П`ятниця, 2017-10-20, 12:28 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
 
Архів новин
Головна » 2017 » Липень » 13 » Коломийське військовотворення (версія 1.0). До 100-річчя Української революції
3:59 PM
Коломийське військовотворення (версія 1.0). До 100-річчя Української революції

Історія революції в Коломиї, значною мірою, це й історія війська, адже із зброєю у руках князівські дружинники, здійснивши такий собі «соляний» переворот 1241 року, розпочали поступ міста, вписавши його у літопис історії. Та не йшлося тоді про завзяту оборону своєї свободи, а лише про боротьбу за дефіцитний ресурс того часу – карпатську сіль. Тому тільки у велику годину відновлення власної державності на початку ХХ сторіччя, прийшов час коломийцям сповнити свій священий обов’язок супроти своєї землі, батьків, сестер і братів.
Малоймовірно, що у місті тоді панував зразковий лад і порядок, а життя протікало спокійно. Листопадовий зрив, а за ним – збройне протиборство з поляками у цілому краї, деозорієтували різноетнічну людність покутсько-гуцульського пограниччя у запіллі війни, що щойно відгуркотіла на світових фронтах. Не було ладу у їхніх взаєминах. Одні шукали побратимів, фронтових друзяк, другі – шпигунів і зрадників нової влади, треті – заскочивши в останній вагон воєнного ешелону, сподівалися вже завтра побачити, якщо не Відень з Берліном, то хоча б Бухарест з Софією. Декотрих з цих «пасажирів» навіть охороняли, бо ж везли з собою вони не лише гіркі спогади про новий «кінець світу» і перші спроби українців-галичан у своїй хаті збудувати нове життя і республіку, а й награбоване разом із тримісячною платнею за вірність вже неіснуючій Каканії. Мріяли ж вони про те, як їх обійматиме своїми імперськими десницями Відень, натомість – по дорозі, вже в долинах Паннонії, обійняли їх грабіжники і волоцюги, вкотре перетворивши золото на метал, за який нерідко тоді позбавляли офіцерського життя.
Та на цьому клопоти не закінчилися. На залізничній станції, яка на той час перетворилася на поле битви за військове майно, що його нова влада мусила реквізувати, й далі панував безлад. То тут, то там валялися купи тисяч гвинтівок й цілі артилерійські батареї, а що вже говорити про дві тисячі коней, яким теж треба було дати раду! Лише з грошима із військових кас раду якось давали – допомагала «Алярмова сотня», яка роззброювала вагони з вояками-чужинцями. А що ті вагони і цілі потяги сновигали сюди-туди шляхом на Чернівці – Снятин – Коломию і навпаки, час від часу доходило до прикрих інцидентів. А ще нова влада мусила забезпечити належне збереження озброєння у казармах на Косачеві, зокрема вибухівки.
В такій обстановці містяни-чоловіки не зважали на численні заклики військової адміністрації зголошуватися до Українського війська, вважаючи, що це не їхня справа, або військовий хаос вже за кілька днів мине, а тому нову завірюху владних ініціатив можна й перечекати традиційно – у коханок, повій, ну, або ж, нарешті, за плечима власних дружин і дітей, короткозоро не бачачи ворога держави під своїм інтеліґентним носом. А пацифізм, такий притаманний тогочасним коломийцям, був вже другою історичною причиною відмови служити рідній державі. Натомість, з-поміж усіх кадрових офіцерів-чужинців в двох коломийських полках, служити Україні прийшов лише один-єдиний майор, чех Франц Тінкель.
Краще було читати й перші українські газети – сині, рожеві, сірі, надруковані на обгортковому папері, що його вдосталь залишилося від зруйнованих і пограбованих крамниць. Краще було мріяти, що усіх ворогів одним махом відкинемо за Сян, а Львів вже завтра буде цілковито українським. Бо ж саме Львів від ночі Листопадової революції починаючи, просив, вимолював, благав провінцію дати хоча б трохи війська. Щоправда, не почули тоді коломийці цього волання про допомогу у пустелі байдужості і зарозумілості, кокетливо запевняючи столицю Галичини у тому, що і їм потрібне військо, а що відбуватиметься за Коломиєю – то «не конечно». Трагікомічно виглядали й перші спеціальні відозви до коломийців про необхідність формувати Збройні сили держави, адже у них боротьбі з алкоголізмом присвячували більше уваги, аніж, скажімо, порядкові організації спроможного на відсіч ворога, війська. Не надто допомогли й заклики до УСС-ів й військовиків-українців, яких можна було нерідко зустріти на коломийських вулицях, вступати в ряди нового війська. Були ці відозви – і львівські (яких ніхто ніколи у Коломиї так і не розклеїв, а тому і не прочитав) і коломийські – відгомоном перед- і повоєнної романтики старшого покоління галичан, яке і далі чомусь вірило у те, що «якось воно буде». До того ж виявилося, що у самій Коломиї немає коломийців, здатних опанувати цим хаосом і почати творення Українського війська, адже і Листопадовий зрив реалізували вихідці з Тернопільщини, тому Коломия, вкотре, чекала з Пруту повені…
