве виносили двоє хлопів. Спали боком, бо бракувало місця. Чоловіки і жінки – разом. Навколо пильнувала охорона з собаками, були паркани, вежі і дроти. Вночі собак спускали. Годували нас тим, що й собі у гарнізоні варили. Тож не найгірше.

Траплялося, що люди тікали з пересильного пункту. Так було і з моїм земляком, якого відтак за сприяння «сексота» піймали у селі та привезли всього побитого і знову кинули в барак. Було, що родичі привозили передачі, то нам передавали. Пригадую, як шестирічний хлопчик, родичі якого були на пересильному пункті і який мав на руках по шість пальців, приніс їм передачу вагою понад 50 кілограмів. На пересильному пункті нас протримали три місяці. Згодом повантажили у «товарняки» і повезли в Сибір. Дорога тривала 20 днів. Чоловіків навіть по воду не випускали на зупинках поїзда, а тільки жінок…

Коли я вийшов з вагона, то не міг ходити – був як інвалід. Спочатку думав, що депортували нас з мамою через вуйка «Довбуша», бо ж він жив з нами в одній хаті. Та тільки вже в Іркутській області, у містечку Черемхові, куди нас вивезли на вісім років, я від коменданта довідався, за що. Той переглянув наші справи і сказав, що «за поддєржку бандітов». То була правда про підтримку.

У Черемхові ми щороку також готувалися до Різдва і дуже чекали свят. Щоб підготувати пшеницю для куті, пригадую, ми з чоловіками заварили дно труби, насипали всередину зерна і товкачем його «піхали». У бараці було 19 кімнат, а у кожній жили по дві чи три сім’ї. Барак свого часу збудували японські військовополонені. Жили разом з нами у кімнаті ще дві сім’ї. Майже два гектари у місті займало кладовище, де ховали японських полонених. Поряд були бараки з в’язнями.

Голодні у Черемхові ми не були, бо нам «поталанило» потрапити на виселення до міста, де умови проживання були кращими. Але щоб поїхати до Іркутська, то вже була потрібна довідка. Я працював столяром – робив вікна чи двері. Але коли нас москалі ображали, то ми завжди давали відсіч. Ми не спали, а чинили опір. Було так, що від страху перед «бандерами», покидали поселення навіть прораби-москалі, боячись пімсти за свої знущання.

Пригадую, що у селі ще до нашого виселення енкаведисти так нахабніли, що мені довелося працювати далеко в лісі на колії у Довбушанці. Спав щоночі по стрихах – боявся, що заарештують і вивезуть. Адже ми справді допомагали нашим воякам у Чорному Лісі чим могли. Всі у селі допомагали. Доводилося навіть не раз – під Березівкою – конем перевозити наших вояків через ріку. Я там пас худобу. Хлопці прийшли і попросили перевезти, бо вода була глибока. Також дали штафету, щоб я передав вуйкові «Довбушу» прохання приготувати харчі для вояків, які прийдуть у село. Вуйко все ретельно зробив.

Щоб увійти в село, вояки вдавалися до різних хитрощів. Наприклад, йшли полем і штрикали дротами у землю. Люди думали, що то москалі шукають наших вояків. Бо ж у Тисменичанах було чимало «сексотів» – могли видати. У село навідувалися вісім чи більше незнайомих мені хлопців і заготовляли харчі для наших вояків у Чорному Лісі. І мама варила їсти хлопцям, а я носив у ліс у криївки. Не раз возив фірою і бочки із засоленим м’ясом, муку чи зерно у Заріччя. Я пам’ятаю зо п’ять таких бункерів.

Навіть на Різдво хлопці не наважувалися навідуватися до хатів. Був у них свій священник. Службу Божу відправляли безпосередньо у Чорному Лісі. І кутю, і всі інші різдвяні частування я носив їм у ліс. Свого часу громада нарікала, нібито наш сільський священник продав золоту чашу. Згодом з’ясувалося, що він спеціально віддав її хлопцям у ліс для богослужінь. А священник, самі розумієте, не міг людям про те сказати. Тож дуже й не вислуховував нарікання й образи своїх парохіян.

