Галицьку Атлантиду шукайте на Залуківських височинах - 27 Червня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
П`ятниця, 2016-12-02, 9:48 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Червень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
 
Архів новин
Головна » 2014 » Червень » 27 » Галицьку Атлантиду шукайте на Залуківських височинах
3:21 PM
Галицьку Атлантиду шукайте на Залуківських височинах

Якщо взяти що наближений еталон – статистичні висновки, що археологічна територія княжого Галича вивчена стаціонарними розкопами і локальними розвідковими дослідженнями на неповних десять відсотків, то можна собі уявити справжні перспективи археологічного майбутнього загиблого міста. Автор статті взявся за нове прочитання наукових праць і науково-популярних публікацій Антона Петрушевича, Льва Лаврецького та Ізидора Шараневича. Бо саме завдяки їхній науковій діяльності в останній декаді квітня 1882 року розпочалися археологічні дослідження столиці могутнього Галицького князівства, причому на місці спорудження першого християнського храму в місті – літописної Спаської церкви. Дослідник приходить до висновків на основі залучення до наукового обігу маловідомих публікацій, поміщених у львівській періодиці 80-х років ХІХ ст., про міжнародне наукове визнання розкопок Лаврецького-Шараневича та їх вплив тоді на пробудження національного і культурного життя українців Галичини. Саме тому не можна зрозуміти, чому жоден з наступних представників майбутніх поколінь археологів Галича не намагався вийти з широкомасштабними розкопками за межі фундаментів Спаської церкви і, таким чином, встановити природу суспільно-історичного і топографічного середовища прилеглої до пам’ятки території. А тим більше, що всі привісні печатки, знайдені нещодавно тут різними археологами-любителями, сучасні вчені-сфрагістологи ідентифікують з особою галицького князя Володимирка Володаревича (1141 – 1153).
Висновки вчених не тільки узгоджуються з повідомленнями Київського літопису та гіпотезами перших, безпосередніх дослідників Спаської церкви, але й дають підстави до відкриття тут державної канцелярії галицьких володарів ХІІ ст. й таємничого літописного палацу. Поки що цього не вдавалося зробити жодному з археологів у княжому Галичі, хоча тут правили представники різних княжих династій, маючи свої резиденції.
Одним із найважливіших джерел до вивчення історії розкопок Спаської церкви є серія статей, які опублікував у 1882 – 1883 роках парох с. Залуква Лев Лаврецький у львівській газеті “Зоря”. У своєму першому нарисі він із захопленням вітає гіпотезу професора Львівського університету Ісидора Шараневича, який вважав, що столиця Галицького князівства знаходилася далеко від сучасного Галича, в межиріччі впаду Лімниці і Лукви в Дністер. Незалежно від цих суджень, до такого ж наукового висновку прийшов і професор з Кракова В. Лущкевич. У 1879 р. він вивчав унікальну пам’ятку – костел святого Станіслава на Святій Горі, а в публікації за 1880 р. визначив її давньоруським храмом, збудованим в яскравому романському стилі, поблизу якого знаходився княждвір галицьких володарів.
Дискусія між І. Шараневичем і А. Петрушевичем тоді ще не вийшла з берегів їхніх власних арґументованих теорій. Тому автор статті лиш побіжно згадує про розміщення А. Петрушевичем стародавнього Галича на місці сучасного.
Найавторитетніший церковний історик Галичини приступив до вивчення старожитностей столиці галицького князівства якраз на переломі XIX ст. У 1857 р. в газеті “Зоря Галицкая” було опубліковано його працю “О соборной Богородичной церквь и святителях в Галичь». Дослідник звертав увагу на різні версії походження назви і первісної дати заснування міста.
Якраз на цей момент, в середині XIX ст., у середовищі львівських істориків розгорілася наукова полеміка щодо розташування та політичного статусу Галицького князівства. Початок цій дискусії поклала оригінальна концепція Августина Бєловського (1806-1876) про існування двох Галичів, один з яких мав бути центром Галицького королівства, що розташовувалося на території сучасної Словаччини (ХІ-ХІІ ст.), а другий – центром Галицького князівства на Прикарпатті (середина ХІІ-ХІІІ ст.). Дана концепція зустріла гостру критику з боку А. Петрушевича, який переконливо висловився на користь існування тільки одного Галича, що розміщувався над Дністром і був столицею Галицького князівства в ХІІ-ХІІІ ст. 
