Хто такий «Бурко» з Галича? - 14 Червня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Понеділок, 2016-12-05, 10:26 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Червень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
 
Архів новин
Головна » 2014 » Червень » 14 » Хто такий «Бурко» з Галича?
0:09 AM
Хто такий «Бурко» з Галича?

З погляду участі жителів міста Галича у національно-визвольних змаганнях маємо певну проблему. Справа у тому, що за винятком хіба що Ніни Вівчаренко (псевдо «Зеня») та Теклі Заклінської (псевдо «Хортиця») ми не можемо назвати імен інших українських патріотів, які брали активну участь у нашій боротьбі за незалежність. Причиною цього може бути те, що багатьох активістів-оунівців радянська чи німецька влада знищила у часи двох окупацій, а відомості про інших загубились у вирі війни. І все ж ще одного повстанця із славного міста Галича нам вдалося виявити, щоправда тільки за псевдонімом. Хоча ми дуже сподіваємось, що після цієї публікації нам вдасться дізнатися його справжнє ім’я та прізвище.
 У спогадах Романа Загоруйка (псевдо «Лапайдух») «Повернення із справжнього пекла» ми знайшли цікаву інформацію про галичанина на псевдо «Бурко». Навесні 1944 року група молодих хлопців із Львівщини направлялася в Карпати у старшинську школу «Олені». Ось як пише автор: «Не пригадую точно, де і в якому місці своєї мандрівки до нашого скромного відділу майбутніх курсантів старшинської школи приєднався ще один кандидат у курсанти «Бурко», родом із Галича. Це був освічений, інтелігентний міський хлопець, студент якогось Львівського інституту. Тепер нас вже було вісім чоловік.
По дорозі я подружився з «Бурком» і «Ольжичем», також студентом. «Ольжич»–Хмара із села Горбки на Сокальщині вчився у технічному вузі, але мріяв про університет, тому що його більше цікавили гуманітарні науки. На жаль, німецька окупаційна влада не дозволила відкрити у Львові університет, тому «Ольжич» змушений був піти у технічний, правдоподібно, технологічний вуз по вул. Булярда. Про військову кар’єру ніхто з них не мріяв. Але вони взяли зброю в руки, бо вважали, що обов’язком усіх патріотів-націоналістів є використати сприятливу міжнародну ситуацію і вибороти для України незалежність, тому і подалися в Карпати здобувати відповідні військові знання. Я був радий, що знайшов нових друзів-однодумців.
Переходячи цими теренами по зв’язку від села до села, я зауважив, що майже всюди нас дуже приязно зустрічають сільські дівчата (вони любили з нами поговорити, пожартувати, посміятися). Тут наш «Бурко», лиш один з нас міський хлопець, як мені здавалось, не ловив гав. Він часто кудись пропадав на довгі години. Відтак хвалився своїми «перемогами», у що я не хотів вірити, але з приємністю і з деякою завистю слухав його розповіді. А потім подумав: кожен з нас може говорити, що йому подобається, і хвалитися скільки хоче, не дивлячись на те, чи хто повірить, чи ні нашим балачкам».
У школі, яка розташовувалася на схилі гори Магура, недалеко с. Бряза за Болеховом, курсанти були розприділені по роях, чотах та сотнях. «Лапайдух», «Ольжич» і «Бурко» потрапили у першу сотню «Чмелика» (ім’я та прізвище невідомі – І.Д.), тільки в різні чоти. Всі інші, що прийшли з ними, були призначені у другу сотню «Коника» - Володимира Посацького.