Це очікування було смерті подібне. Бо ще не було наведено ладу у казармах, до Коломиї не повернувся зі Східного фроту перший і другий курені 24 піхотного полку, лише розбудовувалася мережа військового врядування Покуттям.
І лишень у п’ятницю, у той день тижня, який був найсумнішим у Коломиї (бо ж у п’ятницю помер Спаситель, як колись зауважив кучер-німець з Маріагільфу), 8-го листопада 1918 р. об 11 годині ранку відбулася урочиста присяга «Українського куріня» на вірність власній державі. І знову-таки організатором цього формування вояків-українців 36 полку ландверу і добровольців став чоловік, далекий од Коломиї. Це був Василь Блавацький – уродженець Жовківщини, адвокат і чотар, який зміг переконати і себе, і решту 300 бійців хутко зібратися для допомоги українському Львову. Тому й присяга не була довгою, але щирою, бо ж присягали своїй великій Українській державі, а тому вже по обіді цей підрозділ вирушив залізницею у бік Львова.
В час, коли коломийський курінь був на півдорозі до Львова, у самій Коломиї 9 листопада містяни вкотре вимагали хліба і видовищ. Не хотіли вони працювати, будувати свою державу, формувати своє військо, лише молитися. І ніби-то не зле виглядало, бо ж молилися за душі убієнних за Україну – за те, що українські стрільці свої буйні голівоньки поклали на жертовник нації. Молитва виявилася «торжественною»: дев’ять священиків, два диякони, хор жіночої семінарії УПТ, молодь української гімназії і народних шкіл разом з директорами, вчителями, а також хтось із жіноцтва. Не відомо точно, чи саме 9 листопада з Коломиї почали виходити на фронт похідні курені колишніх австрійських 24 і 36 піхотних полків, перейменовані відповідно на полки імені гетьманів Петра Дорошенка та Івана Мазепи.
Тим часом 10 листопада курінь чотаря В. Блавацького прибув до Старого Села під Львовом, поступивши у розпорядження Начальної команди українських військ. Він був єдиним збройним формуванням, яке на той час змогло прибути з провінції на українські позиції для наступу на Львів. Однак, як показали сутички 11–12 листопада, українським воякам, які мали перевагу над ворогом в людях і зброї, забракло рішучості і досвіду, відтак рішення про наступ аж 13 листопада виявилося фатально запізнілим для успіху українського війська. Тим паче, що курінь В. Блавацького не отримував належної оперативної операції про дії поляків, командування втратило зв’язок з власною розвідкою, а керівництво операцією виявилося інертним і безпорадним. Сюди ж додалася відсутність злагодження керівництва і стрілецтва коломийського куреня, який мав достатньо і вояків, і озброєння для виконання наказу. Натомість польська сторона у критичній ситуації битви за Львів змогла мобілізувати усі доступні сили, а тому вийшла переможцем.
Так і закінчилася невдала історія 300 стрільців коломийського куреня, ані не стали ані героями новітніх Фемопілів, ані не змогли наблизитися до леґенди 300 героїв-крутянців. Фіаско їхньої допомоги українському Львову стало, з одного боку, свідченням повільного темпу цілої операції на південному крилі оборони нашої княжої столиці і відсутністю бойового злагодження українських сил, а з другого – пасивністю тогочасних українців, засліплених початковим, безкровним, успіхом Листопадової революції, відсутністю професійного українського війська.
Однак боротьба за Львів і Галичину, а відповідно і за Коломию, триватиме далі.


© Іван Монолатій, 2017.


Переглядів: 11 | Додав: Dnister


Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії, член НСКУ Андрій Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю
Copyright MyCorp © 2017