Королева опери зі Станиславова - 27 Червня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Четвер, 2016-12-08, 9:49 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Червень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
 
Архів новин
Головна » 2014 » Червень » 27 » Королева опери зі Станиславова
12:11 PM
Королева опери зі Станиславова

В Івано-Франківську увіковічують пам'ять про видатну оперну співачку Іру Маланюк, яка 95 років тому народилася в цьому місті.
Найближчими днями (за попередньою інформацією, у неділю, 29 червня) біля парадної брами кам’яниці №17 на вулиці Грушевського в Івано-Франківську з’явиться анотаційна дошка на честь зірки світової оперної сцени Іри Маланюк. Пам’ятний знак буде встановлено у рамках проекту «Івано-Франківськ – місто героїв», який реалізовує міська рада з осені минулого року. Проект має на меті інформувати мешканців та гостей міста про видатних осіб, які в різний час перебували в Івано-Франківську (Станиславові).
Як розповів один із вигадників цієї ініціативи, художник і підприємець Тарас Зень, основна фішка проекту – це QR-код, за яким турист через мобільний телефон чи планшет зможе заходити на сайт проекту і прочитати більше про того чи іншого героя. Адже на самій таблиці буде вміщено тільки коротку анотацію про осіб, які були причетними до історії міста, а кожен із них заслуговує на значно більшу розповідь.
Будинок, на якому має бути встановлена дошка на честь Іри Маланюк, був збудований у 1930-х роках батьком славетної співачки – лікарем Осипом Маланюком. Саме тут талановита дівчина вперше почула радіотрансляцію опери зі знаменитої міланської “Ла Скали”, сюди вона поверталася з уроків музики, ще не знаючи, що невдовзі сама підкорятиме найславетніші оперні сцени світу.
У мистецьких колах Івано-Франківська ідея про встановлення пам’ятного барельєфу на честь землячки, яка стала справжньою королевою опери, виринала й раніше. Як розповіла журналістові «Z» музикознавець Олександра Турянська, 20 років тому, в 1994 році Іра Маланюк вперше повернулася до рідного міста після півсторічної еміграції і навідувалася до цієї кам’яниці. Тепер знаменита співачка повернеться додому назавжди, увічнена в камені…   
Хоча в 1944 році Ірі Маланюк довелося емігрувати до Відня, а потім переїхати до Швейцарії і прийняти громадянство цієї країни, до кінця життя вона наголошувала на своєму українському походженні. «Навіть своє ім’я співачка навмисне скоротила, щоб на концертних афішах його помилково не писали на польський (Ірена) чи російський (Іріна) манір, - розповідає Олександра Турянська, яка мала нагоду супроводжувати співачку під час її перебування в Івано-Франківську. – Здобувши визнання та славу у Європі, Іра Маланюк почувалася вигнанкою на чужині та з ностальгією згадувала рідний Станіславів…».
У той час, коли оперній співачці Ірі Маланюк аплодували у Відні та Берліні, Парижі та Лондоні, Нью-Йорку та Буенос-Айресі, на її вітчизні про неї вперто мовчали. Лише через 50 років зірка світової опери, переживши розквіт слави за кордоном, змогла повернутися на рідну їй Галичину. На той час, завдяки наполегливим дослідженням професора Львівської консерваторії, доктора музикознавства Стефанії Павлишин, про світову знаменитість вперше широко заговорили вдома. 
«Раніше про Маланюк пам’ятали тільки деякі старші люди, які вчилися разом із нею у Станиславівській гімназії, -  розповідає пані Турянська. – Взагалі ж у Радянському Союзі не було прийнято згадувати про високий рівень розвитку культури, який був на Галичині до 1939 року, людей привчали до того, що всі блага цивілізації принесли з собою так звані “визволителі”. 
Насправді ж на початку XX століття, коли в Станиславові мешкала Іра Маланюк, у місті потужно розвивалася артистична культура. Ще від кінця XIX століття тут діяли три спеціальні навчальні заклади – музичний інститут імені Шопена, консерваторія імені Монюшка та музична школа пані Німентовської. Денис Січинський заснував у 1902 році в Станіславові першу українську музичну школу. Анатолій Кос (більше відомий як Кос-Анатольський) організував хор “шістнадцятку”. Розвивалося хорове товариство “Боян”, гімназисти долучалися до церковних хорів, існували традиції домашнього музикування.
“Мені батько розповідав, як гімназисти збиралися вечорами і співали, виконуючи складні музичні твори, мали великий потяг до класики, - пригадувала Олександра Турянська. – Молоді хлопці також вже тоді вчилися грати на мандоліні, гітарі і ходили до дівчат під вікна співати серенади. Співали найчастіше на мелодії серенад Шуберта, але по-українськи, слова самі вигадували. Були модними так звані ревелєрси, щось таке як студентські “капусники” – гумористичні, сатиричні тексти на відому музику”.
У той час до філармонії, щоби послухати оперетки, приїжджали на фіакрах навіть з далеких сіл. А в станиславівському міському касино часто гастролювали заїжджі українські театри, які ставили музичні вистави. Іра Маланюк залишила письмові спогади про цю залу, де їй випало в 9-річному віці виступати перед публікою в ролі Янгола в дитячому вертепі. А перший крок до оперної сцени маленька Іра зробила під проводом відомого українського композитора Ярослава Барнича, який силами станиславівських гімназистів поставив оперу Лисенка “Коза-Дереза”. Знаменита в майбутньому оперна співачка “дебютувала”, виконуючи партію Лисички...