У контраверсійній статті «Было ли два Галича», А. Петрушевич у 1865 р. виводив назву міста Галича від слова “галка” або “галиця”. І це могло служити знаменням, гербом для землі Галицької, подібно як лев для землі Львівської.
У 50-х роках XIX ст. А. Петрушевич провів обстеження на ще помітних тоді залишках руїн церков княжих часів, земляних укріплень, оглянув стіни і вежі польського Старостинського замку міста Галича. Публікуючи свої матеріали у “Вестнике Народного Дома” у Львові, дослідник поставив перед собою найважливіше питання: де, в якому місці, на якому із наявних в тогочасному Галичі та його довкіллі городищ був княжий Галич, розміщувався його кафедральний Успенський собор?
Найперші враження А. Петрушевича від археологічних розвідок в околицях Галича дали йому підстави для об’єктивних висновків. Обстежуючи в 1850 році продовгуватий чотирикутник поміж руїнами Галицького замку і святим Станіславом зі сходу,  селом Крилосом та Соколом із заходу, він за допомогою місцевого товмача вибрався на один із горбів Залуківської височини, де на землі виднілися сліди церквища. Численні уламки білого тесаного каміння вказували, що на цьому місці стояла церква святого Спаса .
Працюючи у львівських архівах, А. Петрушевич виявив урядовий акт від 1627 р., з якого йому стало відомо, що в ХV ст. поблизу р. Лімниці, яка раніше називалася Чечва або Чва, знаходилися у ХV ст. два села Григорів і Перевози. З опису границь місцевості можна зробити висновок, що церква Спаса знаходилася навпроти Камінного вивозу, на горі, поруч із Спаським гостинцем. Вона належала селам Григорів і Перевози, спаленим татарами в ХV ст. 
Тоді ж на авансцену “Галицької Троїади” виходить молодий вчений-історик Ісидор Шараневич (1829-1901). У 1860 р. він публікує свою першу наукову працю, присвячену старожитностям княжого Галича. В науково-популярній розвідці автор стверджував, що руїни на Замковій горі в сучасному Галичі не є останками княждвору колишньої столиці.
Вогнище полеміки, яке розгорялося з двох іскорок, запалених А. Петрушевичем та І. Шараневичем, заінтригувало початкуючого пароха с. Залуква Льва Лаврецького (1837-1910). Після короткочасної душпастирської праці на Львівщині 2 червня 1871 р. його було призначено священиком залуквянської церкви святих Петра і Павла. Я. Пастернак пише: “За пізнішими оповіданнями самого о. Лаврецького (1909), він звернув увагу на те, що кінець парохіяльного лану на Залуквянській височині непридатний до використання, завалений руїнами якоїсь будівлі з тесаного каменю, серед якого траплялися фрагменти різьби на камені”. Згідно з інформацією А. Петрушевича, у 1882 р. Л. Лаврецький знайшов на Спаському церквищі чотирикутний камінь від карнизу сакральної споруди. У повній гармонії з його здогадками злилися думки, викладені професором I. Шараневичем .
Із галицької преси  Л. Лаврецький довідався, що, будучи в Кракові, професор І. Шараневич представив членам польської Академії наук малюнок із наближеним планом стародавньої церкви, фундамент якої знаходиться на порожньому полі, далеко від Галича, в межиріччі Лукви і Лімниці. “Тріумф доктора Шараневича був тим більший, що у своїй праці з року 1880, - захоплено писав аматор археології із Залукви, - на підставі історичних і топографічних студій, зі всією точністю показав місце і навіть майже пункт, на якому знаходився повний фундамент колишньої церкви св.. Спаса”.
За власні кошти отець Л. Лаврецький найняв робітника, який почав копати на горбку “Карпиця” земельну площу, зарослу травою і густими кущами. Пошукові роботи розпочалися з середини квітня 1882 р. Через декілька днів невтомної праці, а це сталося 18 квітня, священику стало зрозуміло, що він знайшов східну частину фундаментів старовинної церкви. У світлі цього відкриття для нього стало очевидним, що княжий Галич мав би в давнину знаходитися в межиріччі Лукви і Лімниці. Вже в недалекому майбутньому Л. Лаврецький сподівався знайти там “інші руїни княжого періоду, боярські палати та руїни резиденції галицько-руських князів”, адже “резиденція, за свідченнями Історії, знаходилася недалеко від церкви св. Спаса”. Як бачимо, саме Л. Лаврецькому, першому серед дослідників Галича, належала концепція про місцезнаходження найранішого княждвору столиці Галицького князівства. Шкода, але до цієї геніальної думки ніхто ні тоді, ані пізніше серйозно не прислухався.
