Неділя, 2019-09-22, 11:36 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Червень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
 
Архів новин
Головна » 2014 » Червень » 27 » Крипта магнатів Потоцьких
11:44 AM
Крипта магнатів Потоцьких

У головному залі Музею мистецтв Прикарпаття (колишній польський костел), ближче до вівтарної частини, є масивні залізні двері. Прямо у підлозі. На обох створах вибита Пилява – гербовий символ родини Потоцьких. За тими дверима крипта, де покоїться прах засновників славного міста Станиславова. Точніше покоївся.

Імені Андрія та Станіслава
Повна назва колегіального костелу звучала як Непорочного Зачаття Діви Марії, святих Андрія та Станіслава. Родина Потоцьких робила значні пожертви на зведення храму та навіть увіковічила двох своїх представників у його назві. У підземеллі костелу облаштували магнатську усипальницю. Історики підрахували, що там було поховано сім членів цієї родини.
Кажуть, для батьків немає страшнішого, ніж пережити власну дитину. Навряд чи фундатор храму Андрій Потоцький думав, що першим «мешканцем» крипти стане його старший син.

У свої 23 роки Станіслав Потоцький досягнув неабияких висот, був старостою галицьким, коломийським та полковником гусарської хоругви. Разом із військом короля Яна Собеського молодий шляхтич вирушив на допомогу обложеному турками Відню. 17 вересня 1683 він загинув у битві під стінами імперської столиці. Вражені героїзмом Потоцького віденці поховали його серце і нут­рощі у францисканському костелі – усипальниці династії Габсбургів. А забальзамоване тіло перевезли до Станиславова та поховали у підземеллі костелу, який тоді лише будувався.
Батько пережив сина на 8 років. Каштелян краківський і гетьман польний коронний Анд­рій Потоцький відійшов у вічність 31 серпня 1691 року. На його надгробному пам’ятнику вибили напис «Хто прагне бути першим – буде, через діла свої». Офіцери, присутні на траурній церемонії, додали від себе: «Відважний, мужній, мудрий, великий, вічний, доб­рий гетьман».

Мерці XVIII століття
У 1932 році краєзнавець Юзеф Грабовський надрукував у «Кур’єрі станіславовському» розвідку «У підземеллях колегіати». Він згадує скромний саркофаг з пісковику, на якому були герби Рисінських, Фірлеїв, Потоцьких і Калиновських. Це гробівець дружини Андрія Потоцького – Анни з Рисінських. Точно невідомо, коли саме вона померла. Її підпис ще зустрічається на станиславівських привілеях кінця ХVII століття.
Біля батька, матері і брата знайшов вічний спочинок наступний власник Станиславова – великий гетьман коронний Юзеф Потоцький. Він помер у своїй резиденції в Залізцях (Тернопільська область) 19 травня 1751 року. Аби тіло не зіпсувалося, до Станиславова його везли у діжці з медом.
На похорон магната з’їхалась величезна кількість гостей. Церемонія прощання тривала чотири дні. 120 гармат замкової артилерії салютували Юзефу. Навколо катафалку встановили дерев’яні фігури чотирьох гетьманів з роду Потоцьких. Одну з них і зараз можна побачити у лівому куті музею. До торця домовини причепили порт­рет померлого у рельєфному обрамленні зі срібної бляхи. Цей портрет спочатку висів у костелі, а після війни був вивезений до Польщі.