До захоплення співом і театром батьки маленької артистки спершу ставилися поблажливо та дещо скептично. Хоча уроки гри на фортепіано Іра почала брати ще в шестирічному віці – як було тоді заведено в усіх порядних станиславівських родинах. А родина Іри Маланюк належала не просто до цвіту галицької інтелігенції, але й мала спільне коріння з давніми європейським аристократичним родом.
“По лінії матері, яка була за походженням німкенею, родовід Іри Маланюк сягав роду герцога де Ґіза, який був претендентом на французький трон, але під час революції мусив шукати притулку в Угорщині, де його нащадки змінили прізвище на фон Кісс”, - розповідає Олександра Турянська. 
З цього аристократичного роду походила бабуся Іри Маланюк – Ґабріела фон Ключаріч, яка, познайомившись у Відні зі студентом-медиком Олександром-Мар’яном Жуковським, після одруження переїхала жити на його малу вітчизну – в село Глушків біля Городенки. Тільки пізніше віденська аристократка зрозуміла, на яку авантюру вона зважилася.
Згодом діда співачки Олександра Жуковського призначили головним лікарем при управлінні залізниці в Станіславові. Час до часу він брав так звані “чоловічі відпустки” і пускався у мандри світом – відвідав Китай, Японію, Англію, Італію. Згодом Іра Маланюк пригадувала, як любила малою переглядати дідові світлини, які він робив під час своїх подорожей.
Якщо завдяки дідові маленька Іра мала змогу побачити світ, гортаючи фотоальбом із його мандрівок, то завдяки інтересу її батька до всіляких технічних новинок, вона мала нагоду цей світ почути. У помешканні доктора Осипа Маланюка уже наприкінці 1920-х років був власний радіоприймач. Батько одягав 8-річній Іринці навушники, і вона слухала прямі трансляції з європейських театрів. Через багато років, стоячи на сцені міланської “Ла Скали”, Іра Маланюк пригадувала, як вперше почула оперний спів саме з цієї великої сцени, сидячи біля батька у затишному помешканні у Станиславові.
До речі, для своєї лікарської ординації, розташованої на першому поверсі збудованої власним коштом кам’яниці (тепер – вулиця Грушевського, 17), доктор Маланюк придбав перший у місті рентґенівський апарат.
Приватну практику хірурга Осип Маланюк розпочав, відмовившись від кар’єри військового лікаря в польській армії. До того він пройшов Першу світову війну, лікуючи поранених австрійських солдатів, а в час визвольних змагань перебував у лавах Української Галицької Армії. У чині підполковника доктор Маланюк керував першою українською військовою лічницею, яка містилася у приміщеннях колишнього палацу Потоцьких у Станиславові. 
Наприкінці 1994 року Іра Маланюк, вперше через півстоліття відвідавши Івано-Франківськ, отримала можливість знову побувати в рідному батьківському домі. На першому поверсі, де батько співачки приймав пацієнтів, розташувалося кафе. Але залишилися ті ж гвинтові сходи, ті самі балкончики, що виходили на вулицю. Двері помешкання їй відчинив якийсь чолов’яга у військовому кітелі та сімейних трусах. “Я нічєво нє знаю”, - буркнув він у відповідь на  зауваження гості, що вона жила тут до війни. За спиною господаря Іра Маланюк встигла розгледіти знайому з дитинства бабусину шафу.
Іра Маланюк у Львові 1999 року. Світлини з архіву Лесі Турянської
“Мені все вдалося, бо я була молода і надто смілива”, - так свій успіх на оперній сцені Іра Маланюк пояснювала шанувальникам таланту на зустрічах з ними у Львові й Івано-Франківську в 1990-х роках. Та насправді шлях до світової слави був важким і тернистим. У 1939 році Іра Маланюк поїхала до Львова студіювати вокал у знаменитого співака Адама Дідура й одразу дебютувала там як солістка Львівської опери в ролі Амнеріс з “Аїди” Дж. Верді. Її анґажемент у Варшавській опері перервала Друга світова війна. Під час окупації вона виступала у Львівській оперному театрі, а з наближенням фронту 1944 року змушена була поїхати до Відня, де знову брала уроки вокалу у відомої тоді наставниці Анни Бар-Мільденбурґ. Після війни Іра Маланюк стала солісткою опери Грацу, а пізніше – Цюріху.
Справжній злет у кар’єрі співачки стався під час Вагнерівського фестивалю в Байройті 1951 року. Під час постановки тетралогії “Перстень Нібелунгів”, якою керував славетний диригент Герберт фон Караян, несподівано з’ясувалося, що в театрі немає виконавиці для доволі складної мецо-сопранової партії Фріки. Постановка опинилася під загрозою зриву. Іру Маланюк терміново викликали з квартири до театру, за дві години у гримерці вона, водночас припасовуючи до себе сценічний костюм, вивчила нову для себе партію і зрештою виступила з великим тріумфом. 
“Вона згадувала цей виступ як щасливий випадок, який дозволив піднятися на вершину світової слави, - розповідала Олександра Турянська. – Але насправді своїм успіхом Іра завдячує щоденній праці, блискучій виконавській майстерності й артистичному таланту. Вона вражала широким діапазоном співу, володінням голосом, чіткою артикуляцією, не залежно, якою мовою співала. Співачка мала просто королівську поставу, могла на сцені відтворити образ рухами, поглядом, була уважна і слухняна – відразу вміла відчути, що від неї вимагають постановники опери”.