До честі самобутнього галицького вченого-самоука треба додати, що він був талановитим археологом. Природна інтуїція дала йому змогу запровадити таку власну методику дослідження архітектурних пам’яток, що за досконалістю вона не поступається сучасним. Це не важко зрозуміти із плану східної частини храму з його трьома апсидами, замальованого Л. Лаврецьким. Після того, як робітник докопався до однометрової глибини залягання фундаменту, викладеного з добірних річняків на розчині з вапна і глини, священик залучив до розкопок ще більшу кількість селян із Залукви. Впродовж 18-19 квітня вони розчистили ще кілька метрів поздовжніх фундаментів. Найчастіше на розкопі їм стали траплятися трикутні плитки, покриті поливою різних кольорів, а також фрагменти штукатурки з синіми і жовтими фресками. Відтоді і до кінця досліджень Л. Лаврецький ні на мить не відходив від своїх робітників, аби вони чого не зіпсували.
На запрошення, висловлене Л. Лаврецьким А. Петрушевичу та І. Шараневичу, першим відгукнувся професор Львівського університету. До Залукви він приїхав у понеділок, на Зелені свята. Оглянувши фундамент, дослідник констатував, що храм було збудовано в романо-візантійському стилі десь в ХІ ст. Разом з тим техніка мурування фундаментів (ріняки, пов’язані розчином з вапна, гіпсу, товченої цегли і піску), їх планувальне вирішення зближували пам’ятку з київськими церквами княжої доби. Інтерес вченого був найбільше привернутий до різьблених архітектурних деталей, мідних хрестиків візантійського походження, середньовічних монет, оздоби від старовинної книги та уламку порфіру від плити з престолу. Мотивуючи свій висновок невеликими розмірами храму (9 сажнів ширини і 10 сажнів довжини), І. Шараневич визначив, “що це була тільки княжа каплиця, а не Дім Божий, призначений для загального вжитку”.
Дуже багато сторін від такої багатогранної події, якою стали розкопки Лаврецького-Шараневича, розпочаті на Залуківських височинах, пройшли повз увагу дослідників. Фактично більшість науковців, котрих цікавила динаміка археологічних вивчень Галича, зосередилася виключно на результатах розкопок. Тільки в окремих випадках порушувалася проблема впливу відкриттів на розвиток історичної науки в Галичині.
Наприкінці ХІХ ст. найвищою інституцією в Західній Україні з питань збереження спадщини минулого вважалась управа Крайового Відділу Комісії з питань збереження історичних та мистецьких пам’яток у Львові. Тому, коли І. Шараневич звернувся до управи з проханням виділити кошти на проведення розкопок у княжому Галичі, йому було надано дозвіл на фінансування археологічних досліджень у Галичі в сумі 2 тис. злотих.
Однак, кошти неможливо було отримати без резолюції головного консерватора Галичини. Цю посаду з 1880 р. обіймав Войцех Дідушицький (1848-1909) – відомий історик, політик і літератор. Він вважав українського історика недостатньо компетентним у галузі археології і запропонував залучити дослідників з Кракова. На цю пропозицію І. Шараневич не погодився, що негативно вплинуло на фінансування розкопок.
Консерватор доручив професору історії укласти план проведення досліджень, який йому було представлено без жодних зволікань. І. Шараневич передбачив вивчення таких об’єктів і місцевостей, а саме: фундаменти давньоруських церков, могильників у лісі Діброва, Карповий Гай, берег Дністра від устя Лімниці до устя Лукви, Залукву, Крилос та їх околиці. Знаючи непохитний характер І. Шараневича, В. Дідушицький поставив перед ним ще одну неприйнятну вимогу,щоби всі знайдені на розкопках предмети старовини були передані до “крайових музеїв”,  тобто до німецьких  і польських історико-культурних закладів.