Діти, чиї будете..
Також у крипті були дві невеликі кам’яні домовини. Вони належали дітям, але яким? Одного маленького небіжчика історики ідентифікували. Єзуїт Станіслав Заленський пише, що старий гетьман Юзеф мав улюбленого наймолодшого онука, також Юзефа. Був це гарний, жвавий і мудрий хлопчина, що вчився у місцевому єзуїтському колегіумі, де користувався повагою вчителів і однолітків. У 1730 році Станиславів накрила епідемія чуми. Хлопець захворів та невдовзі помер. Жалю старого магната не було меж. Серед багатьох портретів, що колись прикрашали стіни колегіального костелу, був так званий «Порт­рет невідомого юнака з родини Потоцьких». Він вбраний у одяг, що носили студенти єзуїтських колегіумів. «Лівого» студента навряд чи б помістили у родинному костелі Потоцьких. Скоріш за все це і є малий Юзеф.
Щодо іншого дитячого поховання, історик ХІХ століття Алоїз Шарловський із сумом констатує: «Ні імені, ні родичів другого дитяти, що лежить в кам’яній труні, встановити я не зміг».
Спробуємо ми. У гетьмана було двоє дітей – син Станіслав, воєвода познанський, та донька Софія. На відміну від батька, Станіслав віддавав перевагу Збаражу, де збудував величний бернардинський костел, в якому його і поховали. Воєвода залишив багато дітей, але всі вони, крім бідолашного Юзефа, померли у дорослому віці. Софія від шлюбу з підляським каштеляном Домініком Коссаковським мала двох синів – Станіслава та Ігнація. Станіслав часто фігурує у документах, крім того, він був чоловіком Катерини з Потоцьких Коссаковської, яка 20 років володіла Станиславовом. А ось про його брата Ігнація згадок взагалі немає. Відомо, що після передчасної смерті батьків старий Юзеф забрав обох малолітніх онуків до себе. Це сталося у 1730 році. Саме тоді у Станиславові вирувала чума. Не виключено, що вона забрала і маленького Ігнація.

І мене тут поховайте!
При реставрації греко-католицької катедри у 1885 році робітники зробили цікаве відкриття. Як пише історик Шарловський, «у підземеллі виявили чудовий саркофаг з чорного мармуру, оздоблений гербами Венява і Пилява. Віко саркофагу було розбите, а кості лежали в болоті, утвореному з реш­ток одягу та порохна дерев’яної труни, вміщеної в саркофаг».
Це рештки дружини Юзефа Потоцького – Вікторії з Лещинських. Саме ця родина користалася гербом Венява. Чому ж пані Вікторія опинилась окремо від своїх близьких?
Все просто. Свого часу вона багато жертвувала на оздоблення костелу єзуїтів (теперішньої катедри), який звели у 1729 році. Її коштом було оздоблено вівтар і каплицю святого Станіслава Костки, до якого гетьманша відчувала особливий пієтет. Через рік до неї в гості приїхав брат – львівський каштелян Казимир Лещинський. Тут він захворів, помер та був похований у підземеллі єзуїтського костелу, якраз під вівтарем святого Станіслава. На траурній церемонії Вікторія попросила чоловіка: «І мене тут поховайте».
Коли у 1732 році пані гетьманова передчасно покинула цей світ, магнат виконав обіцянку. Після ліквідації ордену єзуїтів їхній храм певний час стояв зачинений. Тоді-то гробницю і пограбували.
У ХІХ столітті Станиславів вже не належав Потоцьким, але їхні нащадки мали великі маєтки у інших куточках Польщі і Галичини. Катарина з Браницьких, дружина Адама Потоцького, пана на Кшешовицях, заопікувалась рештками своєї далекої родички. Її старанням саркофаг відремонтували, кістки поскладали у металеву труну, туди ж поклали пам’ятну записку. 13 травня 1886 року, після жалобної церемонії, прах Вікторії Потоцької перенесли у крипту колегіати – до чоловіка та онуків.

Порожні саркофаги
Сьогодні в гробниці не відчувається духу старовини. Наприкінці 1990-х підлогу крипти застелили сірою тротуарною плиткою, а дерев’яні віконця замінили склопластиком.
Рештки трьох поколінь Потоцьких нині поміщаються в одній труні
У глибині стоять кілька кам’я­них саркофагів. Всі сильно понищені. Найкраще зберігся гробівець Вікторії з Лещинських, який легко ідентифікувати по гербах. В 1930-х роках спеціальна комісія на чолі з пробощем Євгеном Базяком дослідила крипту. Тоді виявили, що кістки дуже перемішані. Наприклад, у труні Анни з Рисінських знайшли аж чотири черепи.
Сьогодні саркофаги порожні. Коли на початку 1960-х приміщення храму передали під музей геології інституту нафти і газу, всі кістки повикидали. Розповідають, що рештки Потоцьких захоронили у кутку міського цвинтаря на Київській, де ховали самотніх алкоголіків та невпізнані трупи. А ось череп Станіслава Потоцького потрапив до медінституту і по ньому вивчали анатомію.
Коли у крипті клали тротуарну плитку, в землі виявили кілька кісток. Їх загорнули у чорну оксамитову тканину та поклали у саркофаг Вікторії з Лещинських. Цей маленький згорток усе, що залишилось від засновників нашого міста. Сумно.

Іван Бондарев


Переглядів: 345 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019