У бойових діях я не брав участі, а після виселення в Сибір мене реабілітували. Я і досі є членом ОУН. У селі, повторюю, було чимало «сексотів». На кожній вулиці. Доповідали про все. Пригадую, що «Довбуш» у селі мав молодицю. Її родичі ще й досі живуть. Вуйко дуже її любив, а вона пообіцяла «енкаведистам», що здасть «Довбуша» живого, бо пообіцяли їй у місті квартиру. Вуйко про це здогадувався. А коли її як зрадницю і «сексотку» вбили наші вояки, то «Довбуш» аж дурів – так банував за нею. Страшне її любив. А вона була дуже красивою.

– Яке Різдво для Вас і досі незабутнє?

– Різдво 1945 року ніколи не забуду. Того дня «енкаведисти» вбили першого нашого сільського хлопця – Степана Сікача на псевдо «Сірко». Може, він і не був першим загиблим. Просто про інших тоді я не знав. Адже серед вояків Чорного Лісу було багато уродженців села – до шести десятків. Пригадую, як на Різдво почув тріскіт автоматів. «Сірко» якраз тоді й навідався з Чорного Лісу в село. До хати чи до церкви тіло не брали, а поклали у сільській каплиці. А увечері надійшло зо п’ять сотень наших хлопців. Здається, із формування «Різуна». Я живу коло цвинтаря, то бачив, як вони йшли і йшли селом. Одні були у Тисменичанах, а інші ще в Горохолині. Відтак зі священником і всіма почестями «Сірка» поховали на нашому сільському цвинтарі. І донині там його гробовець.

Завжди також пам’ятатиму моє дитяче Різдво, коли ми його зустрічали разом з батьком і матір’ю. Готували традиційні для Святвечора наїдки, а кутю – обов’язково. Батько щонайперше кидав ложку куті до стелі. Я й досі не второпаю, навіщо. Все літо згодом на стелі та печатка була. Очевидно, така традиція: щонайперше частувати тих, хто вже у потойбіччі, а відтак, помолившись, до вечері приступала родина. Любили ми з батьками у хаті на Святвечір колядувати. А сьогодні вже не те... Вже кілька років ані один колідник до хати не вступив.

У селі колись вісім років – аж до 1952-го – не грала музика, наші вояки заборонили веселощі у час, коли побратими проливають кров. Порушників карали – по 25 буків давали. Але на Різдво попри все було радісно. Тепер на вулицях у часі свят нема майже нікого. Чому? Відки я знаю. Щось із нашою нацією діється недобре. А люди духовно занепадають. Колись увечері було звідусіль чути надворі колідників, а тепер – тиша, нема веселости.

Я робітником по господарству у сільській школі пропрацював 46 років. Пригадую часи, коли директором був один жид – Давид Абрамович. Був партійний, та не давався на переконання вийти з партії. Проте як людина був добрий. Полюбляв розказувати українську історію. Відтак поїхав до Ізраїлю. Він ніколи не змушував учителів пильнувати і гонити учнів-колядників з-під хат і сам того не робив. А натомість вчителі спеціально чергували біля церкви чи деінде, щоб видіти, чи діти колідують. Я дуже любив сільську шопку, в якій сам брав участь і часто фотографував наші «вистави». Дякую Богові, що дарував мені такі довгі роки. Хоч і нелегкі.

...Було би неґречно з нашого боку, якби за лаштунками зустрічі і спілкування з Михайлом Стефураком залишилися сприяння й організаційна праця завідувачки бібліотеки-філії села Тисменичани Івано-Франківської МЦБС Галини Кушнірчук та вчительки української мови і літератури місцевої школи Світлани Ткачук. Їхній внесок у формат зустрічі дуже великий. Саме у сільській бібліотеці ми довідалися про те, що вихід 1996 року в світ першої і єдиної книжки про село Михайла Костюка «Село моє – Тисменичани» став можливим і завдяки активній участі Михайла Стефурака – і як очевидця подій, і як автора світлин. Михайло Стефурак у книжці «Село моє – Тисменичани» зробив чимало виправлень і уточнень щодо розділу про національно-визвольну боротьбу, – розповідає Галина Кушнірчук. – Ми також зібрали трохи краєзнавчого матеріалу про село та його людей, обряди, звичаї, народну творчість, який міг би увійти до нового видання книжки».

Ігор ЛАЗОРИШИН


Переглядів: 6 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 22. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2022