“Українська громадськість в особі Ради Руського Народного Дому звернулася до І. Шараневича з проханням посприяти тому, щоби знайдені у Галичі археологічні знахідки поступили до музею Народного Дому у Львові, - оцінює тодішню ситуацію сучасна дослідниця Наталія Білас, - в якому їм гарантували безпечне зберігання і де б вони приносили найбільшу користь. Дослідник, який у той час на власні кошти вів розкопки вздовж р. Лімниця, запропонував головному консерватору новий проект і свої умови, які було прийнято. І. Шараневич був призначений куратором археологічних знахідок з Галича”.
Ми маємо свій погляд на постать європейського масштабу в науці XIX ст. – графа В. Дідушицького. Значуща його роль у відкритті археологічних пам’яток на території Галичини, у поверненні із забуття і популяризації творів старого українського сакрального мистецтва. Тому ми розцінювали його позицію щодо розкопок на Залуківській височині як наслідок особистих непорозумінь. 
З іншого боку, не підлягають виправданню намагання В. Дідушицького зірвати з’їзд учених, призначений на 13 липня 1883 р., на який мали приїхати світила галицької археології – І. Шараневич, А. Петрушевич, Ю. Захарієвич, Л. Цвіклінський, а також відомі дослідники з Кракова. Він за всяку ціну хотів добитися, щоби розкопки в Галичі не отримали міжнародного визнання. Однак, його зусилля нашкодити молодій українській археологічній науці виявилися марними, і про сенсаційні відкриття в Галичі почули навіть на Великій Україні, звідки до берегів Дністра на запрошення Ставропігійського Інституту у Львові прибув професор історії Київського університету Володимир Антонович (1834-1908), щоби оглянути відкриті пам’ятки сакральної архітектури.
Бачачи безперспективність у налагодженні діалогу між польськими владними чинниками і професором І. Шараневичем, у справу втрутилася українська національна свідома аристократія. Власник маєтків в селах Вікно, Товсте і Чернігівці на Поділлі поміщик Владислав Федорович Огінський став меценатом розкопок у Галичі.  На знак вдячності і поваги І. Шараневич присвятив В. Огінському свою працю “Три історичні описи міста Галича з року 1860, 1880 і 1882” (Львів, 1883).
Не тільки наукова громадськість Галичини виявила зацікавленість до археологічних відкриттів Л. Лаврецького. До подій, що розгорталися весною 1882 року на Залуківських височинах, були прикуті погляди широких верств населення.
Сьогодні незаслужено забутий письменник, а в 1882 р. викладач Станіславської гімназії Костянтин Бобикевич (1855-1884), залишив чудовий опис мандрівки станіславської інтелігенції на розкопки Л. Лаврецького. Очевидно, що звідкись вони довідалися про приїзд І. Шараневича до Галича, бо вже наступного дня після того, у вівторок, на Зелені свята, гуртом вирушили із Станіслава. З головного гостинця мандрівники звернули лісовою дорогою до Вікторова, а вже звідти рушили шляхом, викладеним камінням у невеликій долині Лукви, до села Залуква. Місцеві жителі із знанням справи детально пояснювали їм, як зручніше дістатися до поля Єжова, де проходять археологічні розкопки. При тому уточнювали, що кожного дня готові допомогти отцю Л.Лаврецькому. Коли гості зі Станіслава прийшли до місця розкопів, то побачили розтягнуте на палях велике шатро, а біля нього велику юрбу сільських хлопців і дівчат. “Під шатром на вузькій лавці сидів наш багато заслужений професор др. Шараневич та, розмовляючи з отцем Лаврецьким, блискучим оком поглядав на пильну роботу завзятих робітників, – розповідав в газетній статті К. Бобикевич. – На обличчі його ясніла радість, і в ньому перебувало те високе внутрішнє задоволення, яким нагородити може лише перемога, здобута в довгорічних дослідах посеред сумлінних і неустанних трудів, над своїми противниками. І справді, світла та перемога!”.