Довідка
Іра Маланюк – солiстка оперних театрів Львова (1940–1944), Граца (1945–1947), Цюрiха (1947–1952), Мюнхена (1952–1970), Вiдня (1956–1974). З великим успiхом виступала на оперних сценах Мiлана („Ла Скала"), Рима („Констанца"), Неаполя, Флоренцiї, Венецiї, Палермо, Парижа („Гранд-Опера"), Лондона („Конвент-Гарден"), Брюсселя („Де ла Монне"), Берлiна, Вiсбадена, Кельна, Гамбурга, Штутгарта, Мадрида, Барселони, Амстердама, Буенос-Айреса („Колон"). Виконавиця головних партiй в операх В.-А.Моцарта, Р.Вагнера, Р.Штрауса i української вокальної музики. Була блискучою виконавицею вагнерiвського репертуару. Неабияку популярнiсть здобула як камерна спiвачка (двічі удостоїлась звання „камерної спiвачки" – Kammersingerin). Нагороджена в Австрiї „Почесним хрестом знання та мистецтва" (1965). У 1970–1989 роках – професор камерного спiву Вищої музичної школи в Грацу (Австрiя). У 1999 році запровадила тут на власнi кошти стипендiальний фонд для найкращих випускникiв. Померла 25 лютого 2009 року в містечку Цірлі (Швейцарія), де в останні роки жила разом із сестрою.

Богдан Скаврон


Переглядів: 167 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016