Кілька разів «Бурка» із товаришами посилали у розвідку. Їхнім завданням було піти через гори в село Слободу Болехівську, розвідати, яка була ситуація в тому районі. Одного разу «Лапайдух», «Бурко» й «Ольжич» увійшли до групи з 10-12 чоловік. Вони стали охоронцями хорунжого «Зміюки» - Ярослава Вітовського, ад’ютанта командира старшинської школи, який переходив з одного місця на друге, полагоджував справи, пов’язані із діяльністю вишколу. В терені «Зміюка» вів себе з курсантами як старший товариш, так що вони скоро звикли до нього і говоріли між собою про те, що після вишколу хотіли б мати такого командира. В терені хлопці були три дні. Всюди їх дуже гостинно приймали, а це свідчило, що «Зміюку» всюди знали і поважали.
Був ще такий факт із життя «Бурка» у старшинській школі. Одного разу до нього із друзями підійшов один чоловік, який запропонував їм після закінчення школи йти до нього. Це був «Демид» – Василь Чижевський, член Проводу ОУН, який часто їздив за кордон і йому для охорони були потрібні такі хлопці. Він спостерігав за ними деякий час, в нього виробилась про них позитивна думка. Майбутні старшини були приємно здивовані його пропозицією, а ідея попасти за кордон була заманлива, і вони були майже згідні піти з ним. Однак командування вирішило по-іншому і попасти за кордон нашим друзям не судилося. 
Коли старшинська школа мала перебиратися на інше місце, «Бурко» із своїми друзями був серед числа тих чотирьох довірених курсантів, яким командування довірило заховати архів школи, щоб про нього ніхто не дізнався.
Автор спогадів належав до тих, що планували присвятити себе військовій справі. А, наприклад, «Бурко» мріяв стати дипломатом, «Ольжич» – вченим-філософом або філологом. Після війни кожен планував по-своєму влаштувати власне життя. 
На жаль, їм не судилося дочекатися здійснення своїх мрій. Прощаючись із «Бурком», який ішов додому на Станіславщину та іншими друзями, з якими вже зжився, звик до них, він вірив, що у майбутньому вони зустрінуться. Роман Загоруйко, підсумовуючи розповідь про своїх побратимів, написав, що до нього дійшли слухи, що вони обидва загинули у нерівній боротьбі з переважаючими ворожими силами більшовиків.
Ким був і де працював «Бурко» після закінчення школи, невідомо. Але, судячи із того, що її випускники завжди користувались заслуженим авторитетом у повстанському русі, можемо припустити, що він займав якийсь відповідальний пост у військовій сотні чи підпільній організації. Хоча ми не виключаємо й того, що він міг змінити свій псевдонім і в такому разі встановити його особу буде ще важче. Пролити світло на цю проблему міг би архів старшинської школи, однак, як ми дізналися із вище згадуваних спогадів, його хтось відкопав і досі невідомо, у які руки він потрапив. 
Проте, поки ми шукали відповідь на винесене у заголовок запитання, в поле нашого зору потрапили списки загиблих повстанців у першій половині 1946 року. З них ми довідалися,що 16 лютого того року у с. Межигірці Галицького району загинув вістун ВПЖ (військово-польова жандармерія) «Бурко». Разом із ним загинув ройовий «Гута». 
Звісно,що немає прямого доказу того, що це наш галичанин. Однак ми це можемо припустити. На таку думку нас наводить, по-перше, псевдо повстанця. А, по-друге, його праця у ВПЖ. Як відомо, цю структуру очолював свого часу згадуваний вище «Зміюка». Він, як ми знаємо, добре пам’ятав «Бурка» ще із старшинської школи і тому цілком міг запропонувати йому службу під своїм керівництвом. І все ж, як завше, у такій ситуації ми звертаємося до читачів, до старожилів і краєзнавців: якщо ви маєте будь-яку важливу інформацію про учасників і в першу чергу про керівників повстанців, просимо поділитися відомостями. Для кращого пізнання минулого, вони мають важливе значення. Можливо, саме завдяки вашому повідомленню ми з’ясуємо, хто із галичан криється під псевдом «Бурко».

Іван ДРАБЧУК, історик, член НСКУ


Переглядів: 89 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016