Професор І. Шараневич розповів гостям про історичну топографію Галича. На його думку, руїни розкопуваної ними Спаської церкви – це свідки епохи Ростиславичів, храм святого Пантелеймона – доба Романа Мстиславича, нинішній Галич розвинувся за польської займанщини, а Крилос відображає литовський період в історії України. “Пишний був ти колись, городе, а який нужденний нині” – завершує цими словами опис подорожі до Залукви К. Бобикевич. Майже в унісон з рядками, поміщеними на шпальтах львівської газети “Зоря”, з уст німецького історика А. Зауєра прозвучали роздуми про минувшину Галича для шанувальників історії всієї Австро-Угорської імперії. Його статтю в “Загальній газеті” переклав і зробив до неї доповнення І. Шараневич. Зокрема німецький дослідник пише: “Нині місто незначне, повне жидів і бруду, сумом огортає подорожнього, що знаючи його давню славу й силу, стає на найсвятішому місці могутньої колись Русі” .
Неоціненну допомогу надав колись І. Шараневичу і Л. Лаврецькому професор Львівської політехніки Юліан Захарієвич (1837-1889). Саме завдяки його описам ми маємо можливість знати про всю палітру археологічних знахідок з розкопок фундаментів Спаської церкви. Науковець поділив їх на декілька груп. До першої групи львівський архітектор відносив різнофігурні керамічні плитки, покриті ясно-жовтою, зеленою, коричневою, майже чорною, сірою і білуватою поливою.
До другої групи належали залізні вироби. Переважно це були короткі цвяхи з плоскими і рівними головками, які могли служити для скріплення керамічних плиток.
Хрести-енколпіони, всередині яких зберігалися реліквії, складали третю групу знахідок. Два хрести, вилиті з бронзи, належать до підгрупи рельєфно-інкрустованих реліквій. На нижній стулці, в центрі одного з них, знаходився інкрустований сріблом шестиконечний хрест з променями. Всі перекладини центрального хреста на кінцях роздвоюються. На кінцях обох перекладин енколпіона є медальйони з написами і титлами: на горизонтальній “НИ”, “КА” на вертикальній “ІС ХС”. Хрест, написи, обводи в медальйонах виконані способом інкрустації. Частково збереглася в заглиблених лініях чорна з голубим відблиском емаль. На хрестах є сліди позолоти. Дослідниця Г. Корзухіна датує такого типу енколпіони другою половиною ХІІ ст. 
До слушних оцінок прийшов Ю. Захарієвич при вивченні іншого  релікварія. Він вважав, що “спосіб зображення розп’ятого Христа, який стоїть на подушці і одягнутий в ризи, свідчить про його стародавність”.
Композиційно-іконографічна основа хреста-релікварія – тип Розп’яття з трьома святими в медальйонах. Хресне дерево не виділено на лицьовій стороні, а тільки позначено узголів’я та підніжжя. Тіло Христа зображено майже прямим. Більшість науковців датують такого роду енколпіони також другою половиною ХІІ століття.
Архітектурні деталі від декоративного оздоблення храму – уламки витих та гранчастих тесаних колонок, блок зі ступінчастим орнаментом – представляють п’яту групу знахідок.
До шостої групи відносяться предмети внутрішньої інфраструктури церкви. Це частина кам’яної хрестильниці, фрагмент кам’яної плити із зеленого мармуру, уламки від хороса-панікадила. А. Петрушевич доповнив перелік предметів, знайдених на Спаських румовищах. Серед виробів з благородних металів він виділив позолочену бляшку, призначену для окуття іконки і середньовічні польські монети, а також частину панікадила з написом “СНСЛА ЦРКИА”. Перше слово досліднику не вдалося розшифрувати, а друге він прочитав, як “царскія”. В румовищах храму було знайдено олов’яну печатку галицького єпископа Косми. “3 таких дрібних уламків іноді знавець може прочитати рівень освіченості і культури минулих часів”, – робить висновок професор Ю. Захарієвич. Трохи згодом, на основі порівняння плану Спаської церкви з храмом святого Пантелеймона, він остаточно утвердився з припущенням, що “ця будівля була старшою”. Остаточне уявлення про пам’ятку галицької архітектурної школи дали повторні розкопки фундаментів, які проводив у 1980 р. російський археолог О. Іоаннісян. Фундаменти церкви промальовують у плані чотиристовпну триапсидну церкву, побудовану на основі квадрату зі стороною 17 м. Загальна довжина храму з апсидами становить 19.60 м.
     


Ігор Коваль,

доцент кафедри релігієзнавства, теології і культурології

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника


Переглядів: 